Щиро вітаємо!!! Сьогодні у «залізного капітана» – День народження

Спозаранку, як лише прокинувся, взяв олівець і на чистому аркуші вивів: «Привітати з днем народження Василя Турянчика. Не забути нагадати про це Андрію Гаваші. Не пройшло й години, як запрацював мій телефон. Дивлюся. Очам своїм не вірю. Телефонує сам Андрій Андрійович.

Алло, – кажу у слухавку. Доброго ранку, шановний Андрію Андрійовичу. Що з ранніми півнями телефонуєте? Невже зібралися по гриби і мене запрошуєте у Смерекову?

– Та, ні – чую у відповідь. Не кепкуй так із «заслуженим» ветераном та пенсіонером.

– Та Ви що, Андрію Андрійовичу. Я завжди радий Вашому такому бадьорому голосу і молодецькому настрою.

– Та стривай, будь трохи серйознішим. Я щойно вітав з днем народження Василя Турянчика. У нього справді гарний та бадьорий голос і ми довгенько з ним говорили. Про все. Він від душі радий, що у його рідному місті буде встановлений у його честь пам’ятник, згодом відкриють, як в Ужгороді Й. Сабо, іменний музей, а стадіон назвуть у його честь. Вдячний насамперед своєму учневі Саші Пересті, а також Закарпатській асоціації футболу на чолі з Іваном Дураном та міській владі, яка підтримали цей проект. Це потрібно не мені, – наголосив Василь Юрійович, – а тим, хто тепер «гризе» не просту футбольну науку у ДЮСШ та інших спеціалізованих навчальних закладах. Ех, якби Андрюша у наші шкільні роки та нам такі м’ячі та бутси, які мають наші правнуки. А то пам’ятаю, коли виступав за рідну свою сільську команду «Червона Зірка» (Чинадійово), а тренував її відомий на той час, до речі, перший заслужений тренер УРСР з футболу Карой Сабо на Закарпатті, котрий подарував мені свої старенькі бутси. Латав їх перелатав, а викинув лише тоді, коли уже не міг взути…

***

Є люди, котрі у тій чи іншій галузі народного господарства залишили незабутній слід і тому залишаються кумирами до цих пір. Таким є закарпатець Василь Турянчик – колишній «залізний капітан» київського «Динамо», футболіст-універсал (починав свою спортивну кар’єру форвардом, згодом грав у центрі поля, а метр тренерського ремесла Віктор Маслов зробив для себе висновок: В. Турянчик найбільш буде цінним і потрібним команді, коли гратиме у захисті. Не просто у захисті, а «хвилерізом». Саме авторами цього амплуа стали великий тренер Віктор Маслов і великий футболіст Василь Турянчик (Хвилеріз – це футболіст, який дбає насамперед про переривання атак суперника. Він займає позицію трохи за спинами півзахисників і перед захисниками. В обороні його головне завдання – це перервати атаку суперників та точним пасом розвинути власну атаку. Гравець такого амплуа повинен вміти добре відбирати м’яча та обирати таку позицію, аби якнайшвидше перервати атаку протилежної команди. Скажу відверто, що так майстерно виконувати підкати, як це робив мукачівець, не було у вітчизняному футболі не до нього, ані після нього. Як правило, футболіста, який робить підкат, кожного другого-третього арбітр «нагороджує гірчичником» або «запалює» перед ним «червоне світло». Коли цей футбольний прийом робив Василь Турянчик, то жоден арбітр не ліз у свою кишеню за картками – Авт.).

У нашого земляка є чимало власних рекордів. Скажімо, наш ювіляр до 1983 року очолював престижний список гвардійців київського «Динамо» (гравці, які зіграли найбільше календарних матчів за столичний клуб). Цей рекорд вдалося побити лише володарю «Золотого м’яча» О. Блохіну. А сталося це 8 червня 1983 р. в Одесі у матчі «Чорноморець» – «Динамо» (Київ) – 1:2 (у киян голи забили Л. Буряк та В. Євтушенко). У господарів гол престижу провів В. Фінк із подачі закарпатця В. Плоскіни, до речі, односельчанина Василя Турянчика. Саме у цій грі форвард киян та збірної СРСР О. Блохін зіграв свій 310 матч і таким чином побив рекорд нашого земляка. До речі, Олег Володимирович за київське «Динамо» провів 432 офіційні матчі і став автором 211 голів. Він і очолює символічний список тих гравців, котрі за команди вищої ліги (чемпіонат колишнього СРСР) зіграли 300 і більше матчів. У цьому престижному клубі є і три представники Срібної землі – №13 – речі, односельчанин нашого героя, №41. Йожеф Сабо (317 матчів) – разом з Турянчиком грали за ужгородський «Спартак», разом поїхали до київського «Динамо», разом провели у складі цього найтитулованішого клубу 8 сезонів) та №53 Василь Турянчик – 300 календарних матчів.

З сьогоднішнім ювіляром разом у ФК ОСК «Закарпаття» працювали більше 10 літ. Встиг про кумира написати досить об’ємну книгу. Із неї я взяв кілька витягів.

– Як Ви думаєте, хто першим з провідних фахівців колишнього Союзу звернув увагу на Василя Турянчика? Про це він згадує сам.

– У 1957 році я грав за команду майстрів ЛОДО (Львівський окружний Будинок офіцерів, нині це львівський СКА), ми зустрілися в 1/8 фіналу кубка СРСР із московським «Спартаком». За «червоно-білих» тоді виступало дев’ять олімпійських чемпіонів Мельбурна-56 Микита Симонян, Олексій Парамонов, Ігор Нетто, Борис Татушин, Михайло Огоньков, Сергій Сальников… Інтерес до гри був величезний. Поставили додаткові трибуни. Ми вели в рахунку (1:0), але москвичам в кінці матчу, правда, не без допомоги суддівської бригади, вдалося вирвати перемогу – 2: 1.

Після матчу до мене підійшов начальник «Спартака» Микола Петрович Старостін: «Давай ми тебе заберемо в Москву». І я, навіть не подумавши, погодився і написав заяву.

Я завершував армійську службу, коли раптом дізнаюся, що мені заднім числом присвоїли офіцерське звання і направляють на подальшу службу в московський клуб ЦДКА (нинішній ЦСКА). Мене це страшно обурило. Бути футболістом в армійській команді – зовсім не те, що у звичайній (профспілковій, заводській чи якогось там спортивного товариства). Там, якщо щось не так, починають погрожувати: будеш хвости крутити коням. Мене це не влаштовувало.

І я пішов по інстанціях. Незабаром мене викликав Маршал Радянського Союзу, головнокомандувач Сухопутними військами Андрій Антонович Гречко: «Забирай своїх батьків – і в Москву!». Я кажу: «Вони ж в селі живуть, старенькі, потребують постійної підтримки. Хочу повернутися додому і допомагати їм». Гречко ще раз зміряв мене від ніг до голови і попросив зайти помічника у кабінет. І каже йому: «Відправ його додому, аби більше тут не нив. І додав, звертаючись до мене: «Не забувайте, що ви офіцер запасу і якщо побачу ваше прізвище в якійсь іншій московській команді, то вам не лише не бачити збірну СРСР, але й провідні команди.

Тут я згадав про свою заяву в московський «Спартак». Подумав: «Бог ти мій! Не треба мені тепер ні ЦДКА, ні «Спартака», ніякого іншого клубу «Сів у літак і полетів на радне Закарпаття.

До цього потрібно додати, що Турянчиком таки зацікавилися у Москві ще раз. Він уже тоді грав за ужгородський «Спартак», коли у всесоюзній газеті «Советский спорт» з’явилася замітка під заголовком «Кандидати у футбольну збірну» (див. ліворуч, дослівно): «Президія секції футболу СРСР за пропозицією ради тренерів затвердила кандидатів до складу збірної команди СРСР: воротарі А. Гаваші (ФК «Спартак» Ужгород), О. Макаров (ФК «Динамо» Київ), В. Маслаченко (ФК «Локомотив» Москва), Л. Яшин (ФК «Динамо» Москва) …. праві півзахисники Ю. Войнов (ФК «Динамо» Київ), В. Турянчик (ФК «Спартак» Ужгород)…

ЗАХИСНИК В. ТУРЯНЧИК – АВТОР ДУБЛЯ

А тепер перенесемося у 1968 рік. Кияни грають календарний матч у Донецьку. Згадує гравець місцевого «Шахтаря», уродженець Мукачева Василь Грубчак: «Ми вдома грали з киянами календарний поєдинок чемпіонату СРСР. Стадіон кишів уболівальниками. Усі місця зайняті. 45 тисяч глядачів. Ми вибігли на поле. Тоді зі мною за Донецьк грав ще один закарпатець Олександр Поллак. Київське «Динамо» на поле виводить наш Василь Турянчик. Мало того, за ним ще двоє закарпатців – Йожеф Сабо і Ференц Медвідь. 5 чоловік із Закарпаття – це про щось таки говорить. Той матч нам судили грузини (Бочорадзе і його бригада). А родзинкою цього поєдинку став той факт, що ми програли з рахунком 2:3, хоча кияни забили лише два голи. І треба ж, центральний захисник киян Турянчик став автором дубля. Фантастика. А третій гол влетів у наші ворота після того, як наш земляк Поллак, намагаючись вибити м’яч за межі карного майданчика, у нього він «зрізався» на нозі і рикошетом «просвистів» у власну брамку. Ох той Турянчик. Великий футболістом був…».

А ось як про цей матч пише спортивний журналіст Леонід Каневський («Спортивна газета», 30 липня 1968 р.): «Гра у футбол – мистецтво колективне. Існує театр одного актора, театр одного футболіста – абсурд. Усе, що відбувається на полі, підпорядковане логіці командних дій. Але у кожному матчі є гравці, яких, висловлюючись театральною термінологією, ми називаємо солістами. Цього разу цю нелегку роль взяли на себе киянин Василь Турянчикв і донеччанин Глодяніс. Їм після поєдинку були вручені призи, як кращим футболістам.

Справді, обидва ці футболісти були головними дійовими особами на полі. І головне те, що як Турянчик, так і Глодяніс, стали заспівувачами колективних дій. Можна було дивуватись, звідки тільки сили беруться у київського капітана, чия гра відзначалася нестримним поривом і завзяттям. У складі динамівців його поява (ви пам’ятає, у кубковому матчі він не виступав) і зцементувала оборону, і допомогла гравцям середньої лінії в оволодінні ключовими позиціями у центрі поля, а втручання в дії нападу принесло два голи».

Сам автор дубля В. Турянчик згадує: «Я тоді був хворий. І Маслов, звісно, мене не взяв у Донецьк, де ми повинні були спочатку провести поєдинок на кубок СРСР, а через чотири дні календарний матч із гірниками. Я дивився по телевізору чи слухав по радіо (це не важливо) репортаж про кубковий поєдинок. Ми програли. Тоді я поїхав на пошту і дав телеграму Маслову про те, що я виїжджаю у Донецьк. Приїхав. А 27 липня вивів киян на календарний поєдинок із господарями. 45 тисяч глядачів, тобто стадіон нагадував вулик. Тоді у складі «Шахтаря» грало двоє наших земляків – це мукачівець Василь Грубчак і Олександр Поллак з Берегівщини (с. Косино), а за киян – Сабо, Медвідь та я. На тренерській лавиці сидів ще виноградівчанин Михайло Коман. Перший гол уже на 8-ій хвилині забив я. Зрівняв рахунок Пятрас Глодяніс через 9 хвилин. У другому таймі прибалтійцю вдалося забити нам другий гол. Я знову вирішив допомогти нашим форвардам і подався вперед. На 61–ій хвилині відновив рівновагу. А третій гол забив наш земляк. У захисника гірників Саші Поллака м’яч зрізався на нозі й «просвистів» у власні ворота. Це була 74-та хвилина, а через 5 хвилин берегівчанина тренер провів заміну. Замість закарпатця на поле вийшов Володимир Стрельцов. А головне у цьому матчі було те, що ми виграли…

Шановний ювіляре Ваші найближчі та найдорожчі, а також друзі, колеги, родичі, велика армія ваших кумирів зичить Вам нині, у такий гарний весняний день, найперше – міцного здоров’я, сімейного благополуччя, добра, оптимізму і всіх житейських гараздів.

На дворі час від часу накраплює дощик. А він мені нагадав день, а вам і поготів, шановний Василю Юрійовичу, коли «залізний капітан» київського «Динамо» прощався з великим футболом та великою командою. Навіть природа зі своїх хмаринок-очей проливала сльозинки. Але це сльози були радості й гордості. Бо такі перлини, такі ґранди «гри мільйонів», такі аси шкіряної кулі, як Василь Турянчик, народжуються раз на століття. З роси та води Вам, шановний Василю Юрійовичу. А завтра ми знову зустрічаємося, як і торік, 18 квітня (неділя) о 11:00 на мукачівському стадіоні «Харчовик», де пройде традиційний турнір з міні-футболу серед ветеранів у честь славного сина Карпат, почесного громадянина міста Мукачево, заслуженого майстра спорту СРСР Василя Юрійовича Турянчика.

Підготував матеріал голова обласного осередку
Асоціації спортивних журналістів України Василь ГАДЖЕГА