Проблеми збереження витоків…

 Словосполучення «закарпатський футбол», безумовно, є брендом в історії вітчизняного спорту мільйонів. Свіжа кров у вигляді десятків, ба, навіть сотень майстерних закарпатських чарівників шкіряного м’яча була немов ковтком свіжого повітря для багатьох команд чи не з усіх регіонів тодішньої Української РСР (а часто й за її межами) у післявоєнні роки.

Філігранна індивідуальна техніка, а з іншої сторони, захоплююча дух вибагливого вболівальника командна гра закарпатців, стали наслідком комбінації провідних на той час у Європі угорської та чехословацької футбольних шкіл. Як збірна області, так і провідний клуб краю ужгородський «Спартак» могли похизуватися унікальним досягненням – перемогами в перших же всеукраїнських турнірах, у яких брали участь. Збірна області, нехай і поза конкурсом, стала найкращою на всеукраїнській спартакіаді в 1945 році, а «Спартак» здобув звання чемпіона республіки роком пізніше. Провідних закарпатських футболістів розхапували буквально «пачками». Чого вартими є хоч би 9 закарпатців у складі київського «Динамо» в кінці 40-х років (а насправді навіть 14, ураховуючи склад дублерів) або ж 11 гравців львівського СКА зразка 1955 року. Такі успіхи закарпатського футболу були далеко не випадковими, а завдячували багаторічним традиціям. Ще з 1893 року гімназисти нашого краю познайомилися з «англійським копаним м’ячем» на уроках гімнастики у своїх навчальних закладах. «Ужгородський атлетичний клуб» (УАК) міг похвалитися званням провінційного чемпіона Угорщини 1914 року та участю у найвищому дивізіоні угорського футболу сезону 1944–45. Легендарна команда «літаючих учителів» СК «Русь» була двічі абсолютним чемпіоном Словаччини та учасником найвищої чехословацької ліги сезону 1936–37. Відлік футбольних чемпіонатів Закарпаття ведеться ще з 1920 року, до того ж такі змагання свого часу проводили паралельно в двох лігах – «угорській» та «слов’янській».

Здавалося б, і в наші дні таким традиціям потрібно віддавати належну шану та дбайливо передавати наступним поколінням, увіковічнюючи славну футбольну історію Закарпаття, пам’ять про легендарні звитяги та плеяду майстерних гравців. Однак 2023 рік ризикує увійти чорною плямою в історію футболу нашого краю. Закарпатський футбол вистояв у непростий період Covid-19, ледве втримався на ногах в умовах війни, віддаючи шану турнірами захисникам нашої Вітчизни, однак ризикує втратити свої історичні витоки у… владних кабінетах. У пошуках чергової наживи (а інакше події, що відбуваються важко назвати) можновладці на місцях готові пожертвувати більш ніж сторічною футбольною історією. Мова йде про легендарні стадіони Мукачева та Сваляви, на яких відбувалося становлення славних футбольних традицій на зорі крайових чемпіонатів. А точніше звісно про земельні ділянки, на яких ці стадіони знаходяться. Ласі шматочки для чергової забудови муляють очі хамовитих державників та бізнесменів. Уже декілька місяців громадськість тримає нерівний бій за право на існування мукачівського стадіону «Авангард», який було відкрито ще в 1919 році. Громадські активісти, футбольні функціонери та небайдужі політики марно намагаються достукатися до владних кабінетів і дамоклів меч дедалі вище здіймається над історичним для мукачівського спорту місцем.

Аж тут доля почала готувати витокам закарпатського футболу ще один непоправний удар. За мукачівським сценарієм перебігу подій збираються піти і у Сваляві. Там мова про земельну ділянку так званого старого стадіону біля міської лікарні. І якщо тема долі мукачівської споруди є наразі більше «розкрученою», то свалявські події поки не набули значного розголосу. Можливо, не в останню чергу й через брак інформації про історичне значення згаданого спортивного об’єкта. Утім, вага його для закарпатського футболу аж ніяк не менша, аніж мукачівського «колеги», оскільки там дуже тривалий час грала одна з найстаріших за історією футбольних команд Закарпаття.

Завдяки ретельному дослідженню архівних джерел автору цих рядків свого часу вдалося довести, що чемпіонати Закарпаття з футболу почали свій відлік з 1920 року, а не з 1921, як уважалося раніше. Про перший чемпіонат краю відомо наразі досить мало. Вочевидь, не в останню чергу через його сенсаційного переможця – ужгородський єврейський клуб «Маккабі». Фізичне винищення євреїв під час Другої світової війни, а також згадок та пам’яток про них, зокрема світлини, архіви та документація, є однією з найтемніших сторінок нашої історії. Однак, повертаючись до цього першого чемпіонату, ми маємо розуміння, у яких населених пунктах краю на той час уже культивували футбол і які клуби власне були засновниками місцевої асоціації футболу. 10 жовтня 1920 року газета «Ruszinszkói Magyar Hírlap» розмістила на своїх шпальтах інформацію про календар ігор команди УАК у чемпіонаті. Серед суперників названого клубу бачимо МШЕ (Мукачево), БСК (Берегово), ЧАК (Чоп), «Маккабі» (Ужгород) та «Братство» (Свалява). Отже, свалявська команда була однією із шести учасниць першого чемпіонату Підкарпатської Русі з футболу.

Ruszinszkói Magyar Hírlap, 10.10.1920

Однак ще перед початком першого чемпіонату свалявська команда проводила в 1920 році товариські ігри. Зокрема, у тій же газеті в публікації від 17 вересня згадується гостьова гра з МШЕ в Мукачеві. Основа свалявської команди поступилася з рахунком 0:5, а молодіжний її склад – 0:3. Тобто свалявська команда вже на той час виступала двома складами, що свідчило про величезну зацікавленість футболом та професійний підхід до його організації.

Ruszinszkói Magyar Hírlap, 07.09.1920

Щодо професійного підходу до футбольних справ у Сваляві – мова не випадкова. Історія зберегла до наших днів два унікальні фото. Обидва датовані 1921 роком. На першому з них, зробленому професійним студійним фотографом, можемо бачити свалявську футбольну команду. Напис угорською – комбінована команда свалявського спортивного клубу «Братство».

На іншому (основне фото) – момент тренування свалявської команди. І особливу увагу на себе звертає саме організація процесу. Усі гравці одягнені в однакову й дуже гарну футбольну форму, мають футбольне взуття, шкіряні м’ячі і власне футбольне поле. Як на ті часи, то похвалитися подібним могли хіба в Ужгороді чи Мукачеві, тобто Свалява дійсно була в авангарді розвитку нині найпопулярнішого виду спорту.

Надзвичайно багата історія свалявського футболу, його здобутки, слава відомих гравців та тренерів безумовно заслуговують на дбайливе ставлення нащадків та збереження для майбутніх поколінь. І в світлі цього повернемося до теми «старого стадіону». Наведу лише уривок зі статті з історії розвитку місцевого футболу, яку опублікував Михайло Турок і де надзвичайно влучно описано значення футболу для жителів Сваляви: «Адже в 50–80 роки минулого століття по вулиці Шевченка після чергового матчу, в прямому смислі слова, на місто рухався живий людський потік, сотні і сотні людей. Після відвідування кінотеатру це було друге за рейтингом видовище за кількістю відвідувачів. Та що там відвідувачі. Сотні, а то і більше самих свалявців не тільки вклонялися футболу, але і були його гравцями… у футбол грали, футбол любили, футболу поклонялися».

У наші часи, на жаль, роль спорту, футболу зокрема, уже не настільки важлива для суспільства. Молодь, яка у вільний час не має чим зайнятися, провадить здебільшого сидячий спосіб життя за комп’ютерами чи в модерних телефонах. Шкідливі звички з юних літ стали радше нормою, аніж винятком. Не в останню чергу це відбувається саме через брак облаштованих місць для занять спортом. Збережімо пам’ять про славну спортивну історію наших предків та допоможімо сучасному поколінню гідно її наслідувати та примножувати. Футболу в Сваляві вже 103 роки. Стадіон, який десятиліттями був місцем розвитку футболу та мав величезне значення для свалявської громади має право на життя!

Автору цих рядків, як історику закарпатського футболу, звісно небайдужа проблема збереження його спадщини. Щодо Сваляви, то донесення до широких мас історії зародження та розвитку місцевого футболу є ще й даниною родинній пам’яті. Мій дід, Іван Федорович Софілканич (свого часу головний бухгалтер свалявського ліспромгоспу) разом зі своїм шовгором Йосипом Туряницею (батьком Василя Туряниці, учителя фізкультури) та племінником Юлієм Дідренцелом (одним із найвідоміших свалявських футболістів та згодом дитячим тренером) кували славу свалявського футболу в 40–50-х роках ХХ століття. І ця слава, і місце, де вона здобувалася, заслуговують бути збереженими для нащадків.

Михайло РУЩАК