Матвій Бобаль-старший: «Футбол – важка робота. І її потрібно розпочинати з дітей»

…Він один із тих, хто добре розуміється і на «великому» футболі, і на «малому», адже тісно пов’язаний з «обома». Із ним приємно спілкуватися, бо завжди говорить, те що думає. І головне — «по ділу». У сказаному вкотре переконався нещодавно, беручи у Матвія Матвійовича інтерв’ю.

– У Вашій футбольній кар’єрі чимало яскравих сторінок, адже пов’язані з цілим рядом відомих клубів: «Динамо» (Київ) , «Карпати» (Львів), «Металург» (Запоріжжя), «Закарпаття» (Ужгород). Що найбільше пригадується з того, «великого», футболу?

– Досить багато. Але найбільше згадую, як був директором стадіону «Авангард» (Ужгород), президентом футбольного клубу «Закарпаття». Якось відомий фахівець, заслужений тренер України Юхим Школьников мене запитав про річний бюджет нашого ФК. Коли довідався суму, то підбадьорював: «У першій лізі грати можна». І ми грали. Мали результати до відповідно вкладених коштів. Утім, тоді більше любили футбол, а зараз у ньому більше люблять гроші.

Звичайно, не забуду й перебування в київському «Динамо», зустрічі з Лобановським. Надзвичайна людина, «умище», із найвищим футбольним пілотажем… Тут які завгодно можна підбирати слова, але суть залишиться тією ж: його тренерські схеми ще довго лишатимуться популярними, а такі генії, як Валерій Васильович, народжуватимуться раз на сто років. Не забуду слова Метра: «Якщо футболіст отримуватиме зарплату біль ніж 100 тисяч доларів, футболу не бачити. У цих словах багато правди».

– Стільки ж її, очевидно, і в тому, що нам конче потрібно відродити команду майстрів.

– Без сумніву. Але тільки, щоб вона не залежала від одного спонсора. Ми вже цей етап проходили. І відомо, чим він завершився. Добре б, аби частину грошей давала міська чи обласна ради, а іншу частину — кілька спонсорів. У мене ось невістка в гандбол грає в Словаччині. У тамтешньому клубі діє такий же принцип. Ефективно діє. Потрібно вивчати досвід інших міст, скажімо, таких як Полтава, і йти вже протореним шляхом. Дуже важливо хоч би до першої ліги піднятися. Адже якщо наші діти не бачитимуть безпосередньо «великий» футбол, то закарпатський шкіряний м’яч топтатиметься на місці.

– А поки він що робить? Це я вже до того, що Ви працюєте делегатом від ФФЗ в чемпіонаті й першості області й навіть стали кращим інспектором, а отже, проникливо бачите ситуацію на місцях…

– Нам ще багато потрібно працювати, щоб вийти на сучасний рівень. Я, мабуть, буду одним із лідерів за штрафами, які «виписую» командам за не належні умови. Але ж потрібно якось стимулювати до порядку! Мені ж, скажімо, не важко заміряти висоту воріт. І якщо вона повинна бути 2,44, хай навіть 2,50 метра, а реально є 2,70, то різниця, мабуть, відчутна. Або ось приїхав в одне село на матч, а там лінію позначають тирсою й ледь не півметровою шириною. Відверто запитав організаторів: «Вам не ганьба в ХХІ столітті так готуватися до гри?» Ми ж усі хочемо в Європу. Але потрібно і самим її робити! Тому, наприклад, завжди кажу: хай в області грають 12 команд, але відповідають сучасним вимогам. Ну що ж то за футбол, коли туалет або душові розташовані ледь не на кілометровій відстані від поля. Необхідно всюди прагнути сучасної інфраструктури. Добре вже, що хоч для зимової першості з’явилися штучні поля, як у Середньому, Солотвині чи Виноградові. Але потрібно і в Ужгороді. Або водночас прикро, що, скажімо, у Берегові футбол зник, у Тячеві не на такому рівні, як був. Найбільшою ж проблемою залишається розвиток дитячого футболу.

– Ось-ось. А то інфраструктуру створимо, а займатися на ній нікому буде…

– Ви правильно підмітили. Футбол – важка робота. І її потрібно розпочинати з дітей. Сьогодні їх батьки приводять до тренера й дають гроші, щоб узяв. Але за гроші у футбол не грають! Або ось мій син тренує в Ужгородській ДЮСШ. Знову ж: підходять до нього дорослі й питають, скільки потрібно заплатити. А у відповідь чують: «Ніскільки, школа безкоштовна!» У нас таких майже не лишилося. Усе клуби, академії, коледжі, які потребують «інвестицій» із сімей. А візьміть постать тренера?! Я вважаю, що займатися з підростаючою зміною повинні ті, хто грав у футбол на високому рівні, працював у великих тренерів. Ось я, скажімо, бачив роботу таких фахівців, як Валерій Лобановський, Іштван Секеч, Юхим Школьников чи Ярослав Дмитрасевич. А хто пограв тільки в районному чемпіонаті, вибачте, із повагою до них, але підготує тільки футболістів такого рівня. Винятки, звичайно трапляються, але все «живе» на системі, а не на винятках. Плюс педагогічний такт і футбольний «нюх». Ось візьміть нашого заслуженого працівника фізичної культури і спорту України Олександра Філіпа. Скількох вихованців він «підняв»? А чому? Та тому, що вчасно їх помітив і «витягнув» на футбольне поле. Може бути здібним дітвак, та якщо вчасно йому не приділити уваги, то футболіста з нього пізніше вже не зробиш. І звичайно, таланти народжуються не щодня. Потрібно мати від природи сильне здоров’я, хороші фізичні дані, швидкісне мислення. Уважаю також, що в першості області повинні виступати хлопці до 16 років. А коли старші, то, буває, «пронесуться» біля молодших, то ті аж на поле виходять з острахом. Адже в такому віці рік-два – досить відчутні. У дорослих же командах обов’язково повинен бути один 18-річний гравець плюс інший йому на заміну. Тоді молодь органічно підтягуватиметься до «основи». Футболом також потрібно жити. Ніколи не забуду, як у якомусь селі на матч сходилися місцеві юнаки й один із них запитав: «Ну що, проти кого сьогодні граємо?» Так само потрібно позбуватися штучних команд, на 80-90 відсотків складених із «заїжджих». Честь населених пунктів повинні захищати переважно свої, місцеві. Тоді колективи матимуть стабільне майбутнє. І ще раз наголошу: потрібно починати з дітей. До речі, пригадав іще один випадок із тренерської практики мого сина. Якось він запустив у зал діда, онук якого займався футболом. Під час заняття той дорослий гукнув до хлопчини: «Підійди-но до мене, носа витру». На що почув від мого Матвія: «Ви більше в зал не зайдете». А той ще й скаржитися надумав! Не можна так, щоб родичі дітей втручалися в процес заняття. Це як урок у школі, де є вчитель і учні. Усе!

– Яким учителем були ви для дітей, адже вони – двоє синів і донька – теж у спорті?

– Я їх не примушував займатися. Та коли захотіли, щиро бажав успіху. Особливо Юра добре в теніс грав. Займався і футболом. Але я все казав: якщо до 27 років гравець не розкрився, далі прогресу вже не буде.

– А як поставилися, коли Юрій почав судити, а Матвій-молодший тренувати?

– Вони вже дорослі й можуть самостійно приймати рішення. Раз захотіли, очевидно це їм подобається. Та в будь-якому разі добре, що обидва грали у футбол, а отже, відчувають його ізсередини…

Володимир ТАРАСЮК, ФФЗ