ВІДЕО. Відомому мукачівському дитячому футбольному тренеру Омеляну Мешку – 75 років

75-річний ювілей відзначає ветеран футболу Закарпаття, чемпіон України серед ветеранів, дитячий тренер Еміл Мешко.

Шановний Еміле Михайловичу!

Прийміть вітання ЗАФ та футбольної громадськості області.

Міцного Вам здоров’я, особистого щастя, невичерпної енергії і наснаги у всіх справах. Хай у Вашому домі завжди панують мир і злагода, у серці – доброта, а у справах – мудрість та виваженість. Нехай доля і надалі буде прихильною до Вас, даруючи радість життя, незрадливу удачу, вірних і надійних друзів!

Цікаве інтерв’ю із Емілом Мешко до вашої уваги.

З Омеляном Мешком ми познайомились десь років 25 тому на вулиці, коли він одного ранку пізньої осені, одітий тільки у футболку та легкі спортивні шорти, робив регулярну пробіжку по Першотравневій набережній, а я йшов пішочком на роботу в Мукачівську районну раду. Треба підкреслити, що такі ранкові пробіжки Омелян Михайлович робить до сьогоднішнього дня, з обов’язковим купанням у річці Латориця. Цей спортивний ритуал відбувається протягом усього року, незалежно від погодних умов та пори року. Короткі привітання та декілька якихось загальних фраз з роками перетворилися в добру чоловічу безкорисливу дружбу. Мені імпонує той спортивний тренерський фанатизм і як вкладає свою душу в мукачівських 6–14 років хлопчиків, навчаючи їх азам футбольного мистецтва. У різні роки вихованцями Омеляна Мешка були й мої два улюблені внуки Артур та Вадим. Я мав можливість спостерігати за їх тренуванням, робити відео і фото, які увійшли й у мій відеопроєкт «Актуальне від Степана Сікори».

У різні роки нашого спілкування я зробив багато нарисів про цю непересічну та фанатично віддану своїй справі людину, уривки з яких подаю у вигляді збірки коротеньких новел та й тих зарисовок, які знайшов у соціальних мережах, а також у відеопроєкті «Актуальне від Степана Сікори» Новела перша. Еміл Мешко: «І що там казати? Я чемпіон України!»

У суботу та неділю, 24 й 25 вересня 2016 року, на ужгородському стадіоні «Авангард» проходила фінальна частина чемпіонату України з футболу серед ветеранів 60+ (1956 р. н. і старші). Такий чемпіонат в Україні проводився тоді вперше. До фінальної частини вийшли команди: «Поступ» (Коротняни, Ужгородський район), «Енергія» (Львів), «Абориген» (Луцьк) та «Легенда» (Червоноград). Вигравши у фіналі в «Аборигена», команда з маленького села Коротняни «Поступ» стала першим чемпіоном України. Ветерани – не тільки чемпіони з футболу, вони перемогли себе й довели, що і в 60 років можна реалізувати себе. Найстаршим членом команди тоді був 69-річний мукачівець Еміл Мешко, старший тренер футбольного клубу «Соколята». Через декілька днів після чемпіонату я записом інтерв’ю з Омеляном Мешком:

– Шановні друзі, маю можливість поспілкуватися з найстаршим чемпіоном України з футболу Омеляном Михайловичем Мешком, який у 69 років став чемпіоном України серед ветеранів. Крім того, Він є старшим тренером футбольного клубу «Соколята». Омеляне Михайловичу, до сьогоднішнього дня Ви ще ведете активний спосіб життя. Розкажіть коротко про своє життя: як Ви стали тим, ким Ви стали?

– Народився я в місті Мукачеві, у 1947 році, у сім’ї бідних людей. Тато був робітником, мама – прибиральницею. Були такі часи, коли хліб прийшлося отримувати на картки, у великих чергах стояти. Це було на початку 50-х років. На сьогоднішній день я тут. Усе нормально. Із Божою допомогою будемо працювати далі. Будемо радувати нашу Закарпатську область.

– Коли Ви почали грати в футбол?

– Грати у футбол я почав у 10 років. Грали босяком. Тоді не було ніяких бутсів. Брались ме шкарпетки, набивались ме ганчірками – і вперед. Бігались ме по пилу, по бетону, ноги збивали, але грались ме. Любились ме той футбол. Потім я попав до тренера Цімермана. Він мене взяв у команду винрадгоспу, була там футбольна команда. Забрав мене хлопчиком. «Пой лем сюда, малий «Гарінча»! Хочеш грати у футбол?». І почав я грати на першість району. Десь два роки погравів.

– Це в якому було році?

– У 1962 році. Гравім до 1964 року на першість району. І приїхав тут відомий футболіст Іван Суський. Уже покійний. Царство йому небесне. Він приїхав сюди із Житомира. Грав у московському «Динамо». Останні ігри були в Житомирі. Він пішов працювати на меблевий комбінат як тренер футбольної команди. Батько мій знав Івана Суського, ми на одній вулиці жили, і звернувся до нього: «Йоні, візьми мого сина до себе». «Най приходить». І я, шістнадцятирічний хлопець, пішов працювати на меблевий комбінат. Суський мене взяв. Так я почав грати на першість області. Так пішло і пішло… Коли мавім 18 років, прийшла сюди на збори з Червонограда команда «Шахтар», яка грала в групі «Б». Ми грали з ними товариську зустріч. Не знаю як так вийшло, але мене запросили грати в Червоноград. Я рік там пограв, у класі «Б». Потім мене забрали в армію, у Вінницю. Там гравім за армійську команду. Запрошували мене і в Львів, і у вінницький «Локомотив». Пройшов збори, але командир військової частини не відпустив: «Ти будеш тут, ти будеш грати». Так я грав у армійській команді до демобілізації. Потім повернувся додому і продовжував грати у своєму «Меблевику». Одружився, але футбол не залишав…

Степан СІКОРА