Іван Диковець: «Йотя Сабо виховував мадярським матом, а Софія Ротару дарувала троянди»

Легендарний карпатівець, колишній футболіст «Динамо» і Шахтаря розповів, як заробив у Африці менінгіт, з Донецька вилетів через машину, а «Карпати» після п’яти сезонів залишив через старий конфлікт з Лемешком.

У будівлі Закарпатської облдержадміністрації, де квартирується місцевий осередок Федерації футболу, є унікальний ліфт. Такого не зустрічав більше ніде – ні в Україні, ні за її межами. Ліфт той без дверей, має два входи і курсує поверхами дев’ятиповерхового будинку безперервно, то вгору, то вниз. Входити в нього треба на ходу. Для молодої людини то завдання не те щоб складне, але незвичне. Доводиться ретельно підбирати кроки. Що ж тоді говорити про 78-річного дядька?

Зізнаюся, коли Іван Диковець, видатний у минулому футболіст львівських «Карпат», київського «Динамо» і донецького «Шахтаря», прудко заскакував у кабінку, робилося трохи лячно. «Нічого складного тут нема» – заспокоює у відповідь Іван Васильович, з яким саме збираємося записувати інтерв’ю.

Треба сказати, що витягнути пана Диковця на розмову виявилося непросто. Не тому, що чоловік не хоче. Річ у тім, що Іван Васильович майже не користується телефоном. Відповідно додзвонитися до нього неможливо. Добре, що посприяла прес-аташе Закарпатської обласної Федерації Анастасія Пензова. Пан Диковець прийшов на зустріч її стараннями.

То був прекрасний нападник, з золотої плеяди закарпатських футболістів повоєнного періоду. Наприкінці 50-х років він пограв за основу київського «Динамо» Олега Ошенкова, потім на запрошення цього тренера перебрався до Донецька. Але легендою став у Львові, виступаючи з перших днів створення за «Карпати».

– Іване Васильовичу, як так вийшло, що кар’єру футболіста ви розпочали в складі алма-атинського «Урожаю»?

– Після смерті Сталіна в СССР практикували поїздки на цілину до Казахстану. На роботу. Мені було лише 16, щойно отримав паспорт. У Казахстані мене оформили в школу механізації сільського господарства, на комбайнера. Зрозуміло, що працювати я поїхав лише на папері. Насправді мене покликали грати у футбол. Починав з команди міста Кокшетау. Команда любительська, але їздили в Караганду, Чимкент, Кустанай. Грали чемпіонат Казахстану серед команд товариства «Колгоспник».

Фінал чемпіонату СССР це відомство проводило в Одесі. Поїхав туди в складі збірної Казахстану й я. Перед тим впродовж місяця перебував на зборах в Алма-Аті, паралельно провівши кілька товариських матчів у складі «Кайрата», котрий тоді називався «Урожаєм». Як ми виступили в Одесі вже й не пам’ятаю. Знаю, що чемпіонами там стали грузини, які створили команду з дублерів тбіліського «Динамо». За Казахстан у свою чергу виступало тільки двоє етнічних казахстанців – воротар і оборонець. Інші хлопці – з Росії, Білорусі й України. Після першості в Одесі ми всі мали повернутися в Алма-Ату. Але керівники зробили помилку, що роздали нам усім на руки паспорти.

Після Одеси повертатися в Казахстан не хотів. Тож погуляв по Дерибасівській, пішов до моря, почекав, поки вирушить поїзд на Казахстан і пішов на вокзал сам. «Допоможіть мені, мама захворіла, мушу їхати додому, в Ужгород» – каже дівчині, яка продавала квитки. Та мене впізнала. Виявилося, що теж відвідувала матчі за нашою участю. Квиток знайшовся, гроші в мене були. Правда, тоді ще прямих потягів «Одеса–Ужгород» не було, тож довелося робити пересадку у Львові. На знак вдячності купив дівчині пляшку шампанську і найдорожчу коробку шоколадних цукерків.

– Знайомство мало продовження?

– (Усміхається). Ні. Наступного року приїздив у Одесу в складі ужгородського «Спартака». То пішов на вокзал. Але молодиці там вже не зустрів. Вона вийшла заміж і змінила роботу. Я теж в Ужгороді надовго не затримався.

Мене тоді в «Спартак» колишній динамівець Києва Михайло Михалина покликав. То як вийшло? У 14 років довелося кинути школу. Мені подобалося працювати чоботярем, або по-нашому шустером. Оскільки сім’я в нас була бідна, доводилося шукати підробітки. Влаштувався у майстерні поруч із рестораном «Едельвейс». «Іванку, ти ж зовсім дитина, як ми тебе візьмемо?» – говорили мені. «Дві кози, які є на господарці, нашу сім’ю не прогодують» – казав. Впросився, взяли мене учнем, платили в місяць по 180 рублів. Шив сандалі, чобітки, туфлі. Потім навіть досвідчені чоботярі дивувалися, як мені вдалося так швидко й якісно шити. Навіть не помітив, як виріс. У нас велика сім’я була – мав двоє молодших братів і старшу сестру. Всі, на жаль, уже повмирали. Я б теж стільки не прожив би. Мені лікарі так і кажуть: «Твоє щастя, що не пив і не курив».

Так ось, повернувшись із Казахстану, згадав про ремесло чоботяра знову. Працював у тій же майстерні. А заодно й грав за команду того заводу в чемпіонаті міста. В одному з матчів ми зустрічалися зі «Спартаком». Я тоді забив три м’ячі. Михалина лютував, гаркав на свого оборонця: «Ти що його втримати не можеш?» А після матчу сказав мені: «Чекаю тебе в завтра о шостій на «Спартаку». Невдовзі був уже в складі ужгородців і в першому поєдинку класу Б проти харківського «Авангарду» забив суперникам головою. Ми виграли 2:0. Правда, я на місці не сидів. Відіграв за «Спартак» рік з невеликим і отримав пропозицію з Києва.

– Тоді динамівці полюбляли запрошувати закарпатців.

– Зі мною в Києві пограли Йожеф Сабо, Андрій Гаваші, Василь Турянчик, встиг ще трохи пограти з Михайлом Команом (він родом із Виноградова) і мукачівцем, лівим оборонцем Тибі Поповичем. З Дезьом Товтом, який грав за киян з кінця 40-х, встиг трохи повиступати ще за ужгородський «Спартак». Він любив зі мною грати. Пригадую, як ми зустрічалися з командою зі словацького Кошице. Тоді це місто мало дві команди – «Єднуту» і «Локомотив». В Ужгороді ми перемогли 2:1. Другий гол я забив зі штрафного – м’яч від стійки в сітку відскочив. У матчі-відповіді в Кошице суперники створили збірну з двох своїх клубів. Але ми одначе перемогли – 2:0. Спочатку забив я, а потім – Степан Варґа, який потім виступав за московське ЦСКА. Ми його по-дружньому Циганом називали.

Я ж у 1956–1957-му мав вдосталь пропозицій. Виступав за молодіжну збірну України, в Москві ми стали чемпіонами СССР. Після того мене дуже хотіли бачити в московському «Торпедо» спершу Костянтин Бєсков, потім – Віктор Маслов. Може, згодився б, бо за торпедівців тоді виступали Едуард Стрельцов, Валентин Іванов, найсильніші совєцькі нападники. Але відговорив мій земляк Михайло Михалина. «Іванку, нікуди не йди, – каже. – На тебе розраховує київське «Динамо». Послухав Михайла Михайловича і запрошення з Києва таки дочекався.

1959-й. Київське «Динамо» напередодні виїзного матчу з «Зенітом». Зліва направо – Адамас Голодець, Іван Диковець, Григорій Граматикопуло, Йожеф Сабо, Анатолій Сучков, Василь Турянчик, Андрій Біба, Володимир Єрохін, Віталій Голубєв, Андрій Гаваші, Юрій Войнов

– Чув, начебто Сабо, коли приїхав до Києва, не знав ні української, ні російської мов. Говорив виключно мадярською.

– Ні, трохи знав, але поганенько. Мені було простіше. Вмів говорити і українською, і словацькою, і угорською. Етнічно я не то українець, не то русин. За Березним, коло Журнави є село Загорб. Переходите міст – і ви там, де я народився. Село невелике, жили там люди різних національностей. Правда, довго ми там не затрималися. Після війни перебралися до Ужгорода. У ті роки щезло багато людей, квартир було вдосталь. Жив на Радванці, постійно грав «фотбаля».

А Йотьо Сабо, про якого ви згадали, кидався суперникам у ноги. Він був справжній боєць, але й грубіян страшенний. Йотьо дуже не любив, коли опонент від нього тікає. Шипи ж штучні, алюмінієві. Суперники підходять до мене і просять: «Ванюшо, скажи йому, нехай одумається. Ми ж один хліб їмо. Що він робить?» Звичайно, я говорив. Мадярською, матом. «Міче насте?» – тобто, «Що ти робиш?» «Яношку, я ж по іншому не можу» – відповідає Сабо. Таких, як Йотьо в совєцькому футболі було мало. Суджу по собі. Мене теж стримували не за правилами, але при цьому не били по ногах, а тримали за футболку, за труси. А потім ще й вибачалися. «Вибачаю. І дякую, що за яйця не схопив» – відповідаю. А Сабо ставив у приклад інших півоборонців, того ж Войнова. «Зерай, – кажу, – як Юрко робить. Помітить, що суперник м’яч відпустив і тоді підкочується». Але то було марно. Йотьо грав так, як міг.

– Сабо залишився жити у Києві. А ви після Києва, Донецька, Львова і Чернівців повернулися на Закарпаття.

– Думаєте, не міг отримати у Києві квартири? Кілька разів. Але постійно відмовлявся. Казав: «Мені не треба. Передайте тому чи тому». Москвичу Ігоркові Зайцеву свою квартиру залишив. Я знав, що в Києві жити не буду. А поки виступав за «Динамо», мешкав в однокімнатній квартирі на Інститутській.

– Власне, й пограли ви там лише три роки.

– Мене у Києві любили. Коли перед матчем диктор називав моє прізвище, трибуни завжди аплодували. Грав на всіх позиціях, де казали тренери. Мав поставлений удар з обох ніг, бив штрафні. Завжди був здоровим, мене називали Божидаром або Ракетою. А ще у ті роки познайомився зі знаменитим партизаном Сидором Ковпаком. Сидір Артемович ставився до мене з симпатією, запрошував до себе додому. У нього була прекрасна дружина. Володимир Щербицький теж мене любив. Бувало, приїде перед матчем на динамівську «дачу» на Нивках, покличе мене і питає: «Чого сьогодні чекати?» «Якби ж то я знав!» – стискаю плечима.

«Динамо» в Африці. Іван Диковець – присів крайній зліва

Одним словом, подавав я у Києві надії, мав авторитет й, можливо, затримався би в «Динамо» надовго. Якби не поїхав з командою восени 1958-го в турне по Африці – Єгипет, Судан, Ефіопія. То була справжня мука. Відіграв у цьому пеклі, під пекучим сонцем усі 13 матчів. Я ж взагалі полюбляю прохолоду. Навіть приймаючи після матчів душ, вмикав не гарячу, а ледь теплу, навіть холодну воду. Так само робив і в Африці, після кількох годин на температурі близько +50.

Після повернення виходжу на тренування на стадіон імені Хрущова. «Володю, щось погано почуваюся, – кажу лікареві. – Голова крутиться і поболює». Зі стадіону мене відвезли в інфекційну лікарню. Виявилося, що після Африки отримав запалення оболонок головного мозку, менінгіт. Хвороба важка, не кожен її переносить. Але я був молодий, здоровий, все тіло у м’язах. Пережив. Невдовзі вже поїхав на збори в Ґаґри. Але й там, отримуючи величезні навантаження, відчував слабкість.

Повернувся до Києва, знову ліг у лікарню. Тоді до мене прийшов академік Микола Амосов. «Ваню, будеш жити довго, але у футбол грати не будеш» – каже. Не вірив, думав, вичухаюся. Та Микола Михайлович – людина мудра, знав, що говорив. Повернутися до складу «Динамо» мені вже не вдалося. У 1959–1960 роках грав за киян епізодично.

– Але до Амосова ви все ж не прислухалися і нехай і не в «Динамо», але кар’єру продовжили.

– Коли звільнився з «Динамо», якийсь час тренувався самостійно. Збільшував навантаження, бігав кроси і відчував, що не все ще втрачено. Врешті, повернувся в ужгородський «Спартак». Трохи повиступав у другій лізі і знову втрапив у око представникам сильніших клубів. За мною приїздили з Харкова, Одеси.

– Але опинилися в Донецьку.

– Олег Ошенков знав мене ще по «Динамо». У «Шахтарі» він працював рік. Коли дізнався, що в Києві грати не можу, покликав до себе.

– Володимир Сорокін, який тоді теж грав у «Шахтарі», розповідав, що Олег Олександрович діяльність у «Шахтарі» розпочав з боротьби з алкоголізмом.

– Тоді в Донецьку справді пили майже всі. Я був одним з тих небагатьох, хто ні не вживав, ні не курив. Відмовився, навіть коли запропонував разом випити під час згадуваного африканського турне імператор Ефіопії. Після нашого матчу з їхньою збірною, який «Динамо» виграло 5:1, а я забив тричі, був бенкет. Імператор, невеличкий на зріст, приблизно такий як я чоловічок, через перекладача покликав мене до себе. Коли йшов, хлопці жартували: «Що, хочеш йому теж між ніг всунути?» Бо я ж полюбляв на полі познущатися з суперників. Прокинути їм м’яч поміж ніг. Імператор запропонував вжити чогось міцненького. Відповів, що можу вжити хіба трошки сухого вина. Перекладач сказав і після того спеціально для мене принесли плящину. Мушу сказати, що такого вина не пив ніде. Надзвичайно густе, але не міцне. Дуже смачно! А імператор чокався зі мною, попиваючи віскі.

– За «Шахтар» ви впродовж 1961 року провели лише 16 матчів. На тому й усе.

– Мушу сказати, що тренування в «Динамо» і «Шахтарі» в той час були, немов небо і земля. У Києві заняття були надзвичайно інтенсивними і важкими. У Донецьку було простіше. Та й умови відмінні створили. Оформили мене як шахтаря і платили 3000 рублів зарплати. А директор шахти, вірменин, у якого вважався працівником, коли я приходив отримувати гроші, підколював: «Ванюша, когда будэш работать?» «Третього числа» – відповідав. Третього числа нам гроші виплачували.

Але відіграв у Донецьку лише рік. Причому пішов не тому, що погано грав. Постраждав через історію з автівкою. Причому просив машину не я, а Гена Снєгірьов, надзвичайно технічний центральний оборонець. Я Геннадія підтримав і попросив автівку за компанію. На шахті виділити нам машини погодилися, потрібних 10 тисяч рублів у нас було. Але вперся тренер Олег Ошенков: «Так не можна. То ж вся команда захоче». Мене це розлютило. Взяв того ж дня квиток на літак і полетів додому. Більше не повернувся. Снєгірьов залишився. Бо куди ж йому було іти? Він місцевий. Я теж мав би залишитися. То ж моя вина, можна було потерпіти. Команда в Донецьку тоді була прекрасна. Якби залишився – став би у тому ж 1961-му володарем Кубка СССР.

«Ваня, я вже не в «Шахтарі» – телефонує мені Гена через п’ять років. «Так прекрасно, Генацвале, – відповідаю. – Сідай на велосипед і їдь до нас, до Львова». Так ми ще рік пограли разом за «Карпати».

– Тоді ж, у 1961-му, самовільна втеча із «Шахтаря» зійшла з рук?

– Ні. Українська федерація футболу дискваліфікувала мене на три роки. Повернувся додому, підтримував форму, виступаючи в чемпіонаті області. Ну й, звісно, грав у другій лізі за нашу ужгородську команду, яку тоді вже перейменували у «Верховину». Річ у тім, що заборона виступати поширювалася лише на клас А, а закарпатці грали в класі Б.

У той час також заліковував задавнену травму коліна. В Україні відповідної апаратури не було, тож доводилося літати в Москву. Коли приїхав у лікарню, зустрів там відомого в 50-ті роки борця Олексія Ваніна, який став знаменитим як актор, відігравши головну роль у фільмі «Чемпіон світу». Зайшов в одну з невеличких палат, розрахованих на двох пацієнтів, а на одному з ліжок лежить Олексій. «Ванюшо, ти що тут загубив?» – питає. «Звідки ви мене знаєте?» – запитую, бо знав Ваніна лише з вигляду, особисто знайомі ми не були. «Так київське ж Динамо, як не знати» – відповідає.

Ванін тоді був заступником голови Федерації футболу СССР Валентина Гранаткіна. Дізнавшись про мою проблему, він вирішив допомогти. Невдовзі був у кабінеті самого Гранаткіна. «Яке твоє останнє слово?» – вислухавши мене, запитує той. «Повністю визнаю свою вину, але хочу далі грати у футбол» – кажу. Гранаткін не відповів нічого. Натомість Ванін у коридорі сказав: «Їдь додому, влаштуйся на роботу. Але працювати не будеш. Через півроку знову гратимеш».

– Врешті, потрапили ви не у вищу лігу, а у ледь створені «Карпати».

– Мене то не лякало. Подумав, що Львів – то зовсім поруч із домом. Не прогадав, бо таки знайшов свою команду. Відіграв за львів’ян п’ять років, був капітаном. Перший секретар Львівського міському Компартії Генріх Бандровський мені «Москвича» дав. Пізніше Генріха Йосиповича перевели до нас, в Ужгород, на посаду першого секретаря обкому. «Іванку, чом до мене не заходиш? – питав, коли зустрічалися. – Нічого тобі не треба?» «Ви мені вже все дали» – відповідав.

– То ж у Львові видумали те «Десять овець і Іван Диковець».

– Навіть карикатуру в газеті намалювали. Маленько незручно було, бо ж це висловлювання ображало інших партнерів за командою. Але я ж справді добре грав. Мене цінували всі тренери – і Олег Жуков, і Сергій Коршунов, з яким встиг пограти разом за київське «Динамо», і Микола Дементьєв. Та й команда в нас була гарна. Борис Рассихін, Віталій Кулаковський до Львова в Донецьку грали. Толя Крощенко – вихованець «Динамо», теж виступав у Донецьку і Харкові. Ігорко Кульчицький – місцевий хлопець, боєць, технар. З Дьюлою Баканчошем з Берегова ми потім разом у Буковині грали, постійно спілкувалися й тут, в Ужгороді, вже після завершення кар’єри. Щось його давно вже не бачу (Дьюла Баканчош помер 26 січня 2012 року, у віці 73-х років – авт.). У 1964-му підсилив «Карпати» Валентин Гусєв, у 1965-му – Юра Варламов. Один і другий – надзвичайно обдаровані нападники з Ленінграда.

Мушу вам сказати, що у Львові грати непросто. Я тоді не міг на вулицю вийти. Увага до команди була величезна, проходу вболівальники нам не давали. Вибиралися там, де не так людно. Скажімо, могли посидіти в ресторані. Там була співачка з прекрасним голосом. Нею всі хлопці захоплювалися, потім вона виїхала у США. Я, правда, одружився ще у 19. З майбутньою дружиною познайомилися у взуттєвій майстерні. Марійка вишивала заготовки. Одружилися й прожили разом 52 роки. Виховали двоє дітей – син живе у Маріуполі, донька вийшла заміж і виїхала до Коростеня. На жаль, дружини вже немає. Серце підвело. А діти про мене забули, давно вже не приїжджають.

– Виходить, ви зараз зовсім самотній?

– Не зовсім. Братова донька відповідає у дев’ятій загальноосвітній школі Ужгорода за харчування. Постійно кличе пообідати й мене. Ми ж рідні, маємо триматися купи, допомагати одне одному. Бо дивлюся телевізор і жахаюся – найближчі родичі б’ються, судяться одне з одним за житло і різні дрібниці… Переписав нещодавно на братової доньки сина квартиру. Він на митниці працює. Файний хлопець, щосуботи купує мені на базарі продукти. І дає 20-ку, щоб пішов на 50 грамів. Куплю собі маленьку плящинку і маю на два-три рази до вечері, щоб ліпше спалося. Мені навіть лікарі радять, щоб так робив. Там, де наливають, не п’ю. Давно б уже спився. Ще тоді, коли дружина працювала буфетницею у забігайлівці навпроти нашого будинку на вулиці Мукачівській. Тоді горілка чи «паленка» по-нашому коштувала 3,60.

– Повернемося до футболу. З Карпат ви пішли в 1967-му, коли команду очолив Євген Лемешко.

– Лемеха мене не злюбив ще з того часу. Як ми разом за «Динамо» виступали. Точніше, грав я, а він в основному сидів на лаві. Основним воротарем у нас був Олег Макаров. Навіть тоді, коли в першому матчі того самого африканського турне нападник збірної Єгипту вийшов з Олегом сам на сам, невдало його зачепив і зламав Макарову ключицю, Ошенков у наступних поєдинках ставив не Лемешка, який поїхав у складі делегації, а довикликав Віктора Чанова-старшого з «Шахтаря». Невдовзі Лемешка в «Динамо» вже не було. Наступного разу ми зустрілися саме коли Євген прийняв Карпати. Старі образи тоді свою роль відіграли. Я відразу відчув, що з таким ставленням грати не буду. І вирішив повернутися до Ужгорода.

«Карпати»-1966. Другий зліва – Іван Диковець

– Може, причина в тому, що вам виповнилося 30. Цей вік у ті часи в совєцькому футболі вважався критичним.

– Ні. Сили грати в мене ще були. Переконаний, що причина виключно в особистих образах. Я ж після Львова відіграв у класі Б за ужгородську «Верховину» і чернівецьку «Буковину» ще чотири сезони. У Чернівці мене покликав Михайло Михалина. Очоливши «Буковину», Михайло Михайлович знайшов мене і каже: «Іванку, ходи до мене. Ти мені як син». У мене ж рідного батька не було, виріс сиротою. Бачив тата два рази в житті – у селі, коли був дуже маленький і тут, в Ужгороді. Він покинув маму, а нашим вихованням не цікавився… Тож створив мені Михалина прекрасні умови: крім зарплати і 400 рублів за капітанство, отримував додатково по тисячі рублів ще на двох заводах. Запам’яталося, як перед одним із матчів мені дарувала троянди Софія Ротару. «Іване, з великою повагою до вас» – каже, даруючи букет.

«Буковина»-1970

– У Буковині ви відіграли два роки і завершили кар’єру у 33-річному віці.

– Міг грати ще. Причин завершення кар’єри було кілька. По-перше, команду очолив Анатолій Сучков, з яким колись теж грали в «Динамо». Він був проти мене. Теж зводив порахунки. Ми поконфліктували під час одного з виїзних матчів «Динамо». Толя, який грав на позиції лівого оборонця, почав невиправдано часто фінтити. Суперники м’яч перехопили і забили нам гол. Тоді трохи на Сучкова накричав. Стосунки у нас були натягнуті й у Чернівцях мені це вилізло боком.

Крім того, мені тоді вже просто набридло, виснажився. З постійними перельотами часу на відпочинок не залишалося зовсім. Показово, що взимку 1969-го Олег Ошенков був готовий мене назад у «Шахтар» забирати. Трапилося то після того, як ми разом зі «Спартаком» виграли «Весняний кубок». Матчі групового турніру грали в Алушті, а у фіналі в Ялті перемогли запорізький «Металург». «Іване, ходи до мене, – каже Олег Олександрович. – Я винен перед тобою». Але не хотів вже нікуди йти. Минулого не повернеш.

– Після завершення кар’єри гравця не почувалися непотрібним?

– Остаточно припинив грати аж у 36. Упродовж трьох років після Чернівців бігав у чемпіонаті Закарпатської області. А невдовзі після того переніс важку операцію. У мене виведені дві кишки. Важкою працею займатися більше не міг, пенсіонером став надто рано. Все життя отримував «мінімалку». Ми ж вважалися любителями й відповідно трудового стажу майже не мали. Тому статків не нажив зовсім. Але, будучи спокійним по житті, ніколи собі дурниць до голови не брав. Жив з того, що є. І отримував задоволення.

Бог дав мені дар – грати в футбол. Навіть знайомі дивувалися, мовляв, як з такої бідної «файти» можна так високо вискочити? Я працював, працював багато. І жодного разу не шкодував, що обрав саме такий шлях. Якби випала нагода визначатися знову, нічого б змінювати не став. Але хто ж мені той вибір дасть? Доживаю. У січні вже 80 буде. Жартую, що вісімку вже маю. Залишилося до неї нуль додати (сміється).

Розмовляв Іван ВЕРБИЦЬКИЙ