Матвій БОБАЛЬ-молодший: «…ніяких «назад» – тільки вперед!»

…Коли з ним спілкувався, мимоволі ловив себе на думці: весь – у батька: сконцентрований «на темі», відвертий, озброєний досвідом… Водночас залишається сам собою, зі своїм поглядом на ті чи інші проблеми й стан справ.

Яке ж на вас, шановні читачі, справить враження один із кращих гравців Закарпаття новітнього часу, читайте й робіть свої висновки. А тим часом Матвій Бобаль-молодший їх уже зробив у поданому нижче інтерв’ю та без прикрас висловився стосовно головних для нього футбольних питань.

– Матвію, ти з доволі спортивної сім’ї. Батько – відомий футболіст, брат – арбітр плюс суддя й тренер із тенісу, сестра – знана тенісистка. Як ставав футболістом?

– Як такого дитинства (іграшки, табори, друзі на вулиці) не мав – тренування, тренування, тренування… У 16 років грав уже в першій лізі. Тепер можу з упевненістю сказати, що нянько мене правильно муштрував. Було важко, мама десь жаліла, а тато діяв жорстко: давай – і все! Пригадую, у 17-18 років я тренувався на зборах у ЦСКА при Михайлові Фоменку. Тоді з ним працювали ще такі відомі фахівці, як динамівці Володимири Безсонов і Лозинський. Так ось: приїхав додому на канікули. Батько й каже: «А ну видай мені два тести Купера!» Я тоді ледь пробіг. Та коли повернувся в армійський клуб, почувався легше, не стомлювався, як раніше, бо за вказівкою нянька удома себе «грузив», а не відпочивав. Тато все мені говорив: «Пострибай, пробіжи, зроби пару ривків після тренувань через «не можу». Потім буде легше…» І він казав правду! Це ніби займало 5-10 хвилин, але з часом справді краще переносив навантаження.

– А вони були різні, бо грав у різних командах…

– Виступав у першій лізі в ОСК «Закарпаття», за ЦСКА (Київ), «Таврію», «Кримтеплицю», «Динамо-Ігросервіс» (Сімферополь), «Дачію» (Кишинів), «Жемчужину» (Ялта), «Таврію» (Бахчисарай), із якою свого часу виграв Кубок Криму. Спробував себе й у Словаччині, аж поки не повернувся додому. Двічі ставав кращим бомбардиром першої ліги. Окремий спогад – 2009 рік. Тоді мене з «Таврії» разом з Антоном Монаховим та з Владиславом Микуляком, який захищав кольори Ужгорода, викликали до лав збірної України для участі у всесвітній Універсіаді. Вийшли до фіналу, де переграли італійців – 3:2. За це й отримав звання майстра спорту міжнародного класу.

– А на клубному рівні де найбільше запам’яталося?

– Усе в приклад ставлю «Динамо-Ігросервіс». Там були хороший підбір футболістів і мікроклімат. Я, тоді ще зовсім юнак, засвоїв важливу істину: потрібно поважати старших, прислухатися до них, бо мають більше досвіду.

– Що ж тепер говорить твій досвід: чому в чемпіонаті Закарпаття «Ужгород», де тепер виступаєш, поки тільки на 7 місці?

– Усе впирається в характер, бажання футболістів. Очевидно, і того, і іншого їм не вистачало. Потрібно в собі й дух переможця виховувати. У мені це закладали ще в ОДЮСШ. Там зі мною займався Олександр Філіп. Він – великий психолог. Де б не грали, Олександр Іванович усе формував у нас бажання грати на тільки на виграш. Пригадую, їдемо на якийсь турнір, посядемо друге місце. Для нас то вже катастрофа! А тут у Рахові програли. Там і МТС-зв’язку фактично не було, а молодь, тільки-но закінчився матч, уже сиділа в телефонах…

– І хто в цьому винен?

– Думаю, щось не так на рівні виховання, роботи загалом у наших ДЮСШ. Тепер немає достатньої кількості високовправних футболістів. Збірники України різних щаблів Бобаль, Кобін, Пуканич… Усі ми грали на серйозному рівні. А зараз і в другу лігу ніхто не потрапляє. Я з батьком завжди спілкувався. Він відстоював честь відомих команд, таких як: «Динамо» (Київ), «Карпати» (Львів), «Металург» (Запоріжжя), «Закарпаття» (Ужгород). Нянько бачив, що і як великому футболі, підказував, допомагав, скеровував. Хтось же виступає рік-два в чемпіонаті області – і вже працює в спортивній школі чи юнацькому ФК. Я розумію, якщо, припустимо, Кобін чи Пуканич стануть дитячими наставниками – вони пограли в «Шахтарі», знають його марку ізсередини, можуть щось запозичити, перейняти із системи підготовки гравців у великому клубі. А інші? Беруть інформацію з Інтернету?

– Ти в другому колі залишаєшся в «Ужгороді»?

– Планую завершити в рідному місті й допомогти команді. У нас буде новий тренер – Тарас Тулайдан. Подивимося, що й до чого. Я з ним ще не працював, та розраховую, що все складеться добре, і ми повернемо собі достойне місце в турнірній таблиці.

– Наскільки вона відображає силу аматорського футболу на Закарпатті?

– Що маємо? По суті, кілька сильних команд, які завдяки фінансам зібрали кращих в області хлопців. Ще в кількох клубах є декілька вправних гравців, які до трійки фаворитів, як-то кажуть, не дійшли, не доїхали… Так, усі вони добротні футболісти, але повторюся: сконцентровані переважно в окремих колективах. А решту виконавців? Теж наче хороші юнаки, але на 15 хвилин, «бо тяжко». А то не тяжко, то – лінь. А лінивого грати не примусиш. Усе від психології йде. Тому потрібно щось змінювати в підготовці підростаючої зміни. Добре, що на Закарпатті проводять фінали ДЮФЛ України, турнір на честь Андрія Гаваші. Це дає можливість бачити кращі перспективні команди й переймати в них досвід на місцевому рівні.

– А який би досвід передав молодшим у плані того, як потрібно забивати? Бо ж і в «Ужгороді» регулярно є автором голів.

– Усе в психології. Мені в кожному матчі хотілося «розписуватися» у воротах суперника, бути в кожному чемпіонаті кращим бомбардиром. Я чим далі, тим більше хотів забивати. Дуже прагнув стати більшим ніж є, швидшим ніж є. Лише так і не інакше. А коли ж відчув, що голи – це моє, то став планувати, як поцілю у ворота: хто як віддасть пас чи сам результативно зіграю, у дотик чи не в дотик, головою чи ногою… Налаштовую себе окремо на гру й на голи.

– Ще, кажуть, ти забобонний…

– Що є – то є. Коли в «Ігросервісі» грав, то за 2-3 години до установки голився, а перед матчем, на виїзді з готелю на стадіон, з’їдав апельсин. Ще коли в Ужгороді за команду майстрів виступав, то мали на матч автобусом доїхати так, щоб не зупинятися, не давати заднього ходу, а в роздягальні не дай Боже свистіти чи щось різати. Ось після цього і я став забобонним: ніяких «назад» – тільки вперед!

Володимир ТАРАСЮК, ФФЗ