Костянтин Вихров: «…футбол розвиватиметься»

…Цей діяч увійшов в історію насамперед як футболіст, арбітр, педагог та функціонер.

Заслужений працівник фізичної культури і спорту. Суддя всесоюзної категорії. Обслуговував матчі чемпіонату СРСР, відбірні поєдинки Олімпійських ігор, чемпіонатів світу, Європи. Уходив до першої десятки кращих футбольних суддів колишнього Радянського Союзу. Був технічним директором, головою експертної комісії Федерації футболу України, членом бюро Професійної футбольної ліги України, президентом Асоціації футбольних арбітрів України тощо. Доктор філософії, професор. Автор 190 праць із теорії та методики гри у футбол для професіональних тренерів і арбітрів, зокрема написав 19 книжок та методичних посібників. Читав лекції з теорії, методики футболу на міжнародних курсах підвищення кваліфікації за програмами ФІФА й УЄФА в ряді країн (Туреччині, Словаччині, Німеччині, Чехії, Росії, Австрії, США, Румунії). Виступав із доповідями на міжнародних конференціях УЄФА. А ще К.Вихров – яскравий інтелектуал і людина високих моральних принципів. Уперше я познайомився з тодішнім президентом Асоціації футбольних арбітрів України в готелі «Ужгород» у 1996 році на всеукраїнських зборах суддів. У результаті зустрічі народилася газетна публікація під назвою «Наодинці з Костянтином Вихровим». Відтоді минуло чимало часу – майже чверть століття. І ось трапилася нагода поспілкуватися з патріархом вітчизняного футболу вдруге. Впало в око: Костянтин Львович не змінився. А отже, із ним знову було цікаво поспілкуватися…

– Костянтине Львовичу, нашу розмову хотів би розпочати ось із якого запитання. Початок непростих 1990-их років. Розвал Радянського Союзу. Здавалося, тоді руйнувалося все. І саме в такий час в Україні виникає ціла плеяда футбольних арбітрів, які, здебільшого, могли б обслуговувати навіть матчі найвищого міжнародного рівня. Про закарпатських суддів запитання буде дещо нижче, а поки згадаємо хоч би небагатьох яскравих служителів футбольної Феміди з інших регіонів: Ярослав Грисьо, Ярослав Лемех, Роман Зань, Михайло Сидор (Львівська область); Михайло Овчар, Тарас Клим, Валерій Сушко (Івано-Франківщина); Ігор Хіблін (Хмельниччина); Вадим Шевченко, Анатолій Арановський, Ігор Ярменчук, (Київ); Олександр Тютюн (Фастів), Ігор Горожанкін (Кіровоград), Олександр Дердо (Одеса), Володимир П’яних (Донецьк), Костянтин Панчик, Василь Мельничук, Валерій Авдиш (Крим) … Далеко не всі. Як Ви вважаєте, чому стала можливою така кількість арбітрів у далеко не найсприятливіший період розвитку футболу?

– Чому? Як тільки Україна отримала самостійність, зібралася група фахівців: крім мене, зокрема, і Олег Базилевич, Анатолій Зеленцов, Валерій Лобановський, із яким я практично дружив. Тоді говорили: «Давайте, думайте, хлопці. Ми – тепер незалежні. Колосальна наука в нас. Давайте покажемо, на що здатні. Підготували дисертації, зокрема й моя вперше у світі стосувалася теми поліпшення якості арбітражу на основі комплексної підготовки. Організували курси підвищення кваліфікації арбітрів і тренерів. Запросили класних іноземних фахівців. У регіонах створили школи, залучали до них колишніх футболістів. Хто був кращим – відбирали. Стали формувати власну систему підготовки молодих арбітрів. Були думки, що потрібно запрошувати суддів із-за кордону. Та ми відповіли: підготуємо своїх. І підготували. Згадані Вами Костянтин Панчик, Володимир П’яних, Василь Мельничук стали першими в Україні арбітрами ФІФА. Але далі розруха поглибилася, процвітало злодійство. Усюди запанували гроші. Почали запрошувати іноземців і водночас руйнувати вітчизняні курси. Футбольні структури більше зі спортивних організацій перетворюватися на фінансові. Правила гри у футбол стали робити такими, що зі спорту він дедалі більше перетворювався на видовище.

– Судячи зі сказаного, Ви не в захопленні від нових змін до правил?

– Візьміть зміни до правил щодо відбору м’яча. А поштовх плеча плечем. Чи підкат, коли двома ногами стрибають на гравця. Або гра рукою… Понапридумовували такого, що ніхто нічого не знає й не розуміє. Раніше з першого удару по м’ячу повинна була відбуватися атака. А тепер відпасовують назад. А це вже не атакувальна гра. У ній змінюється менталітет – погано, на мій погляд. І від змін у правилах я не в захопленні… Потрібно бути патріотами ФУТБОЛУ.

– А бути патріотом футболу й Батьківщини – одне й теж?

– Бути патріотом Батьківщини – не тільки любити землю, на якій виріс. А й любити її все населення. Незалежно від віку, статі, віри, національності. Потрібно шанувати насамперед тих, хто створює блага для своєї країни. Бог, даючи життя Адаму та Єві, хотів побудувати ідеал любові, наділивши первісну пару певною формою, прагнув вибудувати й стосунки з матеріальною дійсністю. Ми ж відчужилися від світу природи. Стали на шлях її руйнування. І кара прийшла. У вигляді того ж коронавірусу. Подивіться, що він зробив. Такого не було ніколи. Навіть планетарні війни не всі держави охоплювали, а теперішня пандемія проникає всюди. Флора і фауна завжди розвивалися за своїми законами. Якщо, до прикладу, ми штучно змінюємо русло річки, то руйнуємо природні зв’язки. Усе взаємопов’язане. Демократія – не анархія, а дисципліна з повагою один до одного. Не можна порушувати вічні закони й притому сподіватися, що якось минеться. Плата прийде! Розпуста, розхитаність, безвідповідальність приведуть до знищення людства. Порівняйте з діями команди під час матчу. Відсутність дисципліни на полі призводить до поразки. Гравці повинні дотримуватися певного чіткого плану дій. За непослух – покарання у вигляді голу у власні ворота. Ми викидаємо в океан кульки й прикриваємося демократією. Вона ж – не тільки, «щоб мені не заважали», а й і щоб я не заважав іншому. Повинна бути взаємна повага. Пригадую, якось брав участь у семінарі в Англії. Там розповіли таку історію. У метро один чоловік наступив на ногу іншому, однак вибачення просив той, кому наступили: мовляв, «це я став так, що Ви мені не могли не наступити». Сьогодні з подібним мало стикаєшся. А футбол буде таким, як увесь світ.

– Світ футболу і світ закарпатського футболу. Чим поясните велику кількість арбітрів у нашій невеликій області: Федір Куруц, Олександр Малець, Олександр Теметєв, Томаш Пфайфер, Валерій Онуфер, Степан Селменський, Володимир Югас, Василь Бабич?..

– Усе дуже просто. На Закарпатті була велика кількість команд. Практично чи не в кожному селі. А отже, потрібні арбітри для обслуговування матчів. Невипадково саме в краї за Карпатами організовували збори арбітрів. Звичайно, багато що вирішувало й професіональне ставлення до своєї роботи. І не тільки в суддівстві. Згадайте, як Георгій Лавер, Василь Годничак та інші відомі в минулому футболісти (їх можна перераховувати й перераховувати) одразу після війни потрапили до київського «Динамо». Це підтвердження розвитку футболу в області. Правда, зараз процеси в ній є відображенням того, що в цілому діється в Україні. Маємо найбіднішу державу в Європі, до влади різних рівнів постійно приходять непатріоти. Панує наджадібність. Порівняйте, як створювали Америку: почали із закладання політичних та економічних основ, проводили дослідження, організовували виробництво. Потрібно створювати, а не руйнувати й «розбазарювати»…

– Як на мене, то відповідно й моральних авторитетів раніше мали більше. Хто для Вас особливо слугував зразком серед футбольних арбітрів?

– Микола Латишев. Він був кандидатом наук, ерудований, високого морального рівня, психологічно стійким.

– А кого б із закарпатців виділили в зазначеному сенсі?

– Федір Куруц та Олександр Малець. Це особистості з високим внутрішнім культурним рівнем, справжні інтелігенти.

– А з новішого покоління?

– Напевно, виділив би Валерія Онуфера. Він був толерантним, показав себе висококваліфікованим арбітром. Його вирізняли прекрасні моральні принципи, психологічна стійкість у процесі ведення гри на футбольному полі. Чітко жестикулював, відзначався послідовністю в прийнятті рішень, зрозумілий у своїх діях футболістам, тренерам, уболівальникам. Крім того, професійно налаштувався сприймати арбітраж як цілу науку, теоретично скрупульозно підходив до роботи, добре усвідомлював важливість фізичної підготовки, правильно розумів партнерів, старших колег. Відповідно якщо правильно орієнтуватися, серйозно готуватись, то з’являються передумови й для професіонального зростання. Невипадково Онуфер уходив до числа кращих арбітрів в Україні, обслуговував матчі на міжнародному рівні. Я був у нього вдома. З ним приємно було розмовляти і як з ерудованою людиною. Він багато читав. А коли людина читає, то вміє переосмислювати, повертатися назад, проаналізувати, а потім накреслити мету й до неї рухатися. Якщо ж просто на комп’ютері слухати лекції, такого ефекту не досягнеш. На курсах я все наголошував слухачам: «Записуйте, переписуйте, тоді знання краще засвоїте».

– Ви теж відзначаєтеся неабиякою толерантністю. На сьогодні у футболі це не така вже й поширена риса…

– Як і тепер, ми в часи своєї активної діяльності по-справжньому любили Україну. Хотіли мати державу високого рівня, державу інтелектуалів, щоб педагоги, дослідники, інші творці (узяти хоч би Бориса Патона) вивели її на широкий шлях розвитку зі справжніми паріотами-мужами, а не з тими аферистами, які тільки руйнують. Ми такими й залишаємось досі. Можливо, і футбол тому був цікавішим, не таким комерціалізованим.

– У справжнім футболі Ви стали теоретиком, яких тепер мало. Звідки це у Вас?

– Арбітр завжди є значною мірою дослідником. Пригадую, раніше створювали спеціальні переглядові комісії. Дивилися матчі, записували їх, потім аналізували, звертали увагу на недоліки. Наприклад, чому суддя не побачив ігровий епізод, чому став не там, як потрібно було зреагувати в тій чи іншій непростій ситуації тощо. Ми вчилися. Весь час. Нам потрібна була фізподготовка, отож «піднімали» теоретичні основи в легкоатлетів, відкривали масу цікавих дослідницьких питань. Траплялися молоді арбітри, які не пройшли курси. Чому? Тому що всі – різні й не до кінця працювали. Візьміть футболістів: хтось нападник, а хтось діє в захисті. У кожного свій нервовий тип. У форварда – своя підготовка, а в оборонця – своя. Комусь потрібна колосальна витривалість, а інший – диспетчер на полі. Відповідна й психологія. Поза стадіоном гравці можуть не контактувати між собою, а на футбольному полі зобов’язані! Якщо цього немає, м’яч потрапляє до суперника. Тактика під час гри – своєрідний зріз тактичних досліджень життя. Потрібні багаторічні пошуки. У футболі під час матчу одразу видно, якою була до нього підготовча система в команди. Ось Андрій Шевченко досягнув успіху, вивів збірну на чемпіонат Європи. Чому? Важливою стала не одна складова, а декілька: узяв хороших помічників, правильно організував фізичну й тактичну подготовки, створив у колективі сприятливий мікроклімат. Отож і вийшло. І думаю, є перспективи.

– А які перспективи в сучасного футболу з його недоліками та досягненнями?

– Одне скажу: футбол буде! Невідомо, правда, як складеться ситуація найближчим часом. Адже, кажуть, для створення вакцини потрібен рік. Коронавірус усе заплутав. Було повідомлення, що й двомісячна дитина заразилася COVIDом-19. Ми ще не вивчили його природи, проте звикли до відкритого футболу. Можливо, перший час доведеться грати при порожніх трибунах. Утім, тоді втрачається видовищність. З іншого боку, нас може атакувати куди потужніший новий вірус. Ми стали дуже вразливими в складному світі. Очевидно, доведеться шукати нові форми в грі № 1. Якими вони будуть, покаже час. Однак упевнений: футбол розвиватиметься.

Володимир ТАРАСЮК, ЗАФ