«Залізний капітан» відзначає 85-річчя

Сьогодні, 17 квітня, корифею вітчизняного футболу Василю Турянчику – 85-ть.

«Знаєте, яким він хлопцем був»

Цю фразу, що запозичив з відомої пісні Добронравова та Пахмутової, я перефразую на футбольний лад: «Знаєте, яким він футболістом був».

Є люди, котрі у тій чи іншій галузі народного господарства залишили незабутній слід і тому залишаються кумирами до цих пір. Таким є закарпатець Василь Турянчик – колишній «залізний капітан» київського «Динамо», футболіст–універсал (починав свою спортивну кар’єру форвардом, згодом грав у центрі поля, а метр тренерського ремесла Віктор Маслов свого часу зробив для себе висновок: В. Турянчик найбільш буде цінним і потрібним команді, коли гратиме у захисті. Не просто у захисті, а «хвилерізом». Саме авторами цього амплуа стали великий тренер Віктор Маслов і великий футболіст Василь Турянчик (Хвилеріз – це футболіст, який дбає насамперед про переривання атак суперника. Він займає позицію трохи за спинами півзахисників і перед захисниками. В обороні його головне завдання – це перервати атаку суперників та точним пасом розвинути власну атаку. Гравець такого амплуа повинен вміти добре відбирати м’яча та обирати таку позицію, аби якнайшвидше перервати атаку протилежної команди. Скажу відверто, що так майстерно виконувати підкати, як це робив мукачівець, не було у вітчизняному футболі не до нього, ані після нього. Як правило, футболіста, який робить підкат, кожного другого–третього арбітр «нагороджує гірчичником» або «запалював» перед ним «червоне світло». Коли цей футбольний прийом робив Василь Турянчик, то жоден арбітр не ліз у свою кишеню за картками – Авт.).

У нашого земляка є чимало власних рекордів. Скажімо, наш ювіляр до 1983 року очолював престижний список гвардійців київського «Динамо» (гравці, які зіграли найбільше календарних матчів за столичний клуб). Цей рекорд вдалося побити лише володарю «Золотого м’яча» О. Блохіну. А сталося це 8 червня 1983 р. в Одесі у матчі «Чорноморець» – «Динамо» (Київ) – 1:2 (у киян голи забили Л. Буряк та В. Євтушенко). У господарів гол престижу провів В. Фінк із подачі закарпатця В. Плоскіни. Саме у цій грі форвард киян та збірної СРСР О. Блохін зіграв свій 309 матч і таким чином побив рекорд нашого земляка. До речі, Олег Володимирович за київське «Динамо» провів 432 офіційні матчі і став автором 211 голів. Він і очолює символічний список тих гравців, котрі за команди вищої ліги (чемпіонат колишнього СРСР) зіграли 300 і більше матчів. У цьому престижному клубі є і три представники Срібної землі – №13. Володимир Плоскіна (371 поєдинок), до речі, односельчанин нашого героя, №41. Йожеф Сабо (317 матчів) – разом з Турянчиком грали за ужгородський «Спартак», разом поїхали до київського «Динамо», разом провели у складі цього найтитулованішого клубу 8 сезонів) та №53 і №54 відповідно Василь Турянчик (ФК «Динамо» Київ) та Михайло Гершкович (ФК «Динамо» Москва) – по 308 календарних матчів.

Автор матеріалу вдячний своїй долі, що звела його з цією цікавою, неординарною людиною, великим футболістом та затятим мисливцем, котрий над усе любить свою родину, обожнює футбол і є великим патріотом рідної Срібної землі. До речі, це висловлювання любить повторювати і учень Василя Юрійовича, а нині капітан ветеранської мукачівської команди «Карпати», гарний і порядний челядник, а також шанована мною людина Олександр Переста.

З сьогоднішнім ювіляром разом у ФК ОСК «Закарпаття» працювали більше 10 літ. Встиг про кумира написати досить об’ємну книгу (див. титульну сторінку праворуч). Із неї я взяв кілька витягів.

– Як Ви думаєте, хто першим з провідних фахівців колишнього Союзу звернув увагу на Василя Турянчика? Про це він згадує сам.

– У 1957 році я грав за команду майстрів ЛОДО (Львівський окружний Будинок офіцерів, нині це львівський СКА), ми зустрілися в 1/8 фіналу кубка СРСР із московським «Спартаком». За «червоно-білих» тоді виступало дев’ять олімпійських чемпіонів Мельбурна-56 Микита Симонян, Олексій Парамонов, Ігор Нетто, Борис Татушин, Михайло Огоньков, Сергій Сальников… Інтерес до гри був величезний. Поставили додаткові трибуни. Ми вели в рахунку (1:0), але москвичам в кінці матчу, правда, не без допомоги суддівської бригади, вдалося вирвати перемогу – 2: 1.

Після матчу до мене підійшов начальник «Спартака» Микола Петрович Старостін: «Давай ми тебе заберемо в Москву». І я, навіть не подумавши, погодився і написав заяву.

Я завершував армійську службу, коли раптом дізнаюся, що мені заднім числом присвоїли офіцерське звання і направляють на подальшу службу в московський клуб ЦДКА (нинішній ЦСКА). Мене це страшно обурило. Бути футболістом в армійській команді – зовсім не те, що у звичайній (профспілковій, заводській чи якогось там спортивного товариства). Там, якщо щось не так, починають погрожувати: будеш хвости крутити коням. Мене це не влаштовувало.

І я пішов по інстанціях. Незабаром мене викликав Маршал Радянського Союзу, головнокомандувач Сухопутними військами Андрій Антонович Гречко: «Забирай своїх батьків – і в Москву!». Я кажу: «Вони ж в селі живуть, старенькі, потребують постійної підтримки. Хочу повернутися додому і допомагати їм». Гречко ще раз зміряв мене від ніг до голови і попросив зайти помічника у кабінет. І каже йому: «Відправ його додому, аби більше тут не нив. І додав, звертаючись до мене: «Не забувайте, що ви офіцер запасу і якщо побачу ваше прізвище в якійсь іншій московській команді, то вам не лише не бачити збірну СРСР, але й провідні команди.

Тут я згадав про свою заяву в московський «Спартак». Подумав: «Бог ти мій! Не треба мені тепер ні ЦДКА, ні «Спартака», ніякого іншого клубу «Сів у літак і полетів на радне Закарпаття.

До цього потрібно додати, що Турянчиком таки зацікавилися у Москві ще раз. Він уже тоді грав за ужгородський «Спартак», коли у всесоюзній газеті «Советский спорт» з’явилася ця замітка (див. ліворуч) «Кандидати у футбольну збірну» (дослівно): «Президія секції футболу СРСР за пропозицією ради тренерів затвердила кандидатів до складу збірної команди СРСР: воротарі А. Гаваші (ФК «Спартак» Ужгород), О. Макаров (ФК «Динамо» Київ), В. Маслаченко (ФК «Локомотив» Москва), Л. Яшин (ФК «Динамо» Москва) …. праві півзахисники Ю. Войнов (ФК «Динамо» Київ), В. Турянчик (ФК «Спартак» Ужгород)…

ЗАХИСНИК В. ТУРЯНЧИК — АВТОР ДУБЛЯ

А тепер перенесемося у 1968 рік. 1/8 фіналу кубку СРСР. Кияни грають у Донецьку. Згадує гравець донецького «Шахтаря», уродженець Мукачева Василь Грубчак: «Ми вдома грали з киянами календарний поєдинок чемпіонату СРСР. Стадіон кишів уболівальниками. Усі місця зайняті. 45 тисяч глядачів. Ми вибігли на поле. Тоді зі мною за Донецьк грав ще один закарпатець Олександр Поллак. А тут дивлюся київське «Динамо» на поле виводить наш Василь Турянчик. Мало того за ним ще двоє закарпатців – Йожеф Сабо і Ференц Медвідь. 5 чоловік із Закарпаття – це про щось таки говорить. Той матч нам судили грузини (Бочорадзе і його бригада). А родзинкою цього поєдинку став той факт, що ми програли з рахунком 2:3, хоча кияни забили лише два голи. І треба ж, центральний захисник киян Турянчик став автором дубля. Фантастика. А третій гол влетів у наші ворота після того, як наш земляк Поллак, намагаючись вибити м’яч за межі карного майданчика, він «зрізався» у нього на нозі і рикошетом «просвистів» у власну брамку. Ох той Турянчик. Великий футболістом був, а ось у збірну не брали. Ходили чутки, що закарпатець навідріз відказався виступати за московських армійців, тому його й ігнорували…».

А ось як про цей матч пише спортивний журналіст Леонід Каневський («Спортивна газета, 30 липня 1968 р.): «Гра у футбол – мистецтво колективне. Існує театр одного актора, театр одного футболіста – абсурд. Усе, що відбувається на полі, підпорядковане логіці командних дій. Але у кожному матчі є гравці, яких, висловлюючись театральною термінологією, ми називаємо солістами. Цього разу цю нелегку роль взяли на себе киянин Василь Турянчикв і донеччанин Глодяніс. Їм після поєдинку були вручені призи, як кращим футболістам.

Справді, обидва ці футболісти були головними дійовими особами на полі. І головне те, що як Турянчик, так і Глодяніс, стали заспівувачами колективних дій. Можна було дивуватись, звідки тільки сили беруться у київського капітана, чия гра відзначалася нестримним поривом і завзяттям. У складі динамівців його поява (ви пам’ятає, у кубковому матчі він не виступав) і зцементувала оборону, і допомогла гравцям середньої лінії в оволодінні ключовими позиціями у центрі поля, а втручання в дії нападу принесло два голи».

Сам автор дубля В. Турянчик згадує: «Я тоді був хворий. І Маслов, звісно, мене не взяв у Донецьк, де ми повинні були спочатку провести поєдинок на кубок СРСР, а через чотири дні календарний матч із гірниками. Я дивився по телевізору чи слухав по радіо (це не важливо) репортаж про кубковий поєдинок. Ми програли. Тоді я поїхав на пошту і дав телеграму Маслову про те, що я виїжджаю у Донецьк. Приїхав. А 27 липня вивів киян на календарний поєдинок із господарями. 45 тисяч глядачів, тобто стадіон нагадував вулик. Тоді у складі «Шахтаря» грало двоє наших земляків – це мукачівець Василь Грубчак і Олександр Поллак з Берегівщини (с. Косино), а за киян – Сабо, Медвідь та я. На тренерській лавиці сидів ще виноградівчанин Михайло Коман. Перший гол уже на 8–ій хвилині забив я. Зрівняв рахунок Пятрас Глодяніс через 9 хвилин. У другому таймі прибалтійцю вдалося забити нам другий гол. Я знову вирішив допомогти нашим форвардам і подався вперед. На 61–ій хвилині відновив рівновагу. А третій гол забив наш земляк. У захисника гірників Саші Поллака м’яч зрізався на нозі й «просвистів» у власні ворота. Це була 74–та хвилина, а через 5 хвилин берегівчанина тренер провів заміну. Замість закарпатця на поле вийшов Володимир Стрельцов. А головне у цьому матчі було те, що ми виграли…

– А як на сімейному фронті, шановний ювіляре?

– Перший, київський, шлюб у мене тривав лише два роки – доля так вирішила. Але я про це не шкодую. У 40 років знову одружився. Моя друга дружина – Катерина, заслужений учитель України, викладала хімію і біологію в ПТУ. Чудова жінка, вірний друг, гарна господиня. Ми її дуже любимо.

– Цікаво, хто ховається за займенником «ми»?

– Від другого шлюбу у мене два сини. Старший Роман працює в Міністерстві фінансів в Києві, а молодший Юрій – керівником одного із заводів у Берегові. Маю чудових двох внуків, які теж люблять футбол. Є ще донька від першого шлюбу – Тамара, яка мешкає у Німеччині. У неї два хлопці та донька. Я гостював там кілька разів…

Шановний ювіляре Ваші найдорожчі, яких Ви вище назвали, а також друзі, колеги, родичі, велика армія ваших кумирів зичить Вам сьогодні, найперше – міцного здоров’я, сімейного благополуччя, добра, оптимізму і всіх житейських гараздів.

Підготував матеріал голова обласного осередку
Асоціації спортивних
журналістів України Василь ГАДЖЕГА

В. Турянчик (стоїть другий ліворуч) у складі збірної команди ветеранів Мукачівського району

ЗМС СРСР Василь Турянчик та Стефан Решко. Цих футболістів об’єднує багато:
обидва аси футбольного ремесла, обидва чудові центральні захисники, обидва з Мукачівщини: обидва порядні челядники, обидва…

Історична світлина. Василь Турянчик (другий ліворуч) серед колег – С. Варга, І. Лендєл
та учасник так званого «Матчу смерті» (1942 рік) Макар Макаренко (праворуч)

На знімку: 1997 рік. Автор матеріалу (другий ліворуч) у столичному палаці «Україна»
під час святкування 70-річчя створення ФК «Динамо» Київ (зліва направо):
Іван Диковець, Василь Гаджега, Георгій Лавер, Андрій Гаваші та ЗМС СРСР Василь Турянчик та Михайло Михалина.

До вашої уваги переклад ЗАФ розділу про Василя Турянчика із книги «Першопрохідці» Семена СЛУЧЕВСЬКОГО.

Капітан, універсал, автор знакових та ефективних м’ячів. У «Динамо», невдовзі до свого першого золотого тріумфу, Василій Турянчик відіграв у київській команді 11 сезонів, чотири рази ставав чемпіоном і двічі завоював кубок країни.

1 липня 1959 року в Києві на стадіоні імені Нікіти Сергійовича Хрущева, теперішній НСК «Олімпійський», відбувся унікальний матч. У гості до київських динамівців приїхали футболісти знаменитого лондонського «Тоттенхем Хотспур» на чолі з власним капітаном, а також капітаном збірної Північної Ірландії, одним із найкращих плеймейкерів того часу Денні Бланчфлауером. Це був товариський матч.

Хоча Європейський футбольний союз уже проводив клубні єврокубкові турніри, але радянські команди, і перша з них – «Динамо» (Київ), почали брати у них участь тільки з серединами 60-х років. Незрозуміло з яких причин вище спортивне керівництво Москви вирішило, що англійцям потрібно їхати саме у Київ, – у динамовців справи в турнірній таблиці тоді не дуже складувались, а кар’єра їхнього головного тренера Олега Олександровича Ошенкова «підвисала». Можливо, що результат з представниками футболу «вмираючого капіталізму» і повинен був визначити його судьбу. Ошенков все це розумів і у матчі зі «Шпорами» зіграв «ва-банк».

ТУРЯНЧИК – ФУТБОЛІСТ

Він поставив у стартовий состав невідомих новачків. І, як водиться в «Динамо» ще з кінця 40-х років, уродженців Закарпаття: 20-річного воротаря Андрія Гаваши, 19-річного Іосифа Сабо (так тоді у протоколах ігор писали його ім’я) і єдиного «досвідченого» серед цієї трійці – 24-річного Василія Турянчика.

Хоч кияни і програли лондонцям – 1: 2, Ошенкова тоді не звільнили. Його зняли лише через місяць, коли Київ поступився московському «Локомотиву» з великим рахунком 0:3. В’ячеслав Соловйов, який прийняв «Динамо» після Ошенкова, не посадив новачків-закарпатців на лаву запасних, а залишив в основі.

Василій Турянчик і «Динамо-61»

Звідки Ошенков знав Турянчика? Відповідь проста. Разом із Олександром Пономарьовим він за сумісництвом тренувався і зі збірною СРСР класу «Б». Так у ті роки називалась перша ліга. Відповідно, вища ліга була класом «А». Саме у класі «Б» в ужгородському «Спартаку» грав Турянчик уже 6-й сезон. Правда з перервою на «службу в армії», тобто грою у львівському ОДО (ОДО – Окружний дім офіцерів).

Турянчик при цьому на полі виконував функції: від захисника до форварда, як тоді вимагала ситуація. Так, у «Динамо» він розпочав напівзахисником, замінивши Ернеста Юста – земляка, який повернувся в Ужгород, і в майбутньому став найефективнішим тренером «Карпат». Згодом Соловйов змістив його у центр захисту, замінивши Володимира Щеголькова, якого В’ячеслав Дмитрович перевів на правий фланг оборони. Потім – при Маслові – Василія переведуть на інше місце на поле.

До речі, попередній досвід гри у нападі дуже пригодився Турянчику. Він і в «Динамо» забивав голи. Не дуже часто, але головне – вирішальні. Давайте згадаємо 1961 рік. Динамівці грають із діючими чемпіонами – торпедівцями на чолі з Віктором Масловим. Аби відібрати «золото» в автозаводчиків, біло-синім достатньо було зіграти внічию. Але такі «пом’якшуючи» умови зазвичай діють не на користь фаворита.

Так трапилось і цього разу. Воротар киян Олег Макаров, який не дуже часто помилявся, несподівано пропускає доволі легкий м’яч після удару Слави Метревелі. Усе йшло до того, що торпедівці «золота» не віддадуть. Проте психологічна мобілізація киян зіграла вирішальну роль. Лобановський подав свій знаменитий угловий, м’яч попав Серебрянікову, той несподівано для захисту москвичів не вдарив по воротам, а скинув ще далі, центральному захиснику Турянчику, який тільки-но прибіг у штрафний майданчик суперників. Василій виявився спиною до воріт «Торпедо», але прийняв єдине вірне рішення – ударив м’яч у стрибку через себе.

У ті далекі часи улюблене нинішніми футбольними коментаторами слівце «бісіклета» в наших краях було ще не в ходу, це зараз «поети золотого мікрофона» записують у «королі бісіклети» і Златана Ібрагімовича, і Василя Кобіна. Гол Турянчика був настільки красивим, що 11 жовтня 1961 року йому аплодували навіть заповнені 100-тисячні трибуни «Лужників». А через тиждень – 17 жовтня – динамівці у Києві після матчу з харківським «Авангардом» (згодом «Металістом») офіційно оформили перше у своїй історії «золото» чемпіонів країни.

Наступний вирішальний гол Василій записав на свій рахунок, вже коли «Динамо» керував недавній суперник – Віктор Маслов. Це відбулось у рік першого в історії київської команди «криштально-золотого дубля», у 1966 році, коли їм удалося «покласти» золоті медалі у криштальний Кубок СРСР. У фіналі Кубку того сезону, і знову проти торпедівців, єдиний гол у півфіналі – у ворота мінських динамівців. Гол, забитий Турянчиком.

Узагалі співпраця тренера «Динамо» Маслова та капітана команди Турянчика принесла новацію у тактичні схеми радянського футболу. До прикладу, футбольний світ уже кілька років, як відійшов від класичних схем «дубль-ве» до бразильської 4 – 2 – 4.

Але у 1966 році на чемпіонаті світу його майбутні переможці – англійці –усвідомлено наситили середину поля гравцями, відмовившись від нападу креативного Боббі Чарльтона. Центральну ось напівзахисту «підпирав» опорник, капітан команди Боббі Мур.

1968 р. Василій Турянчик – капітан «Динамо»

Таким чином, схема з 4 – 2 – 4 перетворилася в 4 – 4 – 2. Але Маслов у Києві до цієї системи прийшов самостійно ще до чемпіонату світу. І таким першим опорником в СРСР став Василій Турянчик. Маслов, який полюбляв романтичні епітети, назвав Турянчика «волнорізом». Так і закріпилась тоді ця назва за позицією опорного напівзахисника. Так, а не інакше, зірки спортивного телеефіру СРСР Ян Спарре і Микола Озеров характеризували футболістів цього амплуа.

Що цікаво, звичайно із віком гравців переводять з нападу все глибше і глибше до захисних рубежів своїх воріт. Новатор Маслов зробив зворотний шаг не налякався – адже Василію вже було за 30-ть, а його, центрального захисника, виставляють уперед. Напевно, цьому були причини його ігрових якостей: сміливість, швидкість, вміння першим зустрічати суперника, що атакує, керувати захисними порядками своєї команди; Турянчик був здатний організувати побудову контратаки, повноцінно брати участь у ній і, як ми вже переконались, результативно завершувати її.

ТУРЯНЧИК ПІСЛЯ ІГРОВОЇ КАР’ЄРИ

Завершивши активні виступи, не великий любитель суєти великих міст, Турянчик повернувся у рідне Закарпаття. Тренував дорослі та дитячі команди Ужгорода, Іршави, Мукачева. Саме в цьому місті він нині живе, насолоджуючись карпатською природою.