Пам’ятаємо. Ексклюзивне інтерв’ю із Олександром Когутичем

Сьогодні минає рік, як серед нас нема Олександра Когутича – легенди крайового футболу, центрального захисника ФК «Закарпаття» (Ужгород), який за головну команду краю відіграв найбільшу кількість ігор – майже 500 офіційних поєдинків (першість та на кубок колишнього СРСР та України).

Він є також рекордсменом серед стоперів, які у ворота суперників забили найбільше голів – 48, а у сезонах 1992 та 1993 був серед кращих бомбардирів ужгородської команди майстрів (двічі поспіль ставав автором 8 забитих м’ячів). Ракошинець у символічному списку імені Пахомова–Плоскіни (Закарпатські статисти футболу Володимир Католик, Михайло Рущак та автор цих рядків «відкрили» клуб імені Володимира Плоскіни та Олександра Пахомова, куди входять гравці-закарпатці, котрі за команди майстрів провели 200 і більше офіційних поєдинків) у першій десятці:

Примітка: П – поєдинки, Г – голи.

Свого часу капітан ужгородців був у складі кількох провідних аматорських команд краю, які виступали у чемпіонаті та кубку Закарпаття: ФК «Мукачево», «Берегвідейк, а у 2015 році 45-річний ветеран «гри мільйонів» був ще граючим тренером рідного ФК «Ракошино».

Капітан ФК «Закарпаття» (Ужгород), МС України О. І. Когутич
(25. 02. 1970 –24. 01. 2021 рр.).

КАПІТАНЕ, КАПІТАНЕ, ПОСМІХНІТЬСЯ…
(із книги «Закарпатський футбол від витоків до сьогодні», ІІ том)

Ці слова з кінофільму «Діти капітана Гранта». Капітан команди, і не лише футбольної – це, як правило, напрочуд шанована у колективі людина, ватажок, лідер, перший помічник тренера. Гравець, який у складний момент поведе партнерів за собою. А мова йде про гравця, який свого часу був капітаном головної команди Закарпаття найбільше років, блискучий захисник, півзахисник, форвард, чудовий виконавець ударів з «точки», рекордсмен свого рідного клубу щодо зіграних календарних матчів. Є в англійському клубному футболі такий приз: «За вірність команді». Аналогічний трофей без обговорення заслуговує екс–капітан ФК «Говерла» («Закарпаття») Олександр Когутич. Він майже 15 сезонів правдою і вірою, а також впевненою грою захищав кольори головної футбольної дружини Срібної Землі.

Два епізоди з футбольної автобіографії капітана і виконавця стандартних положень: «На 74-й хвилині штатний виконавець штрафних ударів О. Когутич, він же капітан команди, прицільним низовим ударом повз «стінку» застав воротаря сіверськодонецького «Хіміка» зненацька. До завершення матчу рахунок 1:0 на користь господарів не змінився. Перемога в останньому поєдинку на своєму полі нинішнього сезону додала настрою, безумовно, і ужгородським гравцям, і їхнім уболівальникам, особливо перед нелегкими виїздами в Київ та Черкаси»…

Другий епізод: виїзний матч у серпні 1999 року в Олександрії: ФК «Поліграфтехніка» – ФК «Закарпаття» (1:2): «На 66-й хвилині Олександр Когутич, пробиваючи штрафний удар метрів із 20, філігранно перекинув м’яч через «потужну стінку» господарів і зрівняв рахунок».

Наша довідка: Олександр Іванович Когутич народився 25 лютого 1970 року в селі Ракошино Мукачівського району. Майстер спорту України (2004 рік). Півзахисник, центральний захисник атакуючого плану. Першим його тренером був батько, який і привив синові любов до найпопулярнішої гри в світі. Далі Саша навчався в місцевій дитячо-юнацькій школі, де опікувався ним відомий у минулому футболіст та хороший фахівець, капітан ФК «Карпати» (Мукачево) Еміл Горват. Грав за дитячу збірну команду Мукачівщини, а у сьомому класі одягнув футболку збірної Закарпаття, що була при команді майстрів ужгородського «Закарпаття».

1984 рік – навчання у Київському спорт-інтернаті, де тренером у нього був земляк з сусіднього села Н. Давидково Ференц Медвідь (нехай йому земля буде пухом). Та у столиці перебував лише місяць. Повернувся додому. У складі ракошинської команди грав на першість області до 1987 року, після чого вступив до Івано-Франківського технікуму фізкультури, який закінчив у 1992 році.

Весною 1988 року Олександра призвали на дійсну військову службу в місто Кам’янець-Подільський. Пізніше наказом по ПрикВО перевели до армійського клубу Львова, який тоді очолював мукачівець Вільгельм Теллінгер. О. Когутич також був у складі збірної команди Прикарпатського військового округу.

З 1989 року – гравець ФК «Закарпаття». За команду провів майже 15 футбольних сезонів. Рекорд!

1999–2000 рр. – у складі ФК «Закарпаття» став переможцем Першої ліги і разом із партнерами по команді вперше в історії закарпатського футболу вивів ужгородців до елітного дивізіону чемпіонату України.

Після професійного футболу грав за провідні команди Закарпаття, що виступали у чемпіонаті області, працював тренером-викладачем із футболу в ОДЮСШ ЗОО СТП «Спартак» (2009-2010 рр.), другим тренером ФК «Мукачево». У складі мукачівців був чемпіоном області (2008 рік).

2009 рік – граючий тренер ФК «Закарпаття-2», а з травня 2010 – в.о. головного тренера ФК «Мукачево», з липня 2010 р. – головний наставник цієї команди.

З 2012 р. працював тренером молодіжного складу U-19, а з 2014 р. та був наставником «молодіжки» (U-21) ФК «Говерла».

2015 р. – О. Когутич головний тренер ФК «Колос» (Ракошино), який грає у першій лізі першості Закарпаття.

2016–2017 рр. – ці два роки 47-річний ракошинець провів у складі ФК «Імені Ференца Медвідя» (Нове Давидково), а час від часу одягав і футболку рідної ракошинської команди. Скажімо, 26 липня 2017 р. «У другому таймі рятувати «Ракошино» вийшов найдосвідчений Олександр Когутич, але він хоч і проявляв певну активність, ситуацію переломити на користь рідної команди не зміг (ФК «Локомотив-Чоп» – ФК «Ракошино» – 2:0).

18 грудня 2019 р. в ужгородському СК «Юність» відбувся дебютний Меморіал пам’яті відомого громадського діяча Закарпаття, академіка Київської академії оригінальних ідей, президента міжнародного центру ВІЖИ-3000, ініціатора обласного конкурсу-рейтингу «Кращий закарпатець» та Суперкубка області з футболу, віце-президента та виконавчого директора ФК ОСК «Закарпаття» (Ужгород), почесного громадянина міста Берегово Ю. М. Гецка. У турнірі з міні-футболу (ветерани 40 років+) взяли участь 5 збірних команд з Берегова, Берегівського, Виноградівського, Ужгородського районів та команда ветеранів ФК «Закарпаття». У складі останньої були колишні гравці команди майстрів «Закарпаття» сезону 1999/2000 рр.: (МСМК Мирослав Бундаш, МС України Володимир Васютик, Володимир Овсієнко, Олександр Когутич, Олександр Грабар, Антон Лендєл, Михайло Ковтун, Сергій Гозда, Василь Стецо, Мирослав Бабяк, Валентин Слюсар. Цій команді (капітан – О. Когутич та тренер – П. Решко) гарний кубок, диплом за І місце, грамоти та золоті медалі гравцям ФК «Закарпаття-ветеран» вручила вдова Юрія Михайловича, олімпійська чемпіонка та чемпіонка світу з гандболу, ЗМС СРСР Ніна Романівна Гецко-Лобова (на світлині внизу – з кубком капітан команди О. Когутич).

До 2020 р. виступав за ветеранів ФК «Говерла» (Ужгород).

Не стало класного футболіста й чудового капітана О. І. Когутича 24 січня 2021 р. Нас залишають кращі з кращих.

Ексклюзивне інтерв’ю:

–  Саша, мало знайти таких патріотів головної закарпатської команди, як Ви. Чи пам’ятаєте свій дебют в «основі» ужгородської команди?

–  А чи можна таке забути. Перший матч за ужгородців зіграв у 1990 році, коли команда виступала у буферній зоні другої всесоюзної ліги. Дебютував в «основі» на місці правого захисника у домашній зустрічі з брестським «Динамо». Це був 3 тур першості СРСР. Сам поєдинок завершився нульовою нічиєю. Зіграв наче непогано і з того часу вже регулярно виходив на поле у стартовому складі. У цьому сезоні відіграв 34 поєдинки і став автором одного голу. Більше від мене офіційних ігор провели лише семеро гравців «основи»: Василь Гуменяк, Томаш Пфайфер-мол., Іван Курильцьо, Іван Корпонай, Іван Лукач, Таймас Гумеров та Василь Мартиненко.

–  Ви у нас були забивним захисником. А коли забили дебютний гол?

–  (Сміється). Забивав, як для захисника, чимало, але найбільше з «точки» (штрафний удар та пенальті). А єдиний гол у дебютному для себе сезоні провів лише у 38 турі (28 жовтня). Цього дня ми приймали луганську «Зорю». Перший гол нам забили гості, а у другому таймі мені вдалося зрівняти результат – 1:1. Більше голів у цій грі уболівальники не бачили.

–  Коли уже зайшла мова про забиті м’ячі у команді майстрів, то, скажімо, центральний захисник і капітан київського «Динамо» наш земляк Василь Турянчик оформив дубль у матчі з донецьким «Шахтарем». А у вас вони були?

–  Їх було чимало, але не в офіційних поєдинках. А два голи я провів у наступному сезоні. Це була теж домашня гра 30 туру (16 серпня 1991 р.). Ми приймали стахановський «Стахановець». Ця гра, як кажуть, проходила в одні ворота. Ми «відвантажили» гостям 5 «сухих» м’ячів. Дубль оформив я, а ще по одному голу до свого активу записали Михайло Кондря, Таймаз Гумеров та Юрій Якубик. А ось наш півзахисник Іван Курильцьо, котрий став у цьому сезоні кращим бомбардиром (14 голів), оформив протягом сезону три дублі.

–  Свого часу у нашій «Говерлі», особливо після 2000 року, коли у нас головними тренерами працювали «запрошені заробітчани», у команді від сили було двоє–троє вихованців закарпатської школи футболу. Як Ви вважаєте, були у нашому краї хлопці, котрі би тоді могли спокійно виступати за ФК «Говерла» (Ужгород)?

–  Безперечно. Для чого потрібно було віддавати в інші клуби того ж Бундаша, Кополовця, Кобіна, Надя, Бобаля, Микуляка, Чонку, нехтувати закарпатцями Пуканичем, Путрашем, Поповичем, який грав навіть за збірну Аезрбайджану та іншиими. Треба лише їх знайти. Декому здається, що чужий кращий. Не заперечую, готовий – так, якщо порівняти його з сільським хлопцем-початківцем. А виведіть цього хлопця у футбольні люди й матимемо Василя Раца, Івана Яремчука, Івана Гецка, Віктора Пасулько. Тоді укомплектувати «Говерлу» бодай наполовину із закарпатців вкрай важко було. Чому? Бо винуваті у першу чергу дитячі тренери, наставники й керівники команди майстрів. Перші намагаються своїх перспективних гравців кудись продати якнайдорожче, а другі ніяк не зможуть з ними та керівниками СДЮСШОР і ДЮСШ, де культивується футбол, знайти спільну мову. Ось і виходить замкнуте коло. А «розв’язати гордіїв вузол» повинні би у першу чергу керівництво клубу разом із представниками влади, які курирують спорт в області…

–  До речі, образно кажучи, хто з Вас «зліпив» справжнього футболіста?

–  По-перше, моя настирливість і любов до цього чудового виду спорту, а відтак завдячую батькові та дитячому тренеру місцевої ДЮСШ Емілу Горвату, якому й вдалося з мене «зліпити» футболіста. До речі, Еміл Євгенович крім мене виховав і братів Тиберія, Івана та Адальберта Корпонаїв, а також Івана Коштуру та ще багато хороших гравців, які пізніше виступали за різні команди майстрів.

–  Ви родом із Мукачівщини. Чи не запрошували Вас у команду майстрів міста над Латорицею?

–  Таких відвертих і прямих пропозицій не було, за винятком періоду, коли біля керма мукачівської команди був Іштван Секеч. Він такі переговори вів. Але мені тоді в Ужгороді пообіцяли квартиру і я не хотів зриватися з насидженого місця.

–  До речі, а як потрапили в Ужгород?

–  Попав до ужгородського клубу з «подачі» відомого футболіста, а потім і тренера, Івана Красницького. А сталося це так. Коли проходив військову службу то виступав за збірну ПрикВО, яка брала участь у Кубку Збройних Сил Радянського Союзу (одна із зон проходила в Мукачеві). На перегляді цих матчів побував головний наставник ужгородського «Закарпаття» Іван Красницький, який мене запримітив і запросив в обласний центр. Хочу відзначити, що рівень тодішнього союзного чемпіонату був значно вищий, ніж тепер. Тоді грали команди з різних куточків великої держави (отож різні футбольні школи), була чітко відшліфована робота в дитячому футболі, система фінансування працювала по-іншому. Усі ці складові й створювали реноме радянського футболу.

–  Крім Краснецького хто у Вас був головним тренером?

–  Іван Михайлович Краснецький, на жаль, його уже нема 12 років серед нас, керував командою лише перше коло (1990 р.), а відтак знову повернувся до свого ФК «Прикарпаття» Івано-Франківськ. Він же родом із Прикарпаття. А його місце зайняв, як на мене, просто чудова людина й гарний наставник, на жаль, його теж уже нема, Юрій Іванович Чирков. Але він теж із командою працював лише друге коло 1990 року. У сезоні-91 у нас головним тренером став Степан Федорович Войтко, Юрій Іванович став начальником команди, а воротарів тренував Віктор Дубіно. До речі, у сезоні-91 у мене був другий показник щодо забитих голів (8). А кращим бомбардиром нашої команди з 9-голами (сміється…) став Геннадій Замрій….

–  Як правило, коли в команду приходить молодий гравець, то хтось із ветеранів бере його під опіку. Хто був Вашим хрещеним батьком?

–  Шефствував тоді наді мною капітан команди, півзахисник Михайло Ловска. Чомусь із ним я найбільше зійшовся. Згодом, він передав мені капітанську стрічку. А моїм кумиром був болгарин Христо Стоїчков, який виступав за іспанську «Барселону».

–  Цікаво, а як було у сезоні-93? Невже знову Ви були серед кращих бомбардирів?

–  Головним тренером команди знову став Юрій Чирков. А я із своїми сімома голами замкнув трійку кращих голеадорів нашої команди. Кращим знову став Геннадій Замрій (10 голів) та Ярослав Гунтей (8). У цьому сезоні Геннадій оформив два «дублі», а я один. В одному з матчів ми забили по два голи. Це був домашній матч (7 тур, 17 вересня 1993 р.): ФК «Закарпаття» – ФК «Автомобіліст» (Суми) – 4:2.

–  До речі, Михайло Ловска, як і Ви, в команді був майстром з пробивання штрафних ударів та пенальті. Ось запам’ятався нам штрафний удар, який Ви виконали у ворота другої команди дніпропетровського «Дніпра» (22 квітня 2001 року). Голкіпер гостей, який просто блискуче провів поєдинок, якимось чудом витягнув м’яча з «дев’ятки». І таких прицільних і сильних ударів у виконанні Когутича бачили чимало. Майже кожен 3-4 удар досягав мети. А ось як у Вас із виконанням одинадцятиметрових ударів?

–  Це один із найважчих і відповідальних моментів. Особливо коли ти виконуєш одинадцятиметровий штрафний удар, а на табло нічийний результат або твоя команди поступається з різницею в один м’яч. Головне – не перегоріти. Ніколи не квапитися з ударом. Якщо ти вирішив пробити, скажімо, в правий кут від воротаря, туди й потрібно спрямувати плямистого. Дехто каже, що пенальті – це стопроцентний гол, та це далеко не так. У середньому з п’яти пенальті один, як правило, попадаю «у молоко». І це, коли той гол команді потрібен, як повітря. Уперше промазав в Івано-Франківську (2:2) за десять хвилин до фінального свистка. Потім уже в Ужгороді на останній хвилині не забив одеситам. М’яч влучив у поперечину.

–  До речі, у Вас було й чимало конкурентів на пробивання штрафних і одинадцятиметрових ударів. Це і Сергій Богатирьов, Віктор Леоненко, Мирослав Бундаш, брати Маковські, Сергій Гозда. Під час гри як визначали, хто виконуватиме штрафний удар?

–  Пенальті найчастіше доручали виконувати Мирославу Бундашу. А штрафні удари мені та Богатирьову. Сергію краще м’яч лягав на ліву ногу з правого краю, а я полюбляв ближні дистанції з лівого флангу. Непогано штрафні удари виконував й іршавчанин Сергій Гозда. До речі, Іршавщина славилася тими гравцями, котрі уміло виконували удари зі стандартів. Той же Михайло Ловска, Іван Ледней, Іван Улинець, Іван Гецко, Ярослав Сухан.

–  Ви найкраще себе почуваєте у захисті чи в середині поля?

–  Безперечно, стопер – це моя улюблена позиція. Однак, і з обов’язками півзахисника можу при потребі справитися, і в на передньому краї можу допомогти форвардам, а інколи і сам їх роль виконую.. Але останні роки грав переважно останнього захисника. За мною залишається тільки воротар тому ставився до покладених на мене обов’язків з усією відповідальністю. Праця в обороні – невдячний хліб.

–  Свого часу голкіпер ужгородської «Верховини» Андрій Гаваші, який час від часу грав у команді форвардом, у 1961 році став кращим бомбардиром. А як з цим у центрального захисника Олександра Когутича?

–  Це, звичайно, феноменальний факт. Андрій Андрійович тоді протягом сезону забив 5 голів і став кращим. Я стільки ж м’ячів провів у сезоні 1994/1995 р. (головний тренер Ернест Кеслер) і теж став кращим бомбардиром команди. Але цього сезону по 5 голів у ворота суперників провели ще двоє гравців «Закарпаття» – це той же Геннадій Замрій та Сергій Мазур.

–  А травми Вас часто допікали?

–  Краще не питати. Серйозна була в 1991 році, коли закутали в гіпс ключицю, а найсерйозніша – в Олександрії. Це було в жовтні 2000 року під час матчу проти місцевої Олександрії. Десь приблизно на 20-ій хвилині відчув удар ліктем суперника. Свого візаві під час зіткнення не бачив, але, гадаю, «зачепив» він мене навмисне. Я спочатку підвівся, але потім упав і знепритомнів. У підсумку три дні пролежав в місцевій лікарні зі струсом мозку. Добре, що поруч був наш клубний лікар В. Ленарт.

–  Мабуть, повертатись у стрій було важко?

–  Цілий місяць довелося не «розлучатися» з лікарняним ліжком, а потім повернувся до тренувань. Після видужання першу гру відіграв на Кубок України проти донецького «Шахтаря». Тоді я вийшов на заміну. Звичайно, трохи хвилювався…

–  До речі, кажуть, риба шукає, де глибше, а людина – де краще. Чи мали намір потрапити в якусь іншу команду, де зарплати значно вищі?

–  Я таким бажанням ніколи не горів. А про зацікавленість клубів моєю кандидатурою дізнавався від інших людей. Цікавилась тернопільска «Нива», а також кременчуцький «Кремінь». Щодо зарубіжного вояжу, то в 1993 році їздив до Угорщини. Та, зігравши там лише одну гру, вирішив за краще повернутись до Ужгорода. Адже рівень гри угорського четвертого дивізіону тоді був дуже низьким.

–  Автори книги започаткували два символічні клуби «імені О. Пахомова та В. Плоскіни» (футболісти, які зіграли за команди майстрів 200 і більше матчів) та «ім. М. Русина та І. Гецка» (гравці, як забили 25 і більше голів). І у першому, і у другому символічних клубах Ви серед лідерів.

–  Особисто лік голам не вів. Найкращий статистик у мене мама. Знаю, що маю приблизно 45–50 забитих голів, а кількість офіційних ігор – приблизно 500.

–  До речі, як до сина й чоловіка-футболіста відносилися батьки та дружина?

–  (Сміється). Сміюся не випадково. Спало на гадку курйозний випадок із мамою, яка з батьком – головні мої уболівальники. Вони часто були на моїх домашніх матчах. В одному з них від мами за помилки «дісталось на горіхи» навіть арбітру на лінії.

–  Якісь приємні спогади, що пов’язані з футболом і сім’єю можете ще пригадати?

–  Звичайно. 30 вересня 1991 року моя дружина Алла мені родила донечку Наталочку. Саме в той день ужгородське «Закарпаття» грало з «Кривбасом» і, програючи 0:1, мені вдалося забити два м’ячі у ворота криворіжців. Ми здобули перемогу. Як співається у відомій пісні «Не забывается, не забывается, не забывается такое никогда»!

–  До речі, а Ваш син Юрій Олександрович Когутич товаришує із футболом?

–  Гадаю, що на Закарпатті нема такої дитини, котра б не любила футбол. Він теж – не виняток.

Василь ГАДЖЕГА,
голова обласного відділення Асоціації спортивних журналістів України,
прес-аташе ФК «Закарпаття» (Ужгород (1996–2005 рр.)

1–5 липня 1982 рік. Ужгород. Зональні ігри на призи клубу «Шкіряний м’яч». На світлині збірна школярів Мукачівщини (у першому ряді стоять зліва направо): В. Копик, І. Балаж, В. Голиш, М. Нялка, М. Копик, брати Є. й О. Качури, а також дитячий тренер Гаврило Кузьма. Другий ряд: М. Човбан, В. Медвідь, С. Микуланинець, О. Когутич, М. Ковтун. Прізвища двох наступних дітей не вдалося встановити.

Примітка: у ці січневі дні минає рік, як у вічність відійшли ще двоє гравців-односельців О.І. Когутича – його дитячий тренер і капітан ФК «Карпати» (Мукачево) Еміл Горват та екс-гравець та тренер ФК «Кремінь» (Кременчук) і ФК «Закарпаття» (Ужгород) Тиберій Корпонай. На превеликий жаль, залишають нас знані атлети Срібної землі!!!

 Дебютний меморіал пам’яті екс-капітану та тренеру ФК «Закарпаття», майстру спорту України відбувся 22 січня.