Максим Минайленко: «На кожну гру потрібно виходити з думкою про виграш»

До уваги читачів – інтерв’ю з гравцем СК «Вільхівці».

У свої 25 він сьогодні визначає обличчя команди, за яку виступає, і, до речі, один із небагатьох місцевих футболістів у ній. Ближче знайомимося з М.Минайленком.

– Максиме, Ви пограли за чимало клубів, переважно з Ужгорода й Ужгородщини. А як опинилися у «Вільхівцях»?

– Справді, на дорослому рівні я виступав за «Говерлу» U-19, «Спартакус» з обласного центру, «Минай», потім травмувався, пограв у Словаччині. Далі захищав кольори «Севлюша» та «Ужгорода». Ми вийшли до першої ліги, але змінилося керівництво. Через певні обставини, що склалися, я вирішив піти з команди. Саме тренер Юрій Бучок запросив до «Вільхівців». Зустрівся з президентом клубу Михайлом Ціриком. Переговорили. Клуб мав великі амбіції: вийти на аматорський рівень України, а згодом і до другої ліги. Така перспектива мені імпонувала. Вирішив спробувати.

– І як?

– Раніше грав центрального захисника, опорного півзахисника. Коли команду очолив Сергій Дірявка, під час гри могли змінювати схеми: 4-2-3-1, 4-3-3. Я став більше «вільним» гравцем, почав виконувати інсайдерські функції. Загалом мені сподобалося. Але було важко з іншого боку. Ми фактично грали на чотири фронти: Кубок і чемпіонат області, Кубок і чемпіонат серед аматорів України. Матчі часто були за розкладом: неділя, середа, четвер, неділя. Фактично не тренувалися: поєдинок, передігрова підготовка, знову офіційна зустріч… Обойма футболістів для таких інтенсивних виступів була не надто велика. Для нас іще добре склалося, що в обласному чемпіонаті виступало тільки 8 команд.

– З огляду на неймовірно високу щільність матчів як гадаєте, наскільки команда успішно виступила в старому році?

– Складалися вдалі ігри, а були нефартові, коли зводили поєдинок унічию або ж поступалися з різницею в один м’яч, хоч мали б вигравати. Десь пенальті не реалізували, десь вихід сам-на сам… Але з огляду на велику інтенсивність виступів, думаю, змагалися непогано. Серед аматорів тільки «Куликів-Юність» поза конкуренцією. А якщо подивитися на місця з другого по дев’яте, то різниця між ними лише 2 очки! Тобто один виграш чи одна поразка можуть кардинально змінити все. У чемпіонаті області теж були сильні команди. Десь «Севлюш» виділявся, а решта приблизно рівні: «Медея», «Вільхівці», Тячів»… Нудно не було! І якби побільше везіння, ми теж фінішували б вище. Але знову ж: щільність ігор! Розривалися на всі фронти, емоційно виснажилися…

– Як це позначалося на команді. Не було поділу на місцевих і немісцевих?

– У нас із місцевих, крім мене, Іван Куцин, Павло Тищук, Арман Апіян. Я більше з ними спілкуюся, звісно. Але поділу на «свій-чужий» немає. Так, коли програєш через нефарт, емоції можуть у когось проявитися. Але потисли руки, забули, рухаємося далі. Команда в цілому в нас хороша. Є футболісти, які можуть узяти гру на себе. Той же Павло Тищук, Павло Мілєсін чи Богдан Кірєєв… Звісно, якщо будемо йти до другої ліги, то потрібно доукомплектуватися досвідченими гравцями. А взагалі, щоб був сплав молодості й досвіду.

– Такий, скажімо, як у Вашій особі. Ви ж так само і забивали неодноразово, і гольовими передачами відзначалися…

– Я не є нападником за амплуа, але якось так виходило. Хлопці в команді навіть жартували, що я щось специфічне їм, що так щастить. Дійсно: то там м’яч відскочив і я був першим біля нього, то просто опинився в потрібному місці в потрібний час і правильно підставив ногу… Загалом гольовий фарт мав.

– У Вас росте син. Хоч бачитеся в період ігор?

– Йому 5 місяців. Перші два місяці взагалі було важко, бо ми переважно розташовувалися у Вільхівцях. Тепер трохи часу більше, то надолужую втрачене. А то так і не помічу, як виросте!

– Що потрібно, щоб команда «росла» і Ви в ній?

– На кожну гру потрібно виходити з думкою про виграш. Намагатися перемагати в кожному матчі. Допомагати в цьому команді. Та головне зараз – здолати агресора, щоб війна закінчилася на користь України. Дякую нашим хлопцям із ЗСУ, що ми можемо грати, підтримувати розвиток футболу і у воєнний час.

– Коли збираєтеся?

У перших числах лютого. А поки займаюся за індивідуальною програмою.

Володимир ТАРАСЮК, ЗАФ