Степану Селменському – 70! У нього нема таємниць у «грі мільйонів» та суддівстві

Найперше, шановний Степане Степановичу, більш ніж переконаний, що у день Вашого славного 70-річчя (22 жовтня) рідним та близьким, колегам і партнерам, знайомим і всій футбольній родині срібного Закарпаття не потрібно буде вишукувати оригінальні слова для привітань, бо Ваш багатий життєвий шлях гідний поваги та наслідування.

Спресовані у 70 миттєвостей, Ваші роки увібрали у себе дивовижне сходження від сільського хлопця до гравця команди майстрів, лайнсмена ФІФА, редактора газети «Спорт тайм», проректора ВНЗ «Східно-європейський слов’янський університет» та почесного професора Міжнародної кадрової академії. А між цими віхами грані Вашого професійного та організаторського таланту шліфувалися до вершин досконалості у головній команді краю – ФК «Говерла» (Ужгород) та ФК «Авангард» (Рівне), від арбітра міськрайонних змагань до обслуговування елітної ліги чемпіонату України та відповідальних міжнародних зустрічей на рівні збірних та провідних клубів Європи. Прізвище С. С. Селменського у ТОП-100 кращих арбітрів України (1992-2022 рр.) разом із Валерієм Онуфером (№6 – відсудив 212 ігор в елітному дивізіоні чемпіонату України), Василем Бабичем (№41, 109 матчів). Степан Степанович на 64 позиції – 75 ігор (див. фото – зліва направо) С. Селменський, В. Бабич та В. Онуфер.

Наш край називають кузнею футбольних талантів. Ми гордимося сімома заслуженими майстрами спорту, п’ятьма майстрами спорту міжнародного класу і приблизно 70 майстрами спорту. Стільки «заслужених» нема у всіх семи західних областях України разом узятих. Аби про них знало й пишалося і наше майбутнє покоління в області, проводиться добрі три десятки меморіалів пам’яті, зокрема, В. Турянчику, М. Михалині, Г. Колочаї, М. Коману, В. Онуферу, В. Югасу, Ю. Чиркову, В. Пінковському, К. Олагу, Д. Калиничу, В. Щербею, а також турніри С. Решку, А. Гаваші, В. Ряшку, І. Яремчуку, В. Рацу тощо. І практично до кожного з цих спортивних заходів докладає свої зусилля і Степан Селменський. Він також безпосередньо причетний і до проведення в Ужгороді першого міжнародного матчу між збірними командами України та Угорщини (29 квітня 1992 р.). Я особисто вдячний ювіляру за допомогу у проведенні виставки під гаслом «Історія спорту на Закарпатті від «А» до «Я», що проходила протягом серпня 2021 року у великому залі Закарпатського музею народної архітектури та побуту обласної ради. Цілий пласт цікавих спортивних заходів мій колега організовує і проводить як член виконкому Закарпатської асоціації футболу, обласних відділень НОК та Асоціації спортивних журналістів України, а також у своєму рідному вищому навчальному закладі. До речі, свого часу футбольна команда цього вишу була володарем кубка Ужгорода (див. фото внизу).

Отже, коротка автобіографія ювіляра: Степан Степанович Селменський народився 22 жовтня 1952 року у селі Руські Комарівці, що на Ужгородщині. Півзахисник. Адміністратор та начальник команди майстрів. Один із перших лайнсменів ФІФА з футболу в Україні. Тренер ФК «Будівельник» та «Спорт тайм» (Ужгород). Головний редактор газети «Спорт тайм», організатор та засновник, а також експерт програми «Час футболу», проректор ВНЗ «Східно-Європейський слов’янський університет», почесний професор Міжнародної кадрової академії. Член виконкому Закарпатської асоціації футболу та крайових осередків олімпійського комітету та Асоціації спортивних журналістів України.

Як сам зізнався співрозмовник, футбол любить відтоді, як пам’ятає себе. Багатогодинні футбольні баталії на толоці, на подвір’ї школи, захоплювали малого Степана, як і тисячі інших хлопчаків. Але не кожному щастило потрапити на очі гарному тренеру й отримати запрошення займатися в групі підготовки команди майстрів – ФК «Говерла» (Ужгород) (1965–1970 рр.).

1971–1972 – проходження військової служби (м. Бердичів, Житомирська область, навчальний центр підготовки молодших командирів). Йому і тут вдалося створити футбольну команду, яка спочатку грала на першість дивізії, згодом – першість Прикарпатського ВО, а коли уже демобілізувався його ФК «Прогрес» став учасником чемпіонату України серед аматорських колективів.

1973–1974 рр. – гравець ФК «Говерла» (Ужгород) (відіграв за головну команду області 41 офіційний матч).

1975 рік – одягнув футболку ФК «Авангард» (Рівне) (провів за клуб 32 матчі і став автором трьох голів). Серед них був і один із кращих його м’ячів. А забив він його у Полтаві 19 липня. Це був удар з метрів 25, до того ж лівою ногою й зльоту – м’яч затріпотів у самісінькій «9».

1976 рік – цей сезон ювіляр перебував у складі рахівських «Карпат» (чемпіонат Закарпаття, вища ліга).

Далі кілька сезонів С. Селменський провів за рідну сільську команду. У 1978 році команда Руські Комарівці стала чемпіоном Ужгородщини, а наступного року виступала серед футбольних колективів другої ліги першості Закарпаття. До речі, була серед лідерів у групі «А»: 1-ше місце – ФК «Колос» (Заставне) (45 очок), 2-ге – ФК «Бистриця» (Перечин) (43), 3-тє – ФК «Колос» (Вузлове) (42) та 4-те місце – ФК «Колос» (Руські Комарівці) (40 очок).

1977–1981 рр. – спочатку був адміністратором, а відтак начальником команди «Говерла» (Ужгород).

У трудовій книжці Степана Степановича є і такі записи: 1981 рік – директор ресторану «Зустріч»;

1982 рік – заступник директора дирекції ресторанів «Київ».

1984 рік – директор ресторанів «Турист», «Скала», «Каштан». Йому навіть пропонували очолити звабливе Ужгородське міське об’єднання ресторанів та кафе, однак Степан Селменський не знайшов спільної мови з тодішнім керівником обласного управління громадського харчування й, махнувши рукою та відклавши атестат про закінчення торговельного технікуму, взяв до рук свисток і почав обслуговувати на лінії футбольні матчі другої ліги першості колишнього Союзу. Здебільшого разом працював з Василем Качуром, Федором Варгою, інколи допомагав арбітру всесоюзної категорії Томашу Пфайферу.

….і бліц-інтерв’ю з ювіляром

– По-перше, хто з Вас «зліпив» хорошого футболіста та класного арбітра?

– Звичайно, що нянько з мамкою, а також дружина та діти (див. фото внизу). Вони у мене і тренери, і уболівальники. А якщо серйозно, то першим моїм тренером з футболу ще у шкільні роки був учитель фізичного виховання Руськокомарівської десятирічки Омелян Павлович Червак. Далі мене тренував у групі підготовки при команді майстрів (ФК «Говерла» Ужгород) унікальна людина, учасник війни, трикратний чемпіон та володар кубка України серед команд колективів фізкультури Карло Олаг (ФК «Спартак» Ужгород – 1946, 1950 та 1953 рр.). Уже 30 років на День журналіста проводимо турнір з міні-футболу серед працівників мас-медіа, котрий приурочений Карлу Олагу його колишньому партнеру по ужгородському «Спартаку» Дмитру Калиничу. До речі, головний трофей моя команда (ФК «Спорттайм») вигравала сім разів.

– А хто у Вас тренером був у команді майстрів?

– Теж унікальний футболіст – Дезидерій Товт. Він був кращим голеадором свого часу у легендарному СК «Русь» та «Спартак» (Ужгород) та київському «Динамо» (у 1950 році за киян забив найбільше голів – 11). Ми з тобою теж проводимо його меморіал.

– Яка гра була найвідповідальнішою у Вашій суддівській кар’єрі?

– Усі матчі для арбітра повинні бути відповідальними й до кожного потрібно готуватися ретельно й з усією відповідальністю: чи то матч на першість міста Ужгород, області, чи гра між школярами. Однак, є такі футбольні зустрічі про які кажуть: «фінальна гра», «центральний матч туру, сезону», «доленосний поєдинок» тощо. До таких би відніс, перш за все, на внутрішньому рівні – це фінал кубка України, що відбувся 30 травня 1993 року на київському стадіоні «Олімпійський» між київськими динамівцями та львівськими «Карпатами». Він, по суті, вінчав день Києва, який цього дня святкувала столиця. Головну чашу України з рахунком 2:1 виграли господарі. Щодо арбітражу цього поєдинку. Річ у тім, що на цю гру були лише призначені судді – це Віктор Головко з Дніпра, Володимир П’яних з Донецька і я. Хто судитиме у полі, а хто на лініях ніхто не знав. Було проведено жеребкування. Я та Головко витягнули папірці, на яких було написано «на лінії», а П’яних – «у полі». А на міжнародному рівні – це відбіркова гра до чемпіонату світу між збірними Албанії та Німеччини, що відбулася теж у 1993 році. Перемогу святкували німці – 2:1. А сам чемпіонат світу відбувся наступного року у США.

– Чи завершувалися у Вас матчі з незвичним рахунком?

– У чемпіонаті Закарпаття чи України серед команд колективів фізкультури, навіть у другій лізі першості України – так. Та щоб у вищому ешелоні календарний матч між рівносильними командами завершився з рахунком 8:0 – це із серії фантастики. А мова йде про поєдинок 32-го туру, що відбувся 10 квітня 1997 року у Запоріжжі. Місцевий «Металург» приймав гравців сімферопольської «Таврії». Я думаю, що розгром став можливим завдяки двом обставинам. Перша – швидкий успіх господарів. Уже на 62-ій секунді зустрічі господарі відкрили рахунок. Друга – голкіпер кримчан Левицький був не в ударі цього дня. Протягом перших 10 хвилин він пропустив три зовсім «легкі м’ячі». Після цього його тренер «Таврії» Микола Павлов поміняв. Другий воротар Величко теж допустив багато помилок, особливо у другому таймі, пропустивши аж п’ять голів. А героєм поєдинку став півзахисник «Металурга» Валентин Полтавець, який оформив хет-трик.

– Коли поміняли футбольний м’яч на суддівський свисток?

– Судити футбольні матчі я почав у 1983 році. А допоміг мені опанувати суддівським ремеслом мій родич, арбітр всесоюзної категорії Федір Куруц, який свого часу грав за легендарний СК «Русь» (Ужгород). Сам Федір Михайлович судив матчі вищої ліги чемпіонату колишнього Союзу у 60-70-их років минулого століття. Разом із ним в елітному дивізіоні працювало ще троє служителів Феміди з Срібної землі. І дуже приємно, що всі четверо були у символічному списку кращих арбітрів України – О. Малець, Ф. Куруц, М. Гіді та І. Боднар.

– А перший серйозний поєдинок де і коли провели?

– У далекому 1983 році. Це була моя перша гра у чемпіонату Закарпаття у Довгому. Місцевий ФК «Боржава» приймав своїх земляків – ФК «Механізатор» (Іршава). Між ними завжди проходили, як, скажімо, між ужгородцями та мукачівцями, принципові, а інколи й нервові матчі. Винятком не став і цей. А крайнім у їхньому невдалому виступі завжди є арбітр. Так сталося й тепер. А «розжарений» інцидент «загасила» моя дружина, яка родом із цього села. Вона перед фінальним свистком матчу випадково зустріла своїх однокласників. Розговорилися. А потім хлопці швиденько вибачилися і сказали моїй Наталії: «Підожди хвилину-другу, а ми побіжимо до хлопців, бо треба розібратися з арбітром». Вона їм навздогін крикнула: «Арбітр матчу – це мій чоловік». Відразу все стало на свої місця, а ми з дружиною поїхали до її родичів.

– А ще були курйози на футбольному полі?

– Звичайно. Ми з Валерієм Онуфером їхали у Вінницю, де повинні були судити матч між місцевим ФК «Нива» та ФК «Зоря» (Луганськ). Поспішали, то ж у Львові сіли на потяг, який поїхав не на Вінницю, а в протилежну сторону. Поки до нас це дійшло, поки вийшли з вагона, поки знайшли таксі, поки добралися до Вінниці – перша половина матчу повинна була закінчуватися. Але нас виручили луганські авіатори, які того дня страйкували й місцева команда не змогла вилетіти на гру. Інший інцидент стався у 1987 році, коли судив матч у Кіровограді між місцевим ФК «Кривбас» та «Шахтар» (Павлоград). У метушні позаду себе почув «серйозний» мат, швиденько повернувся і почав з кишені витягувати червону картку. Коли підходив до гравця, то мене за руку схопив капітан команди і почав умовляти: «То не він сказав, то не він сказав, бо він …. глухонімий». Я не знав що далі робити. Картку знову запхав у кишеню і продовжив гру. А після її закінчення до мене підійшов «глухонімий» і почав просити від мене пробачення. Я знову не знав що ж робити. Я хотів виправити свою помилку, але після свистка уже не мав ані важелів, ані права це робити. Як кажуть «потяг уже поїхав», або «після бою кулаками не махають».

– Кажуть, що протягом перших 10 років Незалежності України (1992–2000 рр.) Закарпаття у чемпіонаті країни було представлено майже 30 арбітрами та інспекторами ФФУ. Це своєрідний рекорд?

– Так. Із командами майстрів у чемпіонаті, першості (вища, перша, друга, третя та перехідна ліги) Кубка України працювало приблизно 25 арбітрів (за абеткою): Бабич Василь, Бобаль Матвій-ст., Буркало Павло, Варга Федір, Гарлач Ігор, Дем’яненко Віктор, Дуло Віктор, Качур Василь, Козик Василь, Кувик Іван, Маєревич Ярослав, Мондик Михайло, Онуфер Валерій, Поліщук Сергій, Селменський Степан, Староста Іван, Сусік Олександр, Талапко Степан, Токарєв Петро, Шандор Андрій, Шитєв Йосип, Югас Володимир. Крім того, ще 10 наших краян були інспекторами та делегатами Федерації футболу України (Гаваші Андрій, Митровський Михайло-ст., Михалина Михайло, Попович Василь, Пфайфер Томаш, Решко Стефан, Соломонко Василь, Фалес Йосип, Пажо Іван й Теметєв Олександр).

І останнє запитання. Який поєдинок, що Ви зіграли чи провели як арбітр, можете віднести до епохальних, тобто визначний, історичний, найбільш значимий, перед яким можна поставити №1?

– Та всі матчі у мене, як й оті діти, дорогі. Та є один таки епохальний. Це поєдинок, який провів із Яною Сащиною у 2010 році в ужгородському СК «Юність». Це була товариська гра між збірними командами НОК України та працівниками ОДА та облради. Капітаном у гостей була легендарна людина – багаторазовий чемпіон Європи, світу та олімпійських ігор, 35-разовий світовий рекордсмен, доктор наук з фізичного виховання і спорту, Герой України, президент НОКУ, заслужений майстер спорту колишнього СРСР та України Сергій Назарович Бубка – див. фото внизу (зліва направо):

Сергій Бубка, лайнсмени ФІФА Яна Сащина та Степан Селменський, а також капітан господарів Олександр Ледида.

Шановний ювіляре! Відома українська поетеса Ліна Костенко свого часу сказала: «І хто б там що кому не говорив, а згине зло і правда переможе! А правда та, що Ви нині є та залишаєтеся заслуженим авторитетом у царині закарпатського футболу та еталоном його служінню. Прийміть же, Степане Степановичу, уклінні привітання та побажання міцного здоров’я, особистого щастя, сімейної втіхи, благополуччя та усіх житейських гараздів.

Шановний ювіляре! У Вас, як і у мене є внуки, а вони люблять своїм дідусям та бабусям на дні народження дарувати гарні віршики. Один із них адресуємо і Вам!!!

Вельмишановний Степане Степановичу!

Сьогодні рівно 70 у Вашому житті минає,

А скільки їх ще на шляху, про це ніхто не знає.

Тож зичимо в здоров’ї вік довгий прожити,

Щоб усіх на сторіччя могли запросити!

Щоб у мирному небі Вам сонце всміхалося,

А всі Ваші мрії та плани збувалися.

Хай здоров’я, щастя і достаток

Сиплються, як липи цвіт,

Хай малює доля з буднів свято,

А Господь дарує Вам ще багато літ!

А головне – мирного неба в Україні

та повернення до звичного життя-буття.

Василь ГАДЖЕГА,
голова обласного відділення Асоціації спортивних журналістів

.