Історичні постаті Закарпаття

У ці дні літописцю закарпатського спорту, екс-голкіперу легендарного СК «Русь» Ужгород (команда «літаючих учителів»), першому керівнику обласного комітету фізичної культури і спорту Закарпатського облвиконкому Василю Федакові виповнилося б 110 років від дня народження.

30 років, як не стало патріота краю (20.Х.1991 р.), спортивного історіографа, людини, котра все своє свідоме життя присвятила одній меті: випустити у світ свою книгу, де було зібрано багатющий матеріал про спортивне життя Срібної землі. Та не судилося. Монументальна книга вийшла лише через три роки після того, як не стало самого автора. Сумно…

Він ніколи не мислив себе поза спортом і нині спортивне Закарпаття не мислить себе без свого історика.

Як пам’ять про видатного земляка, щороку проводиться турнір, щоправда, футбольний, присвячений колишньому голкіперові найтитулованішої команди Підкарпатської Русі довоєнного періоду СК «Русь» Ужгород та капітану ґандбольної команди Ужгородської гімназії В. Федакові.

З0 років тому, у ці вересневі дні 1991 р., автор цих рядків разом із колишнім головним редактором «Закарпатської правди» Степаном Вашем в Ужгороді провели міжнародний турнір з футболу серед журналістів, присвячений 80–річчю від дня народження літописця крайового спорту, першому голові новоутвореного обласного комітету в справах фізичної культури і спорту при Народній раді Закарпатської України В. В. Федаку. Положення про цей спортивний захід підписав перший президент федерації футболу України Віктор Банніков. Головним спонсором став АТБ «Лісбанк», який перед цим профінансував «Прощальний матч О. Блохіна» у Києві (28 червня 1989 р.) та перший міжнародний товариський поєдинок між збірними командами Незалежної України та Угорщини (Ужгород, ст. «Авангард», 29 квітня 1992 рік). Директор банку В. Сивуля на проведення цього міжнародного футбольного фестивалю виділив оргкомітету 50 000 рублів (комерційний курс Держбанку в квітні 1991 року дорівнював 1,75 рубля за долар, а курс чорного ринку – 30-33 рубля). Було 6 команд: Москва, Київ, Словаччина, Угорщина, Австрія та господарі. Перші матчі були проведені в Ужгороді, Середньому (директор місцевого радгоспу Х. Петросян) та с. Заставне (голова місцевого господарства Т. Гітман), що на Берегівщині. У фіналі зустрілися господарі (ФК «Журналіст» Ужгород – збірна мас-медіа Братислави). Перемогу святкували (5:1) закарпатці. Найбільше радів цьому виграшу ювіляр В. Федак, якому ми піднесли футбольний м’яч з нашими підписами (С. Ваш – автор двох голів), І. Жирош, В. Ганич, І. Кузьма (автор голу), В. Попович, О. Маківчук, В. Ільницький, Г. Ковач (автор голу), М. Фатула, Ю. Соломка (автор голу), М. Дерев’янко, В. Цаповський, граючий тренер Ю. Чирков, капітан команди В. Гаджега).
На фото (Ужгород, стадіон «Авангард», перед початком фінальної гри: ФК «Журналіст» Ужгород – збірна команда мас-медіа м. Братислава, Словаччина – 5:1!). Біля суддів справа – автор цих рядків, воротар Василь Попович, Іван Кузьма, Степан Ваш, Василь Ганич та інші. Нижче ліворуч з м’ячем депутат Верховної ради України Олександр Гудима, а праворуч (з квітами) ювіляр В. Федак. Якщо добре приглянутися, то на електронному табло можна прочитати: «Вітаємо! Літописцю закарпатського спорту В. В. Федакові – 80!».

Після фінального поєдинку старший редактор Закарпатської телерадіомовної компанії Іван Кузьма з сином взяв від мене інтерв’ю (див. фото ліворуч).

В. Федак – енциклопедист крайового спорту

Свою фундаментальну книгу Василь Васильович писав кілька десятиліть і лише у 1993 році голова обласного спортивного товариства профспілок «Україна» Владислав Кушнірчук на кошти очолюваної ним організації видав це безцінне видання. Тираж був досить солідним – 5 000 примірників. Василь Васильович присвятив свою унікальну книгу дружині, знаній тенісистці Бланці Бем–Федак. До речі, про неї автор теж написав матеріал.

Гадаю, що аж ніяк не помилюся, якщо скажу, що у довоєнній та післявоєнній спортивній журналістиці, либонь, не було відомішої особистості, ніж Василь Федак. Аналітичні огляди майстра пера прикрашали різні видання, з якими він тісно співпрацював, й неодмінно сприяли зростанню їхніх тиражів. Він для багатьох моїх колег був і залишився Вчителем із великої літери. Його не просто читають, а й цитують у своїх матеріалах. І це не випадково, бо його статті, особливо на футбольну чи ґандбольну, волейбольну чи баскетбольну тематики, завжди були наповнені глибокою думкою, вирізнялися логічними узагальненнями й образністю.

«Спорт і фізична культура, – писав колишній директор ужгородського видавництва «Карпати» Іван Ребрик, – поняття майже тотожні. Але в останнє Василь Васильович вкладав визначальний зміст і підносив його у принцип, якого дотримується десятки років. Спорт є культура. І наскільки в ньому важливо, хто далі, вище, швидше, настільки ж суттєво – в ім’я чого, задля кого. Таке розуміння справи привело до того, що Василь Федак не лише поставив під сумнів, але й оголосив неправильним, здавалося б, класичний лозунг: «У здоровому тілі – здоровий дух». Ні, вважає він. Здорове тіло не гарантує захисту від духовного виродження. А тому керуватися у спорті потрібно закличним і чітким гаслом: «За здорове тіло, за здоровий дух!».

Річ, звичайно, не в гаслах, – продовжує Іван Іванович, – хоча для Федаки самого – це концепція, життєва позиція. За свою понад шістдесятирічну спортивну кар’єру він зробив так багато і так багато з того було розтоптано, вихолощено, що ми, мабуть, залишимося перед ним вічними боржниками. Але не менше прислужилося і немало ще залишиться і для нащадків. Переконує в цьому і ґрунтовна праця – нариси з історії фізкультурного руху «Закарпаття у спортивному вимірі». Ця книжка побачила світ завдяки турботам Закарпатської обласної ради спортивного товариства профспілок «Україна» (голова В. Кушнірчук) та й завдяки самому авторові, котрий окрім друку оплатив зі своєї зарплати всі інші рахунки, аби його робота, над якою він працював усе своє свідоме життя, таки побачила світ і головне дійшла до читача й тих, хто безпосередньо цікавиться фізичною культурою і спортом на Срібній Землі, кому вона стане в пригоді: вчителеві фізичного виховання чи тренерові, учневі школи чи студентові вищого навчального закладу.

Спортивний історіограф краю. Так називали всі цього живого свідка й активного учасника зародження і розвитку фізичної культури і спорту на Закарпатті».

Наша довідка: Василь Васильович Федак (на фото ліворуч – голкіпери СК «Русь» Ужгород О. Бокшай та В. Федак – 1936 рік) народився 15 вересня 1911 року в Ужгороді в сім’ї робітника лісопильного заводу. Спочатку навчався в народній школі, а з десяти років у місцевій гімназії, де й прилучився до спорту. З цього приводу він сам зізнається, що «значно краще проходило фізичне виховання молоді в гімназіях. Як учень і випускник ужгородської гімназії, впевнено можу сказати, що саме на фізкультурних заняттях полюбив спорт і фізичну культуру. Думаю, зі мною погодяться випускники гімназій Мукачева, Берегова та Хуста. Після закінчення Ужгородської української гімназії у 1930 році я продовжував навчання на філософському факультеті Празького Карлового університету. Перед цим я вже грав у футбольній команді СК «Русь» (Ужгород). Був капітаном і воротарем збірної ґандбольної команди гімназії, займався гімнастикою, легкою атлетикою, волейболом та іншими видами спорту. Завдячую в цьому моїм викладачам фізичного виховання Карелові Касалицькому та Зденекові Плоцеку.

Бувши членом правління Союзу підкарпатських українських студентів у Празі, в 1931 році вніс пропозицію про створення спортивного клубу «Русь» (Прага), який мав би завданням об’єднати навколо себе всіх студентів із нашого краю без огляду на політичні, національні та релігійні переконання, а тим – сприяти піднесенню національного спортивного руху. Студентами–земляками вивчалися правила та особливості культивованих на Закарпатті видів спорту – футболу, волейболу, ґандболу, баскетболу».

Та провчившись тільки два роки в цьому університеті, – згадує далі Василь Васильович, – через матеріальне становище змушений був залишити навчання й пішов учителювати в село Нижнє Солотвино, що на Ужгородщині.

У 1925 році став членом спортивного товариства «Русь».

1933–1934 рр. – Василь Федак проходив дійсну військову службу в чехословацькій армії у Празі. Юнака з середньою освітою направили на шість місяців до військової школи офіцерів запасу, після закінчення якої йому присвоїли звання поручика (молодший лейтенант – Авт.) і в 1934 році демобілізували. Василь Васильович знову пішов учителювати, правда, спочатку в село Сторожниця, що на Ужгородщині, а відтак у Велику Добронь цього ж району.

У 1936 році вийшла друком його ілюстрована книга «Організація футболу». Передмову до неї написав голова жупного футболу Антон Бращайко.

У другій половині 30-х років В. Федак керував спортивною секцією клубу «Русь», а також паралельно вів спортивний відділ у газеті «Нова свобода».

Після окупації Карпатської України у березні 1939 р. продовжував працювати вчителем у с. Сокирниця, що на Хустщині.

У 1943 р. його призвали в угорську армію й у званні молодшого лейтенанта призначили командиром робочої роти з євреїв у м. Вепрам, яка будувала аеродром. У його підпорядкуванні були переважно митці й науковці. У цих умовах зробив чимало для полегшення стану перебування інтернованих у таборі. Він організовував мистецьке й спортивне життя, допомагав в’язням як морально, так і конкретними справами, за що був відзначений державою Ізраїль аж на схилі життя, бо до того вважався загиблим у радянських концтаборах. Після розформування роти повернувся додому на попереднє місце роботи.

Із січня до жовтня 1944 р. знову перебував в угорській армії і був відправлений у Стрий на Прикарпаття (24-та угорська стрілецька дивізія). Невдовзі дістав поранення. З госпіталю вирішив не повертатися знову у розташування стрілецької дивізії, а поїхав у Сокирницю, де до визволення краю переховувався.

Після визволення краю (02. XI. 1944 р.) його обрали секретарем народного комітету Сокирниці, а 15 листопада – делегатом Першого з’їзду народних комітетів Закарпатської України. У квітні 1945 р. був призначений інспектором фізкультури при уповноваженому Народної Ради у справах освіти, а в червні – головою комітету у справах фізкультури і спорту при Народній раді Закарпатської України (НРЗУ).

З січня 1947 до лютого 1948 рр. очолював футбольну команду майстрів «Спартак» Ужгород, яка першого ж року існування стала чемпіоном України серед команд колективів фізкультури. Він також працював молодшим редактором Ужгородського філіалу видавництва «Радянська школа».

У 1948 р. його заарештували і звинуватили в антирадянській націоналістичній діяльності. 18 грудня 1948 р. Закарпатським обласним судом був засуджений на 25 років виправно-трудових таборів і відправлений в особливий табір № 5 на Колимі Магаданської області (на фото справа – титульна сторінка кримінальної справи В. Федаки), а дружина, відома тенісистка Бланка Бем-Федака, була викинута з дітьми з помешкання…

У таборах В. Федак залишався самим собою, організовував спортивне життя серед в’язнів, а в нечастих передачах просив дружину надіслати то сітку для настільного тенісу й м’ячики, то футбольного м’яча…

Після смерті Сталіна в’язнів почали відпускати. Однак його справа мала позначку «Особливо небезпечний», а затримка з вирішенням його долі викликала подив навіть у табірного керівництва.

У скарзі Генеральному прокуророві СРСР від 1 березня 1954 р. він відкинув усі пункти звинувачення і не визнавав себе винним. Відсидівши в таборах 7 років, 29 листопада 1955 р. був звільнений і повернувся додому.

У 60-ті роки працював дитячим тренером при команді майстрів «Верховина» (Ужгород).

20 лютого 1992 р. В. В. Федак був реабілітований.

Як спортивний журналіст (1930–1944 рр.) надрукував понад 300 газетних матеріалів на спортивну тематику.

З ініціативи начальника управління у справах молоді та спорту облдержадміністрації Степана Гаупта була заснована обласна премія в галузі спорту ім. В. Федаки та ім. П. Крайняниці. Нею щороку нагороджують кращих атлетів краю та працівників спортивної галузі, спортивних журналістів.

В. Федак залишив нам своєрідний пам’ятник – енциклопедію спортивного життя рідного краю під назвою «Закарпаття у спортивному вимірі» (див. титульну сторінку ліворуч).

Передмову до книги написали: П. Крайняниця – голова обласної ради ветеранів спорту спортивного товариства «Україні»; В. Кушнірчук – голова облради СТ профспілок «Україна»; Олексій Шестаков – директор ужгородського виробничо–видавничого підприємства «Патент» та М. Михалина – заслужений майстер спорту СРСР, екс–голова федерації футболу Закарпаття.

Життєвий шлях Василя Васильовича Федака віддзеркалює становлення і розвиток фізичної культури і спорту на Закарпатті впродовж шістьох десятиріч (1930–1990 рр.).

Уже у студентські роки він проявляє свій спортивний талант, громадську активність. Це приводить його до найпопулярніших у 20–ті роки минулого століття спортивних організацій «Сокол» та скаутського «Пласту».

Як здібний футболіст виступає у першому на Підкарпатській Русі слов’янському спортивному клубі «Русь», який вже у той час прославив футбол Закарпаття далеко за межами регіону і тодішньої Чехословацької республіки.

Згодом Василь Васильович проявляє неабиякий хист на ниві спортивного хронікерства, виступаючи на сторінках місцевих газет, який у той час виходило більше десятка. У своїх статтях він прагне подати шляхи розв’язання важливих проблем розвитку спорту. Характерно, що він не звужує свою діяльність до рамок якоїсь одної політичної течії, а послідовно відстоює консолідуючу ідею спортивного руху.

За підписом Василя Васильовича на сторінках часописів «Нова свобода» «Пчілка», «Карпатська правда», «Наш путь», «Неділя», Руський народний голос», «Карпати гірадов», «Земля і воля» та інших періодично піднімається широкий діапазон проблемних питань розвитку спорту у краї. Зокрема, це статті» «Смисл спортивної освіти», «Проблеми підкарпатського спорту» і т. д. У них автор висловлює думки про розвиток легкої атлетики і спортивної гімнастики, ігрових видів спорту та туризму в краї тощо.

Уся ця багаторічна спортивна діяльність приносить Василю Васильовичу заслужену шану, авторитет і визнання його як найактивнішого діяча на спортивній ниві Підкарпатської Русі. Це був перший важливий етап спортивної діяльності В. В. Федаки.

Мужньо переніс Василь Васильович господарювання на Закарпатті гортіївського угорського режиму. І тут він також ні на мить не знижував своєї активної позиції щодо спортивного життя.

Другим помітним етапом у спортивній діяльності В. В. Федаки став період після завершення другої світової війни. Відразу зазначимо, що цей період був особливий. Адже визволення краю привело до виникнення нових адміністративних структур за зразком радянської влади. Отож, і структуру фізичного виховання довелося будувати за радянським зразком, за тодішньою радянською системою.

Вибір кандидатури на посаду голови новоутвореного органу керівництва фізичною культурою – обласного комітету у справах фізичної культури при Народній раді Закарпатської України – цілком логічно випав на широко відомого на той час В. В. Федаки. Не зважаючи на нову специфіку, роботу у нових, незвичних умовах, Василь Васильович, як і слід було чекати, відразу знайшов себе, своє місце у вирі життя.

Під його керівництвом і за безпосередньою допомогою оперативно були створені окружні та міські комітети у справах фізичної культури на місцях, на підприємствах, в установах, у сільській місцевості створювались колективи фізкультури, спортивні секції та команди з різних видів спорту. Завдяки вмілому керівництву, досвіду Василя Васильовича в організації спортивної роботи представники Закарпаття виступили (хоч і поза конкурсом, бо ж регіон ще не був об’єднаний з Радянською Україною) уже на 1–ій Спартакіаді народів України у Києві (1945 рік). Тут вдало виступили футболісти, тенісисти та легкоатлети. Чемпіонами стали збірна Закарпаття з футболу, тенісист Йосип Гагер, срібною призеркою з легкої атлетики (біг на 100 метрів) народна артистка України Клара Балог та інші. Можна з впевненістю сказати, що власне завдяки цим спортивним виступам закарпатців більшість жителів колишнього УРСР та СРСР мали нагоду вперше почути про Закарпаття, а також про його місце розташування на карті Європи, привабливу і неповторну природу краю.

Поступово спортивне життя набирає сили, мужніє у колективах фізкультури підприємств, установ, шкільних закладів, на селі. Поруч з футболом і легкою атлетикою починають розвиватися нові види спорту: баскетбол, водне поло, гірськолижний спорт, розпочинається будівництво спортивних споруд.

Та в грудні 1946 року рука сталінського режиму досягає і В. В. Федаку. Його безпідставно звільняють з посади голови обласного комітету у справах фізкультури і спорту. Починаються митарства з працевлаштуванням, які завершуються несподіваним «працевлаштуванням» його на посаду «зека» одного з Гулагів на півночі Сибіру строком на 25 років. (див. ліворуч). Таким був безпідставний, але суворий і безапеляційний вирок трійки. У часи хрущовської відлиги, у березні 1956 року, Василя Васильовича звільнено достроково.

І знову проблеми – працевлаштування, майже ніякої допомоги з боку колишніх знайомих, спортивних організацій. Дух сталінізму продовжував утримувати у страхові громадськість краю. Влаштувавшись на рядову спортивну роботу, Василь Васильович у цей час серйозно взятись за давню благородну мрію – розробку матеріалів про зародження і розвиток фізичної культури на Закарпатті, живим свідком і активним учасником якого він був упродовж багатьох десятиріч.

Василь Васильович багато працює над документами свого домашнього архіву, опрацьовує документи обласного Державного архіву в Берегові. Вивчає, аналізує, порівнює і оцінює давним–давно пройдені етапи розвитку фізкультури і спорту у краї. Але як колишній політв’язень, довго і з великими труднощами пробиває шлях своїм нарисам на сторінки газет, а також видання його книги з історії фізкультури та спорту.

Між тим 15 вересня автор досягає 80-річного рубежу свого життя. З цієї нагоди спортивна громадськість області щиро вітає ювіляра, бажає йому довгих років життя. Цього сподівався і сам ювіляр. Василь Васильович надіявся, що найближчим часом продовжить працю над висвітленням ще цілого ряду важливих історичних спортивних проблем і вірив, що на схилі життя все ж побачить свій труд – книгу, в якій всебічно і глибоко науково систематизував і обґрунтував віхи та етапи історії становлення та розвитку спортивного життя краю, яка мала стати логічним завершенням його безкорисної праці на благо рідного народу.

Та доля розпорядилася інакше. Через місяць з гаком (20 жовтня 1991 р.) перестало битися полум’яне серце В. В. Федаки, великого патріота, людини великої душі, спортивного журналіста, видатного спортивного історіографа краю. Йому не судилося побачити свою монументальну працю, яку сміливо і без перебільшення можна назвати енциклопедією становлення і розвитку фізичної культури та спорту на Срібній Землі, яка є своєрідним пам’ятником одному з великих синів Закарпаття.

В. Федак: «Моє кредо – це відомий вислів М. Кінга «Я вирішив пройти по життю з любов’ю. Ненависть – занадто важкий тягар»

(автобіографія написана власноруч)

Коли 1930 року, навчаючись у восьмому класі ужгородської державної реально гімназії, я написав першу спортивну статтю й видрукував її у популярному молодіжному журналі «Пчілка» під назвою «Про піднесення спорту на Підкарпатській Русі», тоді нізащо б не повірив, що став фундатором, а протягом довгих років майже одиноким представником закарпатської російської та української спортивної журналістики. Відтоді спливло чимало часу. На Закарпатті відбувалися корінні зміни, які часто негативно впливали на політичний та культурний розвиток нашого краю. До звільнення Закарпаття був я позаштатним спортивним кореспондентом та оглядачем місцевих газет «Свобода», «Нова свобода», Українське слово», «Земля і воля», «Руський народний голос», «Наш путь», «Русское слово», «Русская правда», «Русский Вестник», чеських «Подкарпатске гласи» та «А-зет», угорських «Уй кезлень» (Нові вісті») «Густеш відеке» («Хуст та околиці»), «Карпати Гірадо» («Карпатські відомості»). Особливо хочу підкреслити, що за період 1930–1940 рр. я видрукував понад 300 спортивних статей, за які лише одного разу отримав гонорар на суму 20 чеських крон (від редакції «Наш путь») Отже, справа була не в грошах. Матеріали у газетах, журналі «Пчілка», календарях «Просвіти», товариства імені О. Духновича, «Землі і волі», у книгах «Ювілейний альманах Підкарпатських руських студентів», «Подкарпатская Русь», журналі «Учительський голос», як і власна книга «Організація футболу» мала на меті пропаганду національного фізкультурно-спортивного руху. Матеріали не з’являлися не лише за моїм прізвищем, але й під різними псевдонімами: Петро Копанський, Водяник, Ведучий, Друг спорту, а також під криптонімами ВК, ВМ. Е, ВФ, ВК тощо.

Основним своїм завданням у першу чергу вважав тоді популяризацію діяльності спортивного клубу «Русь» (1930–1945 рр.), виноградівського (севлюшського) ФК «Бескид», а згодом – «Партизан», СК «Русь» Хуст (1934–1946 рр.). Безліч статей було написано на захист українського народного фізкультурного руху, про поточні проблеми та способи їх розв’язання. Відзначу матеріали «Вибудуймо наш народний спорт» та «Всенародне значення спорту», що були надруковані у журналі «Учительський голос». Великого розголосу набула у свій час стаття під назвою «17 лет спортивной жизни на Подкарпатской Руси» в альманасі «Подкарпатская Русь 1919–1936 гг.». Між іншим, цей матеріал є першим історико-літературним нарисом про закарпатський народний спортивний рух.

Моя перша (уже згадувана) книжка була надрукована російською мовою у 1936 році. Цікава історія її видання. Рукопис було виконано українською мовою, однак, на видання грошей у мене не було. Щоб усе ж мати на Закарпатті спортивну книгу, редакція «Русского народного голоса» переклала рукопис російською, друкувала його з продовженням у двадцяти подачах. Набір відкладався. Після цього за матеріальної допомоги Підкарпатської футбольної жупи (яка виділила 500 крон) та старости міста Ужгорода д–ра Ернеста Дудаша (також 500 крон), книга нарешті побачила світ у 1000 примірниках. Сьогодні, звісно, це бібліографічна рідкість, але перший її примірник можна побачити в обласному краєзнавчому музеї. У роки угорського режиму (1939–1944 рр.), коли йшла посилена мадяризація нашого краю, я вів пропаганду спорту не тільки у російських та українських виданнях, але й у згаданих вище угорських газетах, у яких за цей час з’явилося більше двох сотень моїх заміток та статей. Нагадую ще раз, що єдиний двадцятикроновий гонорар, отриманий мною за всі дорадянські публікації, зрозуміло, не покрив навіть поштових видатків.

Оскільки зразу ж після визволення краю я, крім учителювання, працював ще й на виборних посадах (секретарем сільради у Сокирниці та членом президії хустського окружного комітету) тож тільки зрідка мав час до писання у газети. Вийшло ж так, що та «тимчасовість» тривала майже тридцять років. У ці роки я працював головою обласного комітету фізкультури та спорту, старшим тренером футбольної команди майстрів «Спартак» Ужгород, тренером ДЮСШ та групи підготовки при команді майстрів. Ще сім років вкалював, як папа Карло в Якутії та ще десять років був інструктором фізкультури на Ужгородському машинобудівному заводі. Увесь цей час був настільки завантаженим, що займатися спортивною журналістикою, збиранням історичних матеріалів фізично не мав змоги. Зміни настали на початку 70–их років, коли мене провели «на заслужений відпочинок». Мій відпочинок і полягає зараз у тому, що став я завсідником публічних бібліотек, архівів обласних газет, обласного Державного архіву у Берегові, обласного краєзнавчого музею тощо. Навів порядок і у своєму чималенькому архіві. Щоб цінні матеріали зберегти для нащадків, навчився фотографувати, зняв копії найцінніших документів на більше ніж 200 плівках. Навчившись фотосправі, полюбив її – у 1970 –1980-их рр. не пропустив жодного з важливих змагань, що проводилися в Ужгороді та області. Так я став фотокореспондентом, опублікував у «Закарпатській правді» «Карпаті ікос со», «Молоді Закарпаття» та берегівському «Червоному прапорі» понад триста спортивних фотографій. Тішу себе надією, що не пройшов широкий закарпатський читач повз серії моїх історично-спортивних публікацій останніх років у вищеназваних газетах, а також у «Закарпатському калейдоскопі» та щорічному календарі «Карпати», який видається угорською мовою. Привернула увагу громадськості й виставка, присвячена історії спорту на Закарпатті, яка експонувалася у 1975 році до тридцятирічного ювілею звільнення краю. Багато матеріалів цієї виставки зберігається в обласному музеї.

Уже цілих шість десятиріч нараховує мій журналістський стаж. З першої ж хвилини моєї спортивно-журналістської та спортивно-дослідницької діяльності я завжди мав на увазі служіння розвитку українського спортивного руху на Закарпатті. Наскільки це вдалося – судити не мені, а спортивній громадськості, історикам та критикам.

У 1991 році мені виповниться 80 років. Це буде й 70-річчя мого активного спортивного стажу (з 1921 році я займався у сокільській спортивній організації (див. фото ліворуч) при ужгородській гімназії). І цей довгий спортивний шлях не завжди був устелений трояндами, успіхами, досягненнями. Були й прикрі невдачі, й драматичні сторінки. Двічі угорська влада звільняли мене із вчительської посади, не дозволяючи працювати. Зазнав я гіркоту й сталінських таборів – не своєю волею працював в Якутії довгі роки… Однак не пам’ятаю такого випадку, щоб занепав духом, перестав вірити у перемогу правди над неправдою, у торжество світла над темрявою.

Ужгород, 1990 рік.

Спогад про колегу

«Я був знайомий із Василем Федакою здавна, вирізав його матеріали з газет, як будь¬–котрий краянин, причетний до спорту, зокрема його історичні цікавинки. Ми віталися при зустрічах на вулиці. Але безпосередньо познайомив мене з Василем Федакою славний спортивний діяч Петро Крайняниця, теж уже покійний, з яким при зустрічах завжди обмінювалися звичним «Як ся маєте?».

– Це письменник Фединишинець, я тобі розповідав про нього, тямиш? – так відрекомендував мене Петро Крайняниця. Василь Васильович простягнув мені руку на знайомство, мовивши:

– Та ж ми знайомі давно, зустрічаємося часто на сторінках наших газет. І мовимося про працю. Тут виявляв зацікавленість, звичайно, я. Розкручувалося вільне книгодрукування, коли не треба боятися локального патріотизму, як раніше, коли єдине офіційне видавництво згноїло не один чудовий рукопис (як, наприклад, видатного краєзнавця Юрія Качія) лише за те, що він видавався пильним прокомуністичним видавцям локал-патріотичним. Що казати про Федакову книгу?! Тут не рятував і спортивний напрям. Все одно пахло місцевим. А це в часи глобальної інтернаціоналізації вважалося великим гріхом. Та ще ж і автор – В. В. Федак – «пройшов» семирічку в Якутії, як колись славетний сміхар Остап Вишня десятирічку у Воркутинських краях. Пригадую, я ділився досвідом видання книжки без авторського гонорару (так вийшла в Ужгороді моя перша в Україні книжка поезій «Симетрія»).

В. Федак на слово «гонорар» безнадійно махнув рукою. Про це й не йшлося. Рукопис його вже кілька років «крутився» у видавництві, але все перекладався з року на рік, точніше пересувався. Швидко Москва спустила папір, що книжки можна друкувати за свій авторський рахунок. Та звідки взяти кошти на видання об’ємом у 200–250 сторінок із блоком фотоілюстрацій? Так міркувалося. Де знайти мецената чи спонсора? Ці слова ще не вживалися наприкінці 80-их.

Василь Федак, без сумніву, мріяв побачити книжку до свого 80–річчя від дня народження. У цьому була б і залізна логіка. Та ба! І водночас автор, бувши людиною, як мені видалося з кількох ближчих зустрічей, м’яким характером, тактовною, як кожен старший інтелігент із–поміж краян, зрештою, інтелігент, у ті часи ще не відважувався би прямо когось просити про гроші (пам’ятаю позицію з цього питання й письменника Івана Чендея, це ж молодші є нахабними, «прямими», пробивними). Чуючи про поневіряння рукопису холодними руками, які не люблять ні спорт, ні спортивну історію, ні тих людей, котрі роблять славу рідному краю далеко за його межами, які байдужі до всього, крім своїх шкурницьких інтересів, я грішним ділом подумав, випитуючи Василя Васильовича, а говорив він скупо, більше вводив мене в курс справи Петро Крайняниця, подаючи ідею, яка визрівала і в мені паралельно: написати про рукопис в обласну авторитетну газету, якою тоді була «Закарпатська правда», надати гласності, що є такий рукопис, безнадійно заліг у видавництві й потрібна допомога. Може, таку статтю я і написав би, окремо говорити про це з П. Крайняницею, котрий бачив безпомічність майже 80-річного автора, який все ж таки ще доповнював і наповнював свою працю новими знахідками. Але невдовзі Василь Васильович помер, зринули інші проблеми переді мною і тим же П. Крайняницею. Але про рукопис знав уже й директор «Патенту» О. Шестаков – людина, котра допомогла не одному у виданні книги за свого директорування, й вихід книги рано чи пізно відбувся б. До речі, П. Крайняниця і О. Шестаков – співавтори вдумливої передмови до книги В. Федак «Закарпаття у спортивному вимірі», де тепло і професійно чесно відгукнулися про життєвий і спортивний подвиг автора, що всі роки, крім якутської «відпустки», ішов до створення такої праці, такої історії, яка під силу лише людині сильній, спрямованій на мету, мудро поставлену ще замолоду.

(Цими спогадами про літописця закарпатського спорту В. Федака поділився знаний журналіст, автор багатьох книг, член Спілки письменників України, закарпатець Михайло Фединишинець).

Підготував журналіст Василь ГАДЖЕГА

Документи та фото В. В. Федаки, що зберігаються у моєму домашньому архіві.