Із журналістського блокнота: Перший українець член збірної команди колишнього СРСР

Ним став мукачівець Іван Мозер.

65 років (1956) у складі збірної Москви І. Мозер став переможцем футбольного турніру І Спартакіади народів СРСР. Збірна України на цьому престижному турнірі виборола бронзові нагороди. У її складі були й троє закарпатців – Михайло Коман з Виноградова, Тиберій Попович з Мукачева та Ернест Юст з Ужгорода.

15 років як з нами нема першого члена збірної СРСР І. І. Мозера з міста на Латорицею.

Спортивні династії у Мукачеві, як стверджують місцеві дослідники фізичної культури й спорту, започаткував Іван Іванович Мозер, один із ветеранів фізкультурного руху у цьому райцентрі. Сам запеклий футболіст, він прилучив до спорту і чотирьох своїх дітей. Зокрема, старша донька стала хорошою волейболісткою. Ще навчаючись у школі, входила до збірної команди рідного міста. Пізніше стала кращою волейболісткою УжДУ. У студентські роки брала участь в обласних та республіканських змаганнях.

Молодша донька Тетяна за фахом лікар-гінеколог, закінчила Одеський медичний інститут. Після повернення додому не залишала заняття улюбленим видом спорту – баскетболом. Грала у складі збірних команд районного центру й області, крайової ради ДСТ «Спартак». Відрадних результатів домоглася Тетяна Іванівна і на Спартакіаді УРСР, де у складі збірної Закарпаття стала бронзовим призером цих престижних змагань (головний тренер – заслужений тренер України Валентина Гомонай).

Та найбільшого успіху добилися брати Мозери – Іван та Михайло, які разом вибороли 14 золотих медалей на чемпіонатах колишнього Союзу (бронзові та срібні, гадаю, і самим братам було важко перерахувати вважає дослідник мукачівського спорту майстер спорту з фехтування Георгій Куруц). Та займалися вони різними видами спорту, хоча обоє в шкільні роки любили поганяти футбольного м’яча. Однак, Михайло невдовзі віддав перевагу великому тенісові, а Іван залишився вірним шкіряному м’ячу.

В одному з енциклопедичних довідників про нашого земляка читаємо наступне: «Іван Мозер був фізично міцний, витривалий і самовідданий, вирізнявся працьовитістю, великим діапазоном дій, вольовими якостями. Добре виглядав у комбінаційній грі, умів гостро зіграти при завершенні атаки…».

Наша довідка: Іван Іванович Мозер народився 21 грудня 1933 року в Мукачеві. Вихованець місцевого ФК «Динамо». Універсальний футболіст. Але здебільшого грав правим крайнім і півсереднім нападником, а також півзахисником. Майстер спорту СРСР та заслужений тренер РРФСР (1981 рік).

1949–1950 рр. – гравець мукачівських команд «Динамо» та «Більшовик», які виступали у чемпіонаті України серед аматорів та на першість Закарпаття.

Сезон-51 мукачівець провів у складі ужгородського «Спартака». Правда, відіграв лише перше коло (9 ігор та один гол). Єдиний м’яч у складі ужгородців форвард провів в Івано-Франківську. Місцевий ФК «Трудові резерви» з рахунком 4:2 обіграв гостей. У складі закарпатців голи забили мукачівці Ю. Грубчак та І. Мозер.

Для 18-річного мукачівця врізався у пам’ять сенсаційний матч у Москві в 1951 році (18-ий тур, 8 липня), коли ужгородські спартаківці у календарному поєдинку взяли реванш у залізничників (у домашньому поєдинку (2-ий тур, 8 квітня) наша команда поступилася підопічним Г. Качаліна з «сухим» рахунком 0:5 – Авт.), розгромивши місцевий «Локомотив» із результатом 5:1 (!). Хет-трик оформив ужгородець Ернест Кеслер, а дублем відзначився мукачівець Федір Ванзел.

У 1952 році І. Мозера разом ще з одним мукачівцем Ф. Ванзелом та ужгородцем Г. Лавером запросили виступати за команду майстрів класу «А» (Вища ліга – Авт.) – мінське «Динамо». Якщо його земляки тут відіграли лише неповний сезон і повернулися знову на батьківщину, то Іван Іванович пов’язав із білоруським футболом найкращі свої роки.

1953–1955 рр. – протягом 4 років захищав кольори ФК «Білорусь» та ФК «Динамо» (Мінськ) (з перервами) і провів за команду 99 матчів (чемпіонат та Кубок СРСР) і став автором 12 голів.

1956–1961 рр. – гравець московського «Спартака». Цікавий факт: протягом 1945–1961 рр. жодна з українських команд не виборювала чемпіонський титул. Правда, є троє українців, котрі за цей період були чемпіонами колишнього СРСР. Це Олександр Малявін із Дніпра, котрий у складі московського «Динамо» у 1945 та 1949 роках був чемпіоном колишнього СРСР. Двічі цей титул здобував, правда, у складі московського «Спартака» (1956 та 1958 рр.) закарпатець Іван Мозер та один раз одноклубник мукачівця воротар Емеріх Микулець із с. Буштино (1956 р.), що на Тячівщині.

На початку 1955 р. збірна СРСР під керівництвом Г. Качаліна провела турне по Індії. У 17 матчах з різними командами (від аматорських команд до першої збірної) був досягнутий стовідсотковий результат із загальним рахунком 100:4. Кращим бомбардиром у збірній СРСР став дебютант Едуард Стрельцов – 15 голів. У цій збірній був і мукачівець. А перший свій матч у футболці з надписом «СРСР Іван Мозер провів 6 лютого 1955 року проти збірної Індії. Рахунок у цьому поєдинку теж був зафіксований досить великий, до того ж «сухий» (4:0) на користь підопічних Г. Качаліна. Один із голів забив наш земляк.

За збірну СРСР (1955-1956 рр.) І. Мозер провів 5 поєдинків. Учасник матчів відбірного раунду до Олімпійських ігор, що відбулися в австралійському Мельбурні-56. Однак на Ігри не полетів через те, що перед цим отримав серйозну травму.

У 1956 році головний тренер ФК «Спартак» Микола Гуляєв запросив до своєї команди лише одного футболіста – це закарпатця Івана Мозера, який перед цим виступав за мінське «Динамо». Мукачівця наставник москвичів взяв з метою посилити ліве крило атаки. Дивно, але дублюючий склад «Спартака», тричі поспіль вигравав свій чемпіонат і зробив це і в 1956 році в четвертий раз, але не міг дати основі жодного гравця. Та справа крилася в іншому: надто вже сильні були футболісти основи. Не випадково за весь сезон «Спартак» використав всього 14 польових гравців. 9 позицій були непорушні, і Гуляєву довелося вибирати лише між Мозером та олімпійським чемпіоном Ільїним.

Уже у дебютному матчі закарпатець (1 квітня 1956 р.: ФК «Спартак» (Москва) – ОБО Свердловськ – 6:0) відзначився дублем (27 та 84 хв.).

Ще про один історичний матч, який відбувся 9 червня на московському стадіоні «Динамо». Суперником московського «Спартака» були футболісти з Молдови (ФК «Буревісник» Кишинів). Арбітр з Риги Е. Клавс зафіксував хокейний результат 9:2. А героєм матчу став наш земляк Іван Мозер, який у цій грі оформив покер, тобто у ворота гостей «відвантажив» чотири голи. Цікавий і той факт, що перший гол мукачівець провів на 31-ій хвилині – 2:1, а інші три у другому таймі. А ще одна родзинка мала місце у цьому поєдинку: форвард хет-трик оформив протягом 10 хв: (55 хв. – 6:1, 60 хв. – 7:1 та 65 хв. – 8:1). Оце – клас бомбардира найвищого ґатунку! Ще раз знай наших!

ФК «Зеніт» (Ленінград) – ФК «Спартак» (Москва) – 0:6 (0:2). По-перше, у цій грі знову героєм став Іван Мозер, який оформив дубль. По-друге, ворота захищав ще один закарпатець, уродженець Буштина (рідне село спортивного статистика Михайла Рущака – В. Г.) Еміл Микулець.

У 1956 році у складі збірної Москви І. Мозер став переможцем футбольного турніру І Спартакіади народів СРСР. Збірна України на цьому престижному турнірі виборола бронзові нагороди. У її складі були й троє закарпатців – Михайло Коман з Виноградова, Тиберій Попович з Мукачева та Ернест Юст з Ужгорода.

Про ці наймасовіші змагання чотириріччя у колишньому Союзі попросив Івана Івановича розповісти конкретніше.

– Мене взяли до збірної Москви, як гравця місцевого «Спартака», – каже співрозмовник. Мені довелося тоді грати разом із такими ґрандами вітчизняного футболу: Лев Яшин, Михайло Огоньков, Олексій Парамонов, Анатолій Масльонкін, Валентин Іванов, Едуард Стрельцов, Сергій Сальников, Анатолій Ільїн, Микита Симонян, Микола Тищенко, Борис Татушін та іншими. І-ша Спартакіада пройшла у 4 етапи: І-ий – масові змагання серед КФК та ДСТ; ІІ­-ий – спартакіади міст, районів, областей, країв; ІІІ – союзних республік, міст Москви і Ленінграда й ІV етап – фінальні змагання серед кращих збірних команд республік, Москви та Ленінграда.

У 1/8 фіналу ми досить легко, – говорить І. Мозер, – обіграли збірну команду Литовської РСР, у чвертьфінальному поєдинку нашими суперниками була збірна Білорусії, яку теж «пройшли» без зайвих зусиль (5:1). До квартету півфіналістів ввійшли 4 кращі збірні команди: Україна, Грузія, Москва та Ленінград. Звичайно, хотілося зіграти з українцями, якщо не у півфінальному поєдинку, то хоча б у фіналі. Та жереб по своєму назвав пари півфінальних ігор. Ми зіграли з ленінградцями, українці – з грузинами. Закавказці з досить солідним рахунком обіграли наших земляків (3:1), а ми оформили перемогу над командою з міста над Невою. Про те, що гра була принциповою свідчить і сам рахунок гри – 3:2 на нашу користь. У Москві відбувся фінальний матч між москвичами та грузинами. Це був досить нервозний поєдинок. Ми переграли амбітних і гарячих грузинів зі скромним рахунком 2:1. Приємно, що у збірній УРСР, яка у боротьбі за бронзові нагороди переграла ленінградців, виступали й наші троє земляків: Е. Юст, Т. Попович та М. Коман. Усі вони грали у той період за київське «Динамо».

У 1958 році футболістам московського «Спартака» вдалося оформити дубль. Вони крім золотих медалей чемпіонату виграли ще й Кубок СРСР. У складі цієї прославленої команди мукачівець І. Мозер разом із такими грандами вітчизняного футболу й збірниками СРСР, як І. Нетто, Н. Симонян, О. Парамонов, О. Ільїн, С. Сальников та іншими робив на московському стадіоні «Лужники» традиційне почесне коло навколо футбольного поля, тримаючи у руках омріяний трофей.

1962 р. – І. Мозер знову повернувся у Мінськ, де продовжив виступати за місцевий ФК «Динамо» до 1966 року. У 1964–1965 рр. був капітаном мінського «Динамо». Протягом цих сезонів він провів 107 офіційних ігор і став автором 9 м’ячів.

І. Мозер – дворазовий чемпіон (1956 та 1958 рр.) та стільки ж разів був бронзовим призером чемпіонату СРСР (1954 та 1957 рр.). Володар (1958 р.) та фіналіст кубка СРСР (1957 та 1965 рр.).

1964 рік – закінчив Білоруський державний інститут фізичної культури.

У Вищій лізі колишнього Союзу зіграв 264 матчі й провів у ворота суперників 45 м’ячів («Спартак» (Москва) – 95 ігор і 30 голів, «Динамо» (Мінськ) – 84 і 4, – «Бєларусь» – 44 і 7 та «Спартак» (Мінськ) – 41 і 4). Це четвертий показник щодо кількості зіграних ігор серед закарпатців в елітному дивізіоні чемпіонату СРСР (перші три місця – Василь Турянчик, Йожеф Сабо, Володимир Плоскіна).

Свою тренерську кар’єру І. Мозер розпочав старшим наставником (1968 рік) у московській футбольній школі молоді, а вже наступного року – очолив тренерський штаб ярославського «Шинника».

1970–1973 рр. – головний тренер ФК «Динамо» (Мінськ), а відтак – начальник цієї команди (1975 та 1976 рр. й 1984–1985 рр.).

З 1979 року мукачівець (з перервами) працює з ФК «Динамо» (Москва). У 1986 році москвичі стали срібними призерами чемпіонату СРСР. До речі, цікавий факт: лише ФК «Динамо» (Москва) і Київ були учасниками усіх чемпіонатів СРСР (1936–1991 рр.).

Майже 20 років І. Мозер працював на різних посадах у столичному ФСТ «Динамо».

З 1996 року мукачівець працював технічним директором ФК «Динамо» (Москва).

Автор цих рядків жовтневого дня 2002 року у Мукачеві був на І Спартакіаді вихованців ДЮСШ облради ФСТ «Колос». З тренером Ракошинської ДЮСШ, колишнім капітаном місцевих «Карпат» Емілом Горватом вели мову про футбольні справи у районі. Мимоволі він сказав, подивившись у вікно, а ти не хочеш, Вася, познайомитися з Мозером, який приїхав з Москви. Підійшли. До того ж поруч із ним стояв олімпійський чемпіон Мельбурна-56 Йосип Беца. Я своїм очам не повірив, коли Йосип Йосипович (на жаль, уже теж покійний), знайомлячи мене зі своїм цімбором, сказав: «Ось це, Вася, наш славнозвісний Іван Мозер. Із ним ми разом футбол грали, разом тренувалися у олімпійській збірній, а відтак були наставниками різних команд, що виступали у чемпіонаті СРСР»
 

Зліва направо: Й. Беца, Е. Горват, І. Мозер та М. Теллінгер.
Фото В. Гаджеги.

Я був дуже щасливим, що тисну долоню відомого футболіста Івана Мозера, який щиро усміхнувся до мене й вже через якусь мить він разом із Йосипом Бецою повели мову про те, як далекого 1949 року у складі мукачівської команди «Більшовик» на американському старому «Штудобекері», через перевал, їхали до Дрогобича, де мали зіграти календарний поєдинок із місцевим «Нафтовиком». Ми вже переїхали перевал, коли почули постріли, крики. Автобус зупинився й до нього підійшло кілька озброєних людей. Та після того, як дізналися хто в автобусі, лише побажали нам щасливої дороги й, звісно, добре зіграти поєдинок. До самого Дрогобича в автобусі була «гробова тиша». Кожен думав про своє і про те, що, на щастя, пронесло. А могло бути й гірше. Та Бог милував. Цей епізод у мою пам’ять врізався навічно.

А потім було ексклюзивне інтерв’ю з грандом вітчизняного футболу:

– Іване Івановичу, звертаюся до свого знано й легендарного земляка, а ще траплялися подібні екстрені ситуації на Вашій життєвій та футбольній стежинах?

– Річ у тім, що футболісти, як і справжні артисти, ніколи не сидять вдома. У них – концерти по світу, у нас – футбольні міжнародні товариські, офіційні, комерційні поєдинки. Але завжди найбільш запеклі футбольні баталії були між московськими та динамівськими командами Києва та Тбілісі. А там, де справжня чоловіча безкомпромісна боротьба на футбольному газоні, там і отих непередбачуваних ситуацій, що хоч греблю гати. Але відбірний поєдинок до Олімпійських ігор, що відбувся 31 липня 1956 року у Тель-Авіві проти збірної Ізраїлю, теж запам’ятався мені надовго (домашній поєдинок радянські футболісти виграли з рахунком 5:0 – Авт.). Місцевий стадіон був заповнений вщент – 60 000 глядачів. Температура повітря – висока. Важко дихати, а тут ще потрібно і грати. І тут пройшов кумедний випадок із півзахисником олімпійської збірної СРСР А. Ісаєвим. До речі, у мене тут є книга Ігоря Нетто «Це – футбол» і ми разом про цей цікавий випадок з Ісаєвим (змс СРСР, гравець ФК «Спартак» Москва» – Авт.) і прочитаємо: «У ті дні стояла гнітюча спека. Величезний стадіон «Рамат-Ган» більш нагадував вулик. І під час матчу стався кумедний випадок з Анатолієм Ісаєвим. Місцеві уболівальники мабуть темпераменті, бо навколо всього футбольного поля вистроївся кордон поліції з великими собаками (порода – німецькі боксери) на ланцюгах. Одна з них, руда, з широкими грудьми, збурена біганиною по полю і миготінням м’яча, прийшла в шаленство. Їй якось вдалося вирватися від господаря, і вона вибігла на поле й кинулася стрімголов до м’яча. У цей момент ним володів Анатолій Ісаєв. Він зосереджено вів м’яч по центру поля, поглядаючи, кому б точніше дати пас. Раптом очі його зустрілися з очима пса, палаючими, як смолоскипи. Боксер нісся прямо на нашого інсайда. Треба було бачити, як змінився вираз Толікового обличчя! Він на якусь мить застиг у повній розгубленості, потім поспішно віддав пас собацюрі – і завмер… Їй тільки цього й треба було. Пес підчепив м’яч тупою мордою і почав із ним бавитися. До честі поліціантів, порядок був відновлений швидко, і м’яч був повернутий за призначенням. Тоді, вигравши в Тель -Авіві зустріч із рахунком 2:1, ми отримали право брати участь у XVI Олімпійських іграх в Австралії».

Оце і є футбол. Ним зацікавилися навіть собаки. Хто на черзі?

– А ще проти яких збірних Вам довелося грати?

– Генеральною репетицією перед вояжем до Австралії стали матчі зі збірними Франції, ФРН та Угорщини. 15 вересня 1956 року у німецькому місті Ганновер, що розміщене на березі ріки Лайне, ми здобули чергову перемогу над збірною ФРН з рахунком 2:1, а через тиждень, 23 вересня, ми у Москві грали зі срібним призером чемпіонату світу-54 – збірною Угорщини й поступилися суперникам із мінімальним рахунком 0:1. А рівно через місяць у Парижі французи в рівній боротьбі завдали нам другої поразки за останній місяць. У цьому матчі через серйозну травму я уже не грав.

А на початку листопада, за кілька тижнів до початку фінального турніру Олімпіади, команда з Москви полетіла в Австралію, на жаль, без мене. Натомість до вічного зеленого материка полетів мій товариш і теж із Мукачева Йожеф Беца, який і став першим олімпійським чемпіоном з футболу не тільки на Закарпатті, але і в Україні.

– До речі, про нашого олімпійського чемпіона дуже багато написано, навіть вийшла книга про нього («Шлях до Олімпу», автор І. Жирош). Спірним питанням залишається досі: вручили мукачівцю золоту медаль чи ні, а також чи присвоїли йому звання «Заслужений майстер спорту СРСР»?

– Звичайно, що ні. Йожеф у фінальних іграх за збірну СРСР зіграв один поєдинок у півфінальному матчі проти болгар і зазнав серйозної травми (перелом ключиці – Авт.), а у фінальній грі проти югослав, звичайно, не грав. А золоті медалі отримали лише ті 11 гравців, що грали у фінальному матчі (тоді заміни не практикувалися – Авт.). Користуючись нагодою я назву щасливчиків, кому було вручені олімпійські золоті медалі. Це, у першу чергу, моїм 8 партнерам по «Спартаку»: М. Огонькову, А. Масльонкіну, І. Нетто, Б. Татушіну, А. Ісаєву, С. Сальникову, М. Симоняну та А. Ільїну. Крім них медалі також отримали Л. Яшин і Б. Кузнєцов (ФК «Динамо» Москва), А. Башашкін (ЦСКА Москва). Несправедливості у розподілені медалі тоді було більш аніж треба. По-перше, у складі олімпійської збірної СРСР було заявлено 19 гравців, у т. ч. і я. Окрім московського армійця Ю. Бєляєва усі інші зіграли від 1 до 7 матчів (відбірні матчі й у фіналі). Гм, от тоді була б сенсація, коли б двоє закарпатців з Мукачева стали першими олімпійськими чемпіонами з України! Мріяти не шкідливо.

– Іване Івановичу, мені вже давно хочеться бодай умовно скласти символічний склад збірної СРСР на закарпатський лад. Одна умова – це повинні бути гравці-закарпатці, що свого часу (50–60-ті роки минулого століття) виступали за команди, що грали у чемпіонаті СРСР (Вища ліга), а також за збірні команди колишнього Радянського Союзу (І та ІІ, олімпійська та «молодіжка»).

– Гадаю, що це завдання нам п’ятьом (я тоді сидів разом за чашкою запашної закарпатської кави з такими знаними мукачівськими гравцями, як уже згадувані Іван Мозер та Йожеф Беца, а також Еміл Горват та Микола Телінгер) буде легко зробити.

Отже, склад збірної колишнього СРСР на закарпатський лад (1950-1960 рр.) :

воротарі: Еміл Микулець (ФК «Спартак» Москва), Андрій Гаваші (ФК «Динамо» Київ) та Ю. Сусла (ЦСКА Москва); захисники – Йосип Беца (ЦСКА), Михайло Михалина, Василь Турянчик та Тиберій Попович (усі троє з ФК «Динамо» Київ), Іван Осуський (ФК «Динамо» Москва);

півзахисники – Йожеф Сабо, Ернест Юст (обидва ФК «Динамо» Київ), Дезидерій Ковач (ЦСКА Москва), Федір Ванзел (ФК «Динамо» Мінськ та ЦСКА Москва); форварди – Михайло Коман (ФК «Динамо» Київ), Іван Мозер та Золтан Бреньо (ФК «Спартак» і ФК «Торпедо» Москва).

…Останні роки свого життя Іван Мозер важко хворів. Одна операція, друга… До того ж не стало його дружини. Це був удар, як говорять, нижче поясу. Та він тримався. Ходив на роботу, якби нічого й не сталося в його особистому житті. Жив футболом і московською футбольною дружиною. Його всі на роботі, як могли – підтримували. Він завжди був акуратно одягнутим. Приязний, він не уявляв себе без своєї справи, якій віддав все своє свідоме життя. На роботу він ходив практично до останніх днів свого життя.

Не стало Івана Мозера 2 листопада 2006 року. Ховати його вирішили у неділю, коли московські динамівці грали свій календарний матч із казанським «Рубіном». Якби похорон перенесли на понеділок, то на ньому була б вся команда. Мукачівець був скромним – скромно його і похоронили. У вічність йдуть великі футболісти Закарпаття.

Московський журналіст О. Кочетков згадує: «Пішов із життя Іван Іванович Мозер. Без перебільшення – людина-епоха. І в нашому футболі взагалі, і в динамівському – зокрема. Мені важко писати ці рядки, як належить у разі некролога, – сухо і стисло. Я надто добре для цього знав і багато спілкувався з Іваном Івановичем.

Останній раз ми розмовляли у вересні, коли я писав матеріал, присвячений 30-річчю останньої перемоги «Динамо» у чемпіонатах СРСР. Тоді Мозер із задоволенням говорив: «Я пишаюся тим, що мені вдалося виграти з «Динамо» (як тренеру і начальнику команди) чемпіонат, Кубок країни, Кубок сезону». Сходу він називав склади всіх команд, з якими доводилося працювати. Згадував всі прізвища. Гортаючи стару записну книжку, швидко знаходив телефони героїв минулих днів, а вже у двері в буквальному сенсі стукали нинішні зірочки. Зверталися за допомогою чи порадою. Він завжди примудрявся бути непомітним, але незамінним. Правда, треба відразу обмовитися що непомітним він був для тих, хто був далекий до «гри мільйонів». Непомітним ще й тому, що завжди опинявся в тіні визнаних корифеїв, і, володіючи природною скромністю, не прагнув на їх фоні випинати своє «я». Так на зорі кар’єри (ФК «Спартак» Мінськ) він жив в одному номері на зборах з самим О. Хомичем, відрахованим до того моменту з московського «Динамо» «за втрату стрибучості». У 1956 р. він перейшов у московський «Спартак», де вже блищали незрівнянні Нетто, Симонян, Сальников, Ільїн, Татушин, Масльонкін. Але Іван Мозер швидко і, головне, безболісно вписався в блискучу компанію.

Самостійна тренерська кар’єра в нього не заладилася. Він працював головним у мінському «Спартаку» і ярославському «Шиннику», але без особливого успіху. Кажуть, не вистачало жорсткості характеру. Зате у тренерському штабі він був просто не замінний. Як правило, він виконував всю чорнову роботу, а лаври діставалися іншим.

…Тренери московського «Динамо» І О. Севідов, Е. Малофеєв бачили в ньому надійного і досвідченого однодумця. В енциклопедіях цього не прочитаєте, але Мозер доклав руку і знання до того, щоб розкрилися у свій час такі юні футбольні «зірки», як А. Кобелєв, І. Добровольський, І. Коливанов, С. Кір’яков, І. Сімутенков та багато інших»…

Василь ГАДЖЕГА,
голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України