До 100-річчя заснування СК «Русь». VІІ. Тренери: «очевидна» таємниця

Казка про скромний аматорський русинський футбольний клуб з Підкарпатскої Русі, який майже повністю складався з вчителів і який досяг участі у вищій державній лізі Чехословаччини, безперечно, має право на існування. За великим рахунком, все десь так і було, однак, заради справедливості, потрібно звернути увагу на деякі фактори, які сприяли цьому успіху, однак про які майже не згадують ані журналісти, ані історики. Адже, окрім власне ентузіазму гравців, якому, напевно, могли позаздрити й професіонали футбольної справи, були присутні й інші чинники, які сприяли злету команди.

Вчитель фізичного виховання Василь Крайняниця
(стоїть перший зліва) з командою ужгородської гімназії – більшість вихованців грало за СК «Русь»

Залишимо поки тему фінансування (мабуть, усім зрозуміло, що без солідних інвестицій неможливо було роками утримувати дорослу, юнацьку та дитячі команди, побудувати власний стадіон, винаймати літак для польотів на ігри, оплачувати членські внески до футбольної асоціації, купувати форму, інвентар тощо) і зупинимося на не менш цікавій складовій успіху будь-якої футбольної команди: тренувальному процесі і особі, яка ним керує, тобто тренері. Цікаво, що ані Василь Федак у своїй книзі «Закарпаття у спортивному вимірі», ані Петро Крайняниця в «Історії закарпатського футболу» зовсім не звертають увагу на тренерів «Русі». А між тим, обидва автори були свого часу активними футболістами клубу, то хто як не вони повинні були володіти інформацією про особистості тренерів? Виглядає так, що ця сторінка історії клубу чи й не навмисне замовчувалася, або ж, принаймні, особливо не афішувалася. Спробуємо розібратися у чому ж тут річ.

Цілком імовірно, що насправді керівництво клубу спочатку дійсно не планувало зосереджувати на позиції тренера якусь особливу увагу. Слід розуміти, що 100 років тому особистості тренера загалом не приділяли таку увагу, як в наші часи, особливо на нижчих аматорських рівнях. Часто в структурі клубів взагалі не було такої посади як «тренер». Керували тренувальним процесом адміністративні працівники або ж найдосвідченіші футболісти. Першими тренерами СК «Русь» були керівники футбольного відділення клубу. Спочатку це був Августин Лавришин (фото праворуч), без якого загалом існування команди було важко уявити. Він брав найактивнішу участь в її функціонуванні від, власне заснування футбольного відділення, у 1926 році, і аж до зміни державної влади в Закарпатті у кінці 1938 року. Із 1928 року ще одним керівником футбольного відділення стає Андрій Марко (фото ліворуч). Дуже відомий гравець та спортивний функціонер краю. До «Русі» він перейшов з УАКу, два роки грав в основі команди як футболіст, а після травми зосередився на адміністративній діяльності, яка включала і тренерську.

Тим часом, у 1929 році «Русь» уперше стала чемпіоном Підкарпатської Русі серед слов’янських команд. Непоганий результат через три роки після початку діяльності футбольної команди. Новий статус дозволив вперше вийти на наступний рівень і взяти участь в боротьбі за першість Словаччини. Однак, ще малодосвідчена «Русь» поступилася СК «Жіліна» з мінімальним рахунком 2:3.

У 1930 році «Русь» здобуває чемпіонство вдруге, проте стати чемпіоном Словаччини цього разу завадила триматчева дуель з СК «Братіслава»: 4:3; 2:3; 1:3. Наступного року сценарій повторився втретє. Після чергового чемпіонства на рівні Закарпаття «Русь» у турнірі трьох найсильніших команд Словаччини знову зазнає невдачі, зігравши 0:5 та 2:2 із «Братіславою» та 3:2 і 2:3 із «Жіліною».

Як кажуть, апетит приходить під час їжі. Керівництво «Русі», вочевидь, у певний момент зрозуміло, що без інвестицій у гравців та тренерів для здобуття трофею вищого ґатунку не обійтися. Почали із запрошення гравців. Першою ластівкою став «забивний» гравець «ДФК» (Прага) Вадим Балдін, згодом до команди приєднався Володимир Кобзяр, провідний гравець СТ «Україна», якого запримітили під час товариських ігор у Львові. Щодо тренерів, то спочатку обмежилися запрошенням так званих «тимчасових консультантів». Як пізніше згадував в своїх інтерв’ю чеським журналістам Олекса Бокшай, першим таким консультантом для «Русі» став Штефан Прібой (фото ліворуч). Він народився 2 травня 1894 році у Будапешті у сім’ї вихідців із Словаччини. Прібой був справжньою зіркою «Уйпешту». У 151 грі угорського чемпіонату відзначився 131 раз, у сезоні 1922–1923 став кращим бомбардиром чемпіонату, 6 разів грав за національну збірну. У 1923 році Прібой вирішив продовжити кар’єру в Чехословаччині, грав за празьку «Спарту», з 1925 року за СК «Братіслава» і з 1931 року за СК «Жіліна». Так, саме Прібой і власною грою і голами ставав на шляху «Русі» до титулу чемпіона Словаччини, тому, не дивно, що саме його запросили надати уроки майстерності для ужгородських футболістів. Проте, ця співпраця довго не тривала, адже з 1932 року Прібой став у «Жіліні» ще й граючим тренером і вже не мав часу для додаткової роботи. Для завершення досьє, слід додати, що Прібой був тренером збірної Словаччини на початку 40-х років 20 сторіччя.

Наступним тренером-консультантом для «Русі» став уже згадуваний Вадим Балдін. Як гравець у складі «Русі» він провів небагато часу, менше року (1931), але «прикіпів» до команди і, за нагоди, вихідними чи на свята приїздив до Ужгорода потренувати колишніх одноклубників. Загалом про життя Балдіна можна сміливо писати книгу чи знімати кінофільм. Народився він в 1901 році в Одесі, події першої світової війни закинули його у складі білогвардійської армії в Константинополь, а вже звідти у 1921 році Балдін переїхав до Чехословаччини. Грав у футбол спочатку за німецький клуб «ДШФ» (Брно), згодом переїхав на навчання до Праги і виступав за місцевий СК «Русь» (клуб емігрантів з Російської імперії), який згодом став частиною «Вікторії Жижков». Навчався Балдін одночасно на юридичному факультеті та в Празькій консерваторії. Так, громадянська професія футболіста Балдіна була наднестандартною – протягом 1926–1943 років він працював у балетній трупі Празького державного театру. На його рахунку ролі в більш ніж 40 балетних постановок! Тим часом, у футбольних колах він мав славу неабиякого бомбардира, дуже часто в грі він забивав два і більше м’ячів у ворота суперника. Спочатку його запросила до своїх лав «Спарта», з якою він здобув титул чемпіона країни, а згодом місцевий німецький клуб «ДФК». За три сезони у клубі він став автором більше 120 м’ячів в 100 іграх, а сам клуб був в цей час лідером серед німецьких команд Чехословаччини. От такого забивного форварда і запросила до своїх лав СК «Русь». Після «Русі» Балдін ще трохи пограв за німецький клуб «ДФК» (Чеське Будєйовіце) і завершив кар’єру гравця, зосередившись на театрі. Але і це не була остання складова його життєдіяльності. Помер Балдін після визволення Праги радянськими військами, його розстріляли, адже виявилося, що він був перекладачем та шпигуном для німецьких сил…

Вадим Балдін (крайній праворуч) у театральній постановці

А між тим, у 1932 році доля «Русі» знову була незмінною. Після четвертого чемпіонства в Підкарпатській Русі наслідувала невдача на вищому рівні. Два бар’єри у вигляді «ЧсСК» (Кошіце) та СК «Братіслава» «Русь» подолала, однак перемогти «Жиліну» ужгородцям учергове не вдалося. Потрібні були кардинальніші зміни і біля керма команди нарешті з’явився свій власний тренер – Йозеф Басіка (фото праворуч). Його постать була достатньо таємничою, представляли його як «відомого» колишнього гравця празької «Славії» та «репрезентанта», тобто гравця збірної Чехословаччини, однак навіть чеські та словацькі журналісти мали труднощі пригадати такого гравця. Окрім цього, можна знайти інформацію, що Басіка був ще гравцем іншої празької команди «Славой», а також тренером (!) португальської «Боавішти». Та як би там не було, а скромний граючий тренер Басіка досягнув у 1933 році з СК «Русь» титулу абсолютного чемпіона Словаччини. Тобто «Русь» спочатку вп’яте стала чемпіоном Підкарпатської Русі, потім перемогла «ЧсСК» (Кошіце) і у фінальній групі нарешті випередила і СК «Братіслава», і СК «Жиліна», здобувши титул чемпіона Словаччини серед слов’янських команд. Ну, і, нарешті, у суперфіналі за титул абсолютного чемпіона Словаччини «Русь» за сумою трьох ігор подолала кращу угорську команду Словаччини, якою того сезону став ужгородський клуб «УМТЕ». Зрештою, у боротьбі за право бути аматорським чемпіоном Чехословаччини «Русь» за сумою двох ігор програла німецькому «ДФК» з Праги 1:4 та 1:3, проте навіть за цієї обставини досягнення клубу вражало вболівальників.

Між тим, Басіка в «Русі» не затримався, по суті, зробивши собі ім’я, перейшов до словацького ФК «Пієштяни». 1934 рік команда знову зустріла без тренера, однак, вірний Августин Лавришин завжди був готовий взяти удар на себе і прийняти керівництво командою. У цьому році «Русь» здобула шосте чемпіонство Підкарпатської Русі. Структура розіграшу чемпіонату Чехословаччини тим часом зазнала переформатування. Між державною лігою і першостями регіонів утворилися так звані регіональні «ліги», в яких брали участь кращі як слов’янські, так і угорські команди. Отже, на сезон 1934–1935 років керівництво «Русі» ставило, перш за все, завдання перемогти у регіональній лізі і зазіхнути на вихід до державної ліги. Для виконання цього завдання «Русь» запросила на початку 1935 року нового тренера, ним став Отокар Мазал-Шквайн (фото ліворуч). Мазал було його прізвиськом, яке незрозуміло звідки взялося і міцно вкорінилося. Доля Мазала була так само і цікавою, і складною. Народився він у 1894 році у місті Кладно, відповідно, СК «Кладно» був його першим клубом. Потім грав за СК «Жіденіце», празьку Спарту», «Моравську Славію» з Брна, зрештою, за «Славію» (Прага). Був чудовим лівим крайнім нападником, на думку багатьох – найкращим свого часу. Виступав за збірну Чехословаччини, брав участь в її історичній першій грі на олімпіаді в Парижі у 1920 році. Зі «Спарти» його свого часу звільнили за те, що ділився інформацією з турне по Іспанії репортерам, а клуб хотів надавати її ексклюзивно. Закінчив кар’єру гравця трагічно. Під час зміни поїздів у німецькому Карлсруе при поверненні команди до Праги згадав, що забув позичений фотоапарат у попередньому поїзді і повернувся його шукати. Стрибаючи між поїздами невдало впав на колії і залишився лежати непритомним, розтрощивши коліно і поранивши обличчя. Через декілька годин його знайшли на морозі робітники, що врятувало йому життя, проте отримана травма була несумісна з футболом. Найприкрішим у цій ситуації було те, що насправді фотоапарат він не забув, його сховали для жарту одноклубники… Після цього став тренером і досить відомим. Тренував команди «Простейов», «Пардубіце», «ЧсСК» (Братіслава), СК «Русь» (Ужгород), «Жатець», «Кладно», «Погонь» (Львів), «Вісла» (Краків) та збірну Польщі. Помер у 1941 році від інфаркту, граючи у теніс в Пардубіце. Ось така біографія, а поки в 1935 році «Русь» стане під його керівництвом переможцем регіональної ліги, проте далі програє в триматчевому двобої з СК «Братіслава» 3:1; 1:3; 0:2. Зрештою, результат було визнано задовільним і в сезоні 1935–1936 Мазал повів «Русь», як виявилося, до найвищого досягнення в історії. Утім успішна історія боротьби «Русі» за вихід до державної чехословацької ліги достатньо відома поціновувачам історії закарпатського футболу. Куди менш відомим є той факт, що Мазал не допрацював свій контракт, який був попередньо заключений навіть не до кінця сезону 1936–1937, а до кінця 1936 року і покинув команду ще в жовтні. Приводом були ніби-то недотримання керівництвом «Русі» умов особистого контракту, хоча насправді все виглядало як банальна втеча (як і у випадку із запрошеним під виступи у вищій лізі гравцем-чехом Махатою, який шантажем вимагав достроково припинити співпрацю). Справи «Русі» були відверто кепські: останнє місце в лізі і поразка за поразкою. Зрештою, як виявилося, від цього кроку виграли всі. Мазал формально не вилетів з ліги з командою, яку тренував. А «Русь» другу половину чемпіонату провела краще, ніж першу і навіть фінішувала не останньою, а передостанньою, при цьому і саму команду, і її гру чеські журналісти постійно йменували «симпатичною».

Хто ж допоміг «Русі» з честю завершити сезон в державній лізі? На початку 1937 року, за вже згадуваних непростих умов, тренером СК «Русь» став Ян Рес (фото праворуч). Колишній гравець клубів з Брна «Жиденіце» та «Моравської Славії» Рес приїхав на Закарпаття ще в далекому 1924 році, проходити військову службу і отримав дозвіл виступати за ужгородський чеський клуб «ЧсСК». Цікавим є факт, що свого часу Ян Рес навіть грав за СК «Русь», оскільки був одним з двох позичених «Руссю» від «ЧсСК» гравців для поїздки у Львів на товариські ігри з СТ «Україна» в 1927 році.

Тривалий час Рес успішно виступав за ЧсСК в першостях Закарпаття, однак футбольній публіці він був перш за все відомий як надзвичайно кваліфікований арбітр. Рес входив у правління футбольних суддів слов’янської жупи і був авторитетним фахівцем. Зрозуміло, що і сам клуб «Русь», і його гравці були добре йому знайомими. Однак після вильоту з ліги керівництво «Русі» прагнуло реваншуватися й на сезон 1937/38 знову ставило найвищі завдання перед командою і для цього запросило нового тренера. Ним став угорець Габор Обітц (фото ліворуч). Обітц народився у 1899 році у Будапешті. В Угорщині грав за «Мункаш» та «Ференцварош», де й здобув основну славу та титули: двічі був чемпіоном Угорщини, тричі володарем кубка країни, володарем Середньоєвропейського кубка, 15 разів грав за національну збірну Угорщини. Окрім того встиг пограти за чеський «Маккабі» (Брно) та німецький «Гольштайн» (Кіль). Ще цікавішою його була кар’єра тренера. Розпочавши з румунського «Орадя» він продовжив, тренуючи збірну Туреччини, потім словенський НК «Любляна», СК «Русь», збірну Фінляндії. Щодо роботи з СК «Русь», слід зауважити, що запросити іноземного тренера було насправді не так просто і керівництво «Русі» пройшло вдосталь бюрократичних процедур для цього.

Зрештою, нового підйому після вильоту з державної ліги не відбулося. Воротар Бокшай перейшов до празької «Славії», у складі команди зְ’явилося багато нових імен, кістяк «літаючих вчителів», який був майже незмінним протягом 5 років, розпався, по суті, потрібно було награвати нову команду. Оновлена «Русь» не змогла перемогти у регіональній лізі у сезоні 1937–1938, зайнявши тільки третє місце. Стало зрозумілим, що про реванш і повернення до вищої ліги поки годі й мріяти. Ще на початку 1938 року в якості тренера почали залучати улюбленця ужгородської публіки Йосипа Крижа (фото праворуч), який одночасно і грав, і проводив тренування. Криж увійшов до першого складу «Русі» в 1926 році, перейшовши у новостворений клуб з УАКу і, зрештою грав в команді до 1940 року, повернувшись в той же УАК. 15 сезонів він віддав «Русі», ставши найкращим бомбардиром команди за її історію. Єдине питання, чи не потрібно було керівництву зробити цей крок раніше, використавши досвід свого найдосвідченішого гравця для тренерської роботи. Утім, Криж керував командою, як правило, в парі з Лавришиним: до деяких ігор він готував команду сам, до деяких вони це робили вдвох. Склад команди зазнавав змін, запрошували нових гравців, деякі трансфери були вдалими, деякі ні. Успіхи в товариських іграх чергувалися з невдачами в офіційних, «Русь» вилетіла з кубка Чехословаччини на ранній стадії, а в перших двох іграх регіональної ліги сезону 1938/39 зазнала поразки. Газети писали про втрату гегемонії та статусу найсильнішої команди Підкарпатської Русі, керівництво клубу заявляло, що будує нову команду. Утім, усі ці футбольні речі відійшли на другий план, адже в політичному житті Закарпаття настала чергова зміна – воно повернулось до складу Угорщини. Тим часом, сам Криж пограв за УАК, а в 1945 році «засвітився» як тренер збірної Закарпаття на спартакіаді в Києві. Проте, одразу після повернення з Києва він перебрався до Угорщини – не захотів жити і працювати при новій владі. За свідченнями очевидців, там він судив і тренував на аматорському рівні в Будапешті, де і помер в 70-х роках.

Згадуючи тренерів СК «Русь» чехословацької доби, не можна не згадати Василя Федака (фото ліворуч). Довголітній член команди, воротар, який однак мав мало ігрової практики, бо ж був дублером «самого» Бокшая. Він був активним членом клубу, спортивним організатором, журналістом, а ще тренував юнацькі та дитячі футбольні команди клубу. Немало його вихованців поповнило ряди основи ще в 30-і роки, однак дитячо-юнацька футбольна школа «Русі» ще довго давала плоди свого існування. Найвідоміші її представники починали в «Русі» на початку 40-х років, потім продовжували вже в ужгородському «Спартаку», а деякі «догралися» й до київського «Динамо», підтверджуючи високу марку своєї футбольної школи. І заслуга Федака в цьому найбезпосередніша. А ще можна згадати осінь 1938 року, коли в хаосі зміни влади багато представників з керівництва команди та її гравців виїздили з Ужгорода хто куди, багато, скажімо, до Хуста, куди угорська влада ще не добралася. Отак, і залишився Федак головним на футбольному господарстві і саме під його керівництвом гравці, що залишилися, проводили останні тренування того року. Утім, невдовзі і Федак прослідував за хустським маршрутом. Подальша доля Федака неоднозначна, в радянські часи він швидко пройшов шлях від голови обласного спортивного комітету до репресій і таборів. Після повернення працював дитячим тренером та журналістом, проте аж до кінця 80-х років його не публікували центральні обласні видання. А книга його життя про історію спорту в Закарпатті, яку він почав писати ще в 1946 році, зрештою була видана лише в 1994 році, через три роки після його смерті…

За угорської доби 1939–1944 рр «Русь», як кажуть, трималася на плаву. До здобутків команди, звісно, потрібно віднести, насамперед, перемогу у так званому «Верховинському кубку», який, по суті, був чемпіонатом Закарпаття в 1939 році, а також завоювання кубка Перені сезону 1943–1944. У першостях Угорщини «Русь» була міцним середняком серед команд другого дивізіону, не маючи особливих досягнень. Утім, деякі її гравці були на дуже хорошому рахунку, особливо Цебек Чанчінов, який мав хорошу пресу і часто потрапляв навіть у так звану «збірну туру» другої ліги. Особливо слід згадати і команду «Русь-ІІ», резервну команду клубу, яка досить успішно виступала на рівні четвертого дивізіону, тобто чемпіонату Закарпаття.

На початку 1939 року відбулися установчі збори спортивного клубу в новій країні – із абсолютно новим керівництвом. Керівником футбольного відділення було призначено доктора Антона Іванчо, який в громадянському житті був секретарем ужгородського суду. Чи виконував Іванчо і роль тренера достеменно невідомо, але інтерв’ю для преси про стан справ в команді та післяматчеві коментарі надавав саме він. Якщо всіх тренерів «Русі», про яких є документальна згадка за 5 років угорської доби перерахувати, то вийде такий список: Антон Іванчо, Зінгер, Михайло Суковський, Ференц Дечей, Іштван Почай, Василь Крайняниця, Іштван Берец.

Зінгер як тренер згадується на початку 1940 року, Суковський – на початку 1941 і до кінця 1942. Після його мобілізації до угорської армії тренером стає Дечей, проте він не зміг знайти спільну мову з футболістами і працював менше півроку. Іштван Почай (фото праворуч) був гравцем «Русі» і одночасно виконував роль тренера. Почай народився в Дебрецені, грав за місцеві команди ДТШЕ та ДВШЕ, також за «Бочкай» та ТВЕ (Ніредьгаза), був членом збірної Східної Угорщини. Після його відходу з команди роль тренера почав виконувати гімназійний вчитель фізкультури Василь Крайняниця. З 1944 року тренером став Іштван Берец, теж на той час діючий гравець. Однак, і він після закінчення сезону 1943–1944, пішов з «Русі» і тренером знову став Суковський (фото ліворуч).

Із усіх перерахованих тренерів особливу увагу якраз Михайло Суковський і заслуговує – колишній гравець «Русі», один з легендарних «літаючих вчителів». Суковський народився 26 вересня 1910 року в Пряшеві (Словаччина). Вчився у місцевій вчительській гімназії. До СК «Русь» перейшов з пряшівського клубу ПТВЕ. Грав на лівому фланзі півзахисту або нападу. У складі «Русі» двічі ставав чемпіоном Словаччини. В історії пряшівського футболу став першим футболістом, що грав у вищій державній лізі Чехословаччини. Все своє вчительське життя присвятив роботі з дітьми з вадами слуху, проходив спеціальні курси для цього та отримав необхідну кваліфікацію. Цим він займався на Закарпатті і продовжив у рідному Пряшеві, після повернення туди в 1945 році. Окрім вчителювання займався і тренерською діяльністю. Помер у 1977 році.

Ще однією непересічною особистістю серед тренерів «Русі» був Іштван Берец (фото праворуч). Народився він 10 грудня 1913 року в Угорщині. У футбол починав грати в Капошварі за місцеві клуби «Петефі» та «Шомоді» на позиції форварда. Потім грав за «Бочкай» (Дебрецен), французькі «Монпельє» та «Канн», МАВАГ (Діошдьйор), ВШК (Дебрецен), «Турул» (Капошвар). У 1941 році зіграв одну гру за національну збірну Угорщини. Влітку 1943 року перейшов до СК «Русь» в якості гравця, однак маючи при цьому цікавий статус – на той час він був «федеральним» тренером Ужгородського відділу Угорської федерації футболу. Під час переходу особливо наголошувалося, що він буде в СК «Русь» саме в якості гравця, а тренером буде Василь Крайняниця. Проте із січня 1944 року Берец цілком очікувано став граючим тренером команди. Пробув він на цій посаді в «Русі» півроку. З 1 липня 1944 року Берец перейшов до Ужгородського атлетичного клубу. УАК здобув історичне досягнення – право виступати у вищій лізі Угорщини і потребував нового наставника, яким і став Берец. Однак, як відомо, через події другої світової війни УАК провів лише три гри, чемпіонат було призупинено і Берец повернувся в «Турул» (Капошвар). Згодом він знову поїхав до Франції, де грав за «Канн» та тренував клуб «Безьє».

****

Ось така історія тренерів СК «Русь». Чому ж, незважаючи на тотальну популярність клубу і масу відомої інформації про нього, якраз про тренерів практично нічого не було відомо, і про них ніхто і ніколи не згадував? Тут, вочевидь, поєдналися два чинники. Враховуючи, що майже всі тренери чехословацької доби не були місцевими жителями, а запрошеними спеціалістами, чехами та угорцями, їх діяльність в «Русі» трохи «не вписувалася» у стереотип бідного аматорського русинського клубу і про них неохоче згадували колишні гравці, щоб не зіпсувати імідж. Та і похвалитися не було особливо чим. Басіка не захотів продовжувати свій успіх в Ужгороді, Мазал пішов зі скандалом, Обітц не зумів реанімувати команду після вильоту з ліги. А, по-друге, тотальна цензура в радянські часи якщо і дозволяла згадати СК «Русь» як команду, що існувала в «буржуазно-тоталітарних» державах, то тренерів чехів та угорців явно не схвалювала, що вже й казати про зрадника Балдіна. У поєднанні з тим фактом, що роль тренера апріорі в ті роки не мала вирішального значення для діяльності закарпатських футбольних клубів і маємо ситуацію, яка історично склалася.

Михайло РУЩАК,
історик закарпатського футболу

До 100-річчя заснування СК «Русь». Частина VІ. Стадіон на Доманинській

До 100-річчя заснування СК «Русь». Частина V. На зламі епох: як склалися долі «літаючих вчителів»

До 100-річчя заснування СК «Русь». Частина ІV. Обличчя команди

До 100-річчя заснування СК «Русь». Частина ІІІ

До 100-річчя заснування СК «Русь». Частина ІІ

До 100-річчя заснування СК «Русь». Частина І