ФОТО. Біль, який не вщухатиме ніколи…

Як уже інформували ЗМІ, учора, 19 липня, біля села Іванівці, що під Мукачевом, сталася жахлива і моторошна автокатастрофа в якій загинув колишній знаний футболіст і тренер Віктор Ряшко, а також його двоє діточок – 10 річна донечка та 23-річний син.

Стає якось не по собі, адже пішов із життя Віктор Іванович Ряшко. Без перебільшення – людина-епоха. І у вітчизняному футболі взагалі, і в закарпатському – зокрема. Мені важко писати ці рядки, як належить у разі некрологу, – сухо і стисло. Я надто добре для цього знав і багато спілкувався з Віктором Івановичем. Де б він не працював, за яку команду не грав (останні роки – ФК «Карпати-ветеран» Мукачево і тренував ФК «Мункач»), завжди на совість робив свою справу. Був відкритим і щирим для всіх, примудрявся бути непомітним, але незамінним. Правда, треба відразу обмовитися що непомітним він був для тих, хто був далекий до «гри мільйонів». Непомітним ще й тому, що завжди опинявся в тіні визнаних корифеїв, і, володіючи природною скромністю, не прагнув на їх фоні випинати своє «я». Аби не бути багатослівним. наведу кілька фактів із його тренерської біографії. У 1994 році він долучився до тренерського ремесла. На перших порах працював із резервним складом ФК «Карпати» (Мукачево) (1994 р.), наступного сезону – тренером клубу (1995 р), а коли команда опинилася у зоні вильоту. його призначили головним. Згодом його запросили у Берегово, щоб очолив новостворений ФК «Віжибу» («Лінет») – президент Ю. Гецко. Ця команда протягом трьох сезонів (1996–1998 рр.) стала трикратним чемпіоном (у 1998 розігрувалися два чемпіонати області – весна та осінь), володарем та фіналістом кубка Закарпаття.

Усім відомо, що в сезоні 1997/1998 рр. ужгородська «Верховина» спочатку «скотилася» з Першої ліги у Другу, а потім колектив міг взагалі зникнути з футбольної карти України, а область залишитися без єдиної команди майстрів. Рятувати обласний професійний клуб у прямому значенні цього слова запросили берегівський «Лінет» у повному складі на чолі з В. Ряшком. Із завданням головний тренер упорався блискуче.

У 1999 році Віктору Івановичу вдалося повернути команду знову у Першу лігу. Відтак почався стрімкий злет ОСК «Закарпаття» аж до елітної ліги українського футболу (2001 рік). Тріумф відбувся. Та комусь захотілося кинути, як кажуть у народі, ложку дьогтю у бочку меду. Влітку цього року до Ужгорода прибув київський «десант» на чолі з Ю. Калитвинцем. В. Ряшко став помічником головного. Та через рік «Закарпаття» опинилося знову у Першій лізі, а київський десант повернувся, як мовиться, «на круги своя».

Віктор Іванович знову очолив тренерський штаб. Повернув у команду наших хлопців. У 2004 році «Закарпаття» з ним у черговий раз здобуло путівку до елітного дивізіону. Сезон 2004/2005 рр. став найуспішнішим, адже команда вперше у своїй історії продовжила прописку у Прем’єр-лізі. Саме тоді в складі команди з’явилися молоді 19-20-річні закарпатці М. Кополовець, В. Кобін, О. Надь, В. Микуляк, М. Бобаль-мол. Та керівництву клубу знову захотілося взяти на роботу корифея. Взяли. Молодим та перспективним закарпатським футболістам просто не давали грати в їх рідній команді. Кобіна, Кополовця, Бобаля «продали» у «Карпати» та «Таврію», а В. Ряшко подав у відставку. Автора матеріалу (Василь Гаджега), який працював керівником прес-служби у клубі, просто «виїли». У сезоні 2001-2002 рр. Ю. Калитвинцев залишив у «Закарпатті» трьох закарпатців (Овсієнко, Бундаш та Бобаль), які у складі основи разом відіграли… аж 20 календарних ігор. Знову став головним тренером Віктор Ряшко (2004 рік). На поле почали виходити наші хлопці – Овсієнко, Надь, Когутич, Бундаш, Кобін, Кополовець, Корнутяк, Іван Корпонай… А потім знову настав час «зальотних» корифеїв-заробітчан: Гамула (2009/2010 рр.) – два закарпатці у команді; Севідов (2012/2013 рр.) – двоє вихованців закарпатської школи футболу у клубі і, нарешті, Грозний, який із своїми легіонерами та місцевими «князьками» у 2016 році довели «Говерлу» «до ручки». Футбольний колектив, який був лідером серед вітчизняних клубів (1933–2015 рр.) щодо кількості ігор, проведених у першості Чехословаччини, Угорщини, колишнього СРСР та України серед команд майстрів, відійшов у небуття.

Як бачимо, самостійна тренерська кар’єра у Віктора Івановича не заладилася, хоч він завжди працював на успіх, якого домагався. Та йому не дали. Навіть не хочеться називати їхні прізвища. Хтось каже, що йому не вистачало жорсткості характеру. Можливо. Зате у тренерському штабі він був просто незамінимим. Як правило, він виконував усю чорнову роботу, а лаври діставалися іншим.

В. І. Ряшко над усе любив свою сім’ю, дітей, цінував справжніх друзів й обожнював «гру мільйонів».

Віктор Іванович був напрочуд скромним – скромно його і ховатимуть завтра (21 липня) о 12-ій годині у греко-католицькій церкві, що у Підгорянах м. Мукачева.

Сумно й болісно, бо у вічність пішов ще один великий футболіст і тренер Закарпаття, а ще Людина з великої літери. А важко у стократ, що загинули й діти.

Я довго думав перед тим, як дати матеріал із своєї чергової книги («Закарпатський футбол від витоків до наших днів», 1200 стор.), що практично готова до друку, де є досить об’ємний матеріал про самого В. І. Ряшка (автор мав честь протягом 10 років працювати з цією чесною і добродушною людиною у ФК «Закарпаття» Ужгород) та його унікальну футбольну родину. Чому унікальну? Бо таких більше нема на теренах Закарпаття.

(витяг із матеріалу)

МІЦНЕ ФУТБОЛЬНЕ ДЕРЕВО РОДИНИ РЯШКІВ

На Закарпатті є чимало футболістів, котрі, виступаючи за команди майстрів, оформили в офіційних матчах так звані покери, тобто в одному поєдинку забили 4 голи. Першим таким завзятим форвардом був Михайло Коман, котрий у складі київського «Динамо» у чотирьох міжнародних товариських поєдинках оформляв покери.

6 вересня 1953 р. ФК «Динамо» провів свій перший міжнародний товариський поєдинок після війни. Суперником була команда з індійського міста Калькута «Іст Бенгал Клаб». Гра завершилася перемогою господарів з рахунком 11:1. Чотири голи забив наш М. Коман, ще по два – Зазроєв та Віньковатов, по одному – Балакін, Фокін та закарпатець Михайло Михалина.

Київ. 1954 рік. (21. 06): ФК «Динамо» – ФК «Вікінг» Копенгаген (Данія) – 7:1 (голи: М. Коман – 4, Грамматикопуло – 2 та Фокін – 1).

1955 рік. (01. 07): ФК «Динамо» – збірна Лівану – 18:0 (голи: М. Коман, Ворошилов та Фокін – по 4, Зазроєв – 3, Терентєв, Грамматикопуло і Кольцов – по одному.

1957 рік (08. 08): збірна Рейк’явіку (Ісландія) – ФК «Динамо» – 1:7 (голи: М. Коман – 4, Балакін – 2 та Каневський – 1).

Наступним вправним забивним форвардом був мукачівець Іван Мозер, який 9 червня 1956 року у складі московського «Спартака» у домашньому матчі провів чотири голи у ворота ФК «Буревісник» (Кишинів). Арбітр з Риги Е. Клавс зафіксував хокейний результат 9:2. Герой матчу перший гол провів на 31-ій хвилині – 2:1, а інші три протягом 10 хв. у другому таймі (55 хв. – 6:1, 60 хв. – 7:1 та 65 хв. – 8:1).

Лідером у цих перегонах залишається наш Іван Гецко з Іршавщини, який в елітному дивізіоні двічі забивав по 4 голи у сезоні. Такий показник має і ужгородець Матвій Бобаль-мол., правда, у І лізі. Василь Форкавець із Хуста теж один раз відзначився покером, коли виступав за мукачівський «Приладист». Цей список можна продовжити.

Є тріо братів Корпонаїв, батько і сини Пфайфери, Бобалі, Пахомови, Шандори…. А щоб у родині було відразу четверо футболістів – це уже унікальний факт. А втім про таку футбольну родину з Мукачева наступний наш матеріал. А він про братів Ряшків – Івана та Віктора, а також двох синів останнього (див. фото ліворуч. 2001 рік. Ужгородський стадіон «Авангард». В. І. Ряшко зі своїми синами – Віктором (ліворуч) та Михайлом.)

Наша довідка: Іван Іванович Ряшко народився 20 січня 1958 року у Мукачеві. Півзахисник. Так сталося, що його першою серйозною командою став ФК «Нива» (Підгайці), що на Тернопільщині (1979–1981 рр.). Протягом цих трьох сезонів його команда виступала у чемпіонаті України серед аматорів.

З 1982 року Іван Ряшко у складі ФК «Спартак» (Житомир) (головний тренер – Валерій Стародубов), який виступав у ІІ лізі першості СРСР. За команду відіграв 41 календарний матч, а у ворота суперників провів два голи. Якщо команда Івана Ряшка у підсумковій турнірній таблиці фінішувала сьомою, то молодшого Віктора (ФК «Буковина» Чернівці) – першою. Узагалі за житомирян Іван Ряшко відіграв сім футбольних сезонів (235 ігор та 20 голів). До речі, у 1983 році був другим у списку бомбардирів своєї команди (10 голів).

Футбольні сезони 1992–1994 рр. Іван Ряшко провів у складі ФК «Керамік» (Баранівка) (ІІ ліга першості України). А завершив свою футбольну кар’єру Іван Іванович у житомирській команді «Крок», яка у 1994 році стала не лише чемпіоном області, але й володарем кубка краю.

Наша довідка: Віктор Іванович Ряшко народився 28 січня 1964 року в Мукачеві. Півзахисник. Футболом почав займатися з раннього дитинства. Навчався Віктор у Мукачівській ЗОШ № 6. Грав за збірну ЖЕКу в турнірі на призи «Шкіряний м’яч». У всьому хотів бути схожим на старшого брата Івана. Першим тренером юного футболіста був легендарний В. Турянчик. У 8-му класі Віктора запросили до футбольного спецкласу, який функціонував при львівському ДСТ «Трудові резерви» і був відомий на весь колишній Радянський Союз. Особливо поталанило Віктору з наставником. Його опікував сам Вадим Білоцерківський – один із найдосвідченіших дитячих тренерів, який з 2004 року працював старшим тренером Академії футболу ФК «Карпати» (Львів). Своїм наставником Вадима Аркадійовича (1939 р. н.) крім В. Ряшка також називають закарпатці Стефан Решко, Василь Медвідь, Василь Івегеш та інші.

Першою серйозною командою юного Ряшка, як і його старшого брата Івана, стала «Нива» (Підгайці), яка виступала в чемпіонаті України серед аматорів (1981 рік).

Сезон-82 Віктор розпочав в одній із найбільш титулованих команд 60-80 років ІІ ліги – чернівецькій «Буковині». Тут із ним поруч грав і майбутній легендарний футболіст з Іршавщини Віктор Пасулько. А головним тренером у хлопців був закарпатець МС СРСР І. Шандор. Нагородою за старання закарпатців стали золоті медалі чемпіонів УРСР. За «буковинців» Віктор відіграв 26 календарних ігор і став автором одного голу. Цей м’яч півзахисник провів у домашньому поєдинку і (28-ий тур, 5 серпня 1982 р.): ФК «Буковина» – ФК «Закарпаття» – 4:2. Крім Віктора дублем відзначився кращий бомбардир «буковинців» Сергій Шмундяк (у цьому сезоні забив 23 голи) та захисник Роман Вербовський. У нашій команді голи у ворота господарів провели Ласло Зайтлер та капітан закарпатців Мирослав Кабацій.

Новий сезон «Буковина» розпочинала у І всесоюзній лізі, а студент Тернопільського педінституту В. Ряшко під тиском керівництва «вишу» змушений був повернутися до ФК «Нива» (Бережани), за яку відіграв ще два з половиною сезони (Уточнення: вперше великий футбол прийшов у Бережани у 1982 році, коли тут створили Міжгосподарський спортивний клуб і сюди переїхала «Нива» з Підгайців. Ця команда представляла Бережани у першості колишнього СРСР серед команд ІІ ліги у 1983–1984 рр. Після реконструкції стадіону ця команда переїхала до Тернополя).

У 1985 році Віктор Ряшко одягнув футболку тернопільської «Ниви» (старший тренер – Михайло Дунець) за яку провів у цьому сезоні найбільше календарних поєдинків – 40, а також став автором двох голів. Свій дебютний гол мукачівець провів уже у 5-му турі (26 квітня 1985 р.): ФК «Нива» (Тернопіль) – ФК «Десна» (Чернігів) – 2:0. Другий гол у ворота гостей провів Ігор Яворський.

Узагалі за тернопільський клуб (ФК «Бережани») закарпатець провів 112 матчів і став автором 6 голів.

1988 рік. Після закінчення інституту повернувся додому й одягнув футболку мукачівського «Приладиста» (головний тренер – С. Марусинець, начальник команди – А. Старнійчук). Команда у цей період виступала у чемпіонаті України серед аматорів і у своїй ІІ зоні посіла третє місце, а переможцем став (цікаво!) колишній клуб В. Ряшка – «Бережани». Віктор Іванович був не лише капітаном мукачівців, але інколи виконував функції помічника тренера.

Сезон-89 В. Ряшко провів у ФК «Кремінь» (Кременчук) (головні тренери – Євген Камінський та Валерій Люлько). Разом із ним за цей футбольний колектив виступали і брати Корпонаї з Ракошина – Тиберій та Адальберт. Мукачівець за клуб відіграв лише І коло (16 календарних матчів). А усього за команду майстрів провів 152 матчі та став автором 20 голів. Остання цифра співпадає з цифрою його старшого брата.

Сезон-89 разом із Т. Корпонаєм завершував футбольну кар’єру у рідному ФК «Приладист», який грав у чемпіонаті України серед аматорів.

З 1990 року В. Ряшко на тренерському терені. Спочатку був наставником у резервістів ФК «Приладист», а потім тренував юнаків і грав за «основу» мукачівського «Лижника» (1992–1993 рр.), який виступав у чемпіонаті Закарпаття. У 1992 у складі команди став срібним призером чемпіонату області. У так званому «золотому матчі» (ФК «Лижник» (переможець І зони) – ФК «Аваль» (Довге) (переможець ІІ зони) ) з мінімальним рахунком перемогу святкували сільські футболісти, яких тренували Іван Ледней та Іван Шопа.

У 1994 році 30-річному В. Ряшку довірили тренувати «основу» ФК «Карпати» (Мукачево). З командою працював до 1996 року, а потім його запросили очолити новостворений ФК «Віжибу» (Берегово), який уже у дебютному сезоні став чемпіоном та фіналістом Кубка Закарпаття.

У сезоні 1997/1998 рр. ужгородська «Верховина» спочатку «скотилася» з Першої ліги у Другу, а потім колектив міг взагалі зникнути з футбольної карти України, а область залишитися без єдиної команди майстрів. Рятувати обласний професійний клуб у прямому значенні цього слова запросили берегівський «Лінет» у повному складі на чолі з В. Ряшком.

У 1999 році Віктору Івановичу вдалося команду повернути знову у І лігу. Відтак почався стрімкий злет ОСК «Закарпаття» аж до елітної ліги українського футболу (2001 рік). А влітку цього року до Ужгорода прибув «десант» київського «Динамо» на чолі з Ю. Калитвинцем. В. Ряшко став помічником «головного». Та через рік «Закарпаття» опинилося знову у І лізі, а київський десант повернувся, як кажуть, «на круги своя». Віктор Іванович знову очолив тренерський штаб. У 2004 році «Закарпаття» з ним знову здобуло путівку до елітного дивізіону.

2004/2005 рр. – цей сезон став найуспішнішим в історії команди, яка вперше продовжила прописку в елітному дивізіоні ще на один рік.

У сезоні 2005/2006 рр. наклався відбиток політичних помаранчевих змін у країні, який аж ніяк не пішов на користь нашій команді. Вона міцно осіла «на дні» турнірної таблиці. Проблеми не вирішувалися. Молодих перспективних закарпатських футболістів Кобіна, Кополовця, Бобаля «продали» у «Карпати» та «Таврію». В. Ряшко подав у відставку.

У 2006 році В. Ряшко зі своїми друзями відкрив ДЮФК «Мукачево» (нині МФА «Мункач») і став його президентом. На сьогодні тут тренується майже 300 юнаків різних вікових груп. Багато вихованців клубу виступали у команді ФК «Говерла» U-19. Ще ряд гравців займаються в академіях футболу Харкова, Києва, Дніпра, Львова. Юні мукачівці також виступають у чемпіонаті ДЮФЛ України та області.

Далі чудовий тренер і напрочуд порядна людина Віктор Іванович тренував тернопільську «Ниву», ФК «Львів», ФК «Мукачево». Саме під його керівництвом мукачівці двічі (2007 та 2008 рр.) вибороли звання чемпіона Закарпаття, а тернопільська «Нива» за підсумками сезону 2008/2009 рр. повернулася до Першої ліги.

Із 2012 року В. Ряшко працював спортивним директором ужгородської «Говерли». Багато уваги також приділяв виступам команд U-19 та U-21, де грали і його два сини.

Чимало літ В. Ряшко виступав за ФК «Карпати»-ветеран» (Мукачево) (капітан команди – Олександр Переста), який свого часу був переможцем та призером першості України та області, а також володарем кубка різних ветеранських турнірів, що проводяться на теренах Срібної землі та за її межами.

В. Ряшко кілька разів входив до символічного списку кращих тренерів області. У 2003 році за вагомий особистий внесок у розвиток крайового футболу, високу професійну майстерність його було нагороджено відзнакою ОДА – нагрудним знаком «За розвиток регіону».

Ексклюзивне інтерв’ю:

– Вікторе Івановичу, давайте розпочнемо нашу розмову про ті юнацькі команди за які доводилося виступати?

– Їх було багато. Це міські, районні й обласні. А далі, як кажуть, пішло-поїхало. Спочатку грав за «Ниву» (Підгаївці), а потім – чернівецьку «Буковину». Далі була тернопільська «Нива», в якій у сезоні 1985-го був визнаним найстабільнішим гравцем. Там же в обласному центрі закінчив педагогічний інститут. Згодом повернувся додому.

– А як стали тренером?

– Степан Марусинець, котрий нині є перекладачем у леверкузенському «Байєрні», намагався відродити в Мукачеві славні футбольні традиції. Запросив підключитися й мені. Там і зійшли мої перші паростки, як тренера. А ще вирішив попробувати щастя в тренерському ремеслі завдяки моєму тренерові зі Львова Вадиму Білоцерківському. Вадим Аркадійович – це справжній професіонал. Я не пам’ятаю, щоб він бодай раз спізнився на тренування або на зарядку, хоч вона завжди розпочиналася о сьомій годині ранку. До того ж він жив досить далеко від училища і вставати йому доводилося значно раніше, аніж нам. Він не лінувався працювати індивідуально з кожним своїм вихованцем, якщо в того чи іншого щось не виходило. Він нас завжди вчив, що успіх будь-якої справи криється насамперед у дисципліні, дружбі, почуття ліктя, уміння долати труднощі, тобто все те, що робить юнака справжнім чоловіком.

– Футбол – це не тільки гра, але й цікаві подорожі, зустрічі з відомими особистостями, чудові куточки природи…

– Ще 17-річним юнаком їздив у складі чернівецької «Буковини» в африканську країну Бурунді (її на карті й крізь лупу не побачиш). То тоді було в диковинку. Тим паче, що під час турніру навколо матчів вирував ажіотаж. Стадіони – переповнені, адже грали з призерами їхнього чемпіонату. І ми тоді продемонстрували видовищний футбол. У результаті три перемоги та одна нічия. Інша пам’ятна подія – гра між «Нивою» (Тернопіль) і «Десною» (Чернігів). Місцевий стадіон переповнений вщент. 20 тисяч глядачів. Уперше грав при такій великій аудиторії. І забиваю гарматним ударом перший гол. Я «на сьомому небі». Трибуни ревли, а я думав, що від радості серце розірветься….

Воно, на превеликий жаль, розірвалося, але не на футбольному полі, а у жахливій та моторошній автокатастрофі, яка сталася вчора, 19 липня, о 16:20 біля села Іванівці, що під Мукачевом. Не стало чудового батька та двох життєрадісних дітей. Із земного життя відійшли усім нам близькі й гарні люди, а нам залишили у серцях біль, смуток та журбу на добру пам’ять про них же.

Співчуття висловлюють: Закарпатська асоціація футболу, колишні гравці та працівники ОСК «Закарпаття» («Говерла»), ФК «Карпати» («Приладист») Мукачево, колективи ФК «Минай», «Ужгород», «Мукачево», «Берегово», ветеранські команди Мукачева та Мукачівського району, Ужгорода та Ужгородського району, Волівця, Хуста, Іршави, Виноградова, обласний осередок Асоціації спортивних журналістів України, І. Дуран, М. Ланьо, М. Щербей, С. Сухан, І. Левко, Г. Куруц, О. Ремез, О. Переста, С. Селменський, З. Сільваші, В. Наскалов, В. Качур, С. Войтко, М. Іваниця, І. Фізер, В. Гаджега (автор матеріалу) та багаточисельні любителі футболу.