Михайло Іваниця: «Футбол навчив мене всьому»

Не знаю, що може відчувати чоловік, коли до нього підбираються дві п’ятірки за віком, але знаю одне точно: якщо він у спорті, зокрема, у футболі, то зберігає оптимізм і життєву впевненість. Принаймні так можна сказати про Михайла Іваницю, який саме сьогодні, 8 серпня, святкує день народження. Мій телефонний дзвінок застав іменинника в його рідному селі.

– Михайле Михайловичу, мої вітання з нагоди іменин! Дай Боже Вам здоров’я та гарного настрою!

– Дякую. Приїжджайте в село, у мене для всіх двері відчинені. А взагалі у Вашій особі хочу подякувати всім журналістам, хто висвітлює футбол, навіть критикує, що не забуваєте.

– А що не забуває Михайло Іваниця зі свого дитинства?

– Не забуваю те, що народився в селі Ставне на Великоберезнянщині в сім’ї робітників. Футболом почав займатися в місцевій школі з 8–9 років. Із 14-ти почав їздити до Ужгорода, де потрапив до Олександра Філіпа. Йому дуже вдячний, а ще таким тренерам, як Володимир Пінковський, Томаш Пфайфер, від яких багато чого навчився. Тоді були прекрасні роки. Мали хорошу, дружну юнацьку команду, за яку виступали Сергій Рущак, Віктор Требуш, Юрій Пономаренко, Володимир Гордівський та інші футболісти. Чимало з них потрапили в команду майстрів «Говерла», проявили себе на зборах в інших колективах… Пригадую, щоб виступати за збірну області, чогось досягти, за 70 кілометрів їздив на тренування. І не жалкую про це…

– Як склалася Ваша футбольна доля в подальшому?

– Мене запросили в ужгородську команду майстрів, де головним тренером був Іштван Шандор, а його помічником Степан Войтко. Потім служив у у спортроті у Львові, грав у Сумах, Кіровограді, а з 1988 року працював тренером у «Трудових резервах». У 1992 році Юрій Чирков запросив мене в ужгородську команду майстрів, де я працював на різних посадах до останнього часу. Дуже вдячний Юрію Івановичу, хоч спочатку вагався, чи йти, але в підсумку не жалію про це. Адже, думаю, дещо зробив для закарпатського футболу. Ще хочу подякувати Нестору Шуфричу, Іванові Різаку, Віктору Ряшку, тренерам Юрію Калитвинцеву, Ігорю Гамулі, Петру Кушлику, від яких багато чого навчився у футболі.

– Свій найбільший успіх в ужгородській команді майстрів пам’ятаєте?

– Працював на різних посадах, і відповідно різних перемог було чимало. Але, напевно, особливо пам’ятним є 2009 рік, коли виконував обов’язки головного тренера й вивів команду до найвищого футбольного дивізіону країни.

– Загалом чому Вас навчив футбол?

– Я б сказав усьому, бо я весь час у ньому. Насамперед він прищепив повагу до старших, дав багато цікавих знайомств, роботу із самобутніми тренерами. Нам доводилося грати проти таких команд, як «Шахтар», «Динамо». Це атмосфера, яку важко передати, у яку просто необхідно зануритися, щоб вона запам’яталася на все життя. Особливо вдячний батькам, які мене, вважаю, непогано виховали й дали можливість займатися футболом.

– Які потрібно мати головні риси, перебуваючи в ньому?

– Бути людиною, саме так мене навчали вдома, старші товариші, а ще мати інтуїцію, бо вона в роботі тренера просто незамінна, адже іноді потрібно показати себе суворим, іноді десь м’якшим. Тут мені особливим еталоном слугує Валерій Лобановський. Переконаний, за його методикою ще багато років працюватимуть у футболі.

– Останній різниться в роботі тренера по відношенню до аматорів і професіоналів?

– На аматорському рівні насамперед потрібно розуміти, що перед тобою – аматори, хоч і серед них є чимало хороших футболістів, гідних виступати на професіональному рівні. А в цілому в аматорському футболі потрібно так само відповідально ставитися тренерові до роботи, як і на значно вищому рівні.

– Наскільки сказане Вами співставне з роботою в ФК «Ужгород», який нині йде в лідерах обласного чемпіонату у вищій лізі?

– Це вищий рівень, який може бути у футболі на Закарпатті. Тим не менше, ставимо завдання постійно вигравати й, не приховуватиму, здобути чемпіонський титул. При тому розумію, що футбол є футбол, і постійно здобувати перемоги не можна. Ось і ми йшли, ішли, але перше коло значною мірою провалили. Не звинувачуватиму хлопців. Очевидно, сам десь помилився зі складом, тому в кількох матчах не взяли важливих очок.

– Коли ставив попереднє запитання, зловив себе на думці, що як тренер Ви весь час працюєте в рідному краї…

– На Закарпатті люди ще з радянських часів ішли до церкви, потім – на футбол. Я був на зборах у різних місцях, але мене все манило додому, у свою область. Вона багата футбольними талантами, і я надалі хочу працювати для їх зростання. Дасть Бог здоров’я, ще когось виховаємо, здобудемо важливі перемоги.

– Крім цього, який подарунок був би для Михайла Іванці найбажанішим?

– Із часом, як підійде вік, повернуся в село, і тут працюватиму. А поки радію тому, що маю внучку, став дідом. Люблю свою сім’ю, і хочу, щоб у ній усі були здорові. А якийсь подарунок особисто для себе мені просити незручно…

Розмовляв Володимир ТАРАСЮК