Історичний м’яч 25 років тому в Ужгороді записав до свого активу Іван Гецко

За роки незалежності в офіційних матчах у складі збірної України голами відзначилися 67 футболістів. Найчастіше це робив Андрій Шевченко, який вразив ворота суперників 48 разів. Ну а перший, а отже – історичний м’яч 29 квітня 1992 року в Ужгороді записав до свого активу гренадер одеського «Чорноморця», вихованець закарпатського футболу Іван Гецко.

– Якщо відверто, то зараз не пам’ятаю, що мені казав головний тренер збірної Віктор Прокопенко, випускаючи на заміну у середині другого тайму, – 25 років потому згадує Іван Михайлович. – Річ у тім, що я був злий на наставника, оскільки вважав, що мав починати матч у стартовому складі. Тим більше що, хоч я і народився у тоді ще Дніпропетровську, моє становлення як футболіста відбувалося в Ужгороді, і на трибунах було багато вболівальників, які прийшли підтримати саме мене. А тут ще, як на зло, через відсутність належної підготовки ми поступалися досить серйозному супернику у багатьох компонентах, тому навіть не було бажання виходити на заміну, щоб не ганьбитися.

Тому коли мені сказали розминатися, то я довго поправляв амуніцію, аби тільки не світитися перед глядачами. Звісно, я був тоді неправий, адже перш за все керманич відповідає за результат, хоча мені здається, що з’явися я на полі раніше, ми б програли із більш почесним рахунком. Адже, пригадується, вже через кілька хвилин я опинився на забійній позиції, але, на жаль, промахнувся.

– Однак на 90-й хвилині вам таки вдалося поправити приціл і забити історичний перший м’яч.

– Зараз навіть і не пригадаю, хто тоді заробив штрафний. У нас у Чорноморці за стандарти відповідали Юрій Никифоров, у якого був потужний удар, і я. І оскільки Никифоров затримався у центрі поля, виконувати вирок довелося мені. І гол насправді вийшов на диво: метрів із 25-ти я пробив над стінкою, і м’яч влетів у дев’ятку.

Так був забитий першій м’яч збірної…

– Упевнений, що той м’яч посів почесне місце у вашому родинному музеї…

– Знаєте, мені тоді навіть на думку не спало попросити арбітра Вадима Жука віддати м’яч мені. Може, тому, що одразу після фінального свистка я побіг подякувати вболівальникам за підтримку, а одному з них навіть презентував футболку.

– У складі збірної України ви з’являлися ще тричі, але більше не забивали. Мабуть, не раз переглядали на відео той гол угорцям?

– Не вгадали, адже запису того матчу у мене не виявилося. Правда, хтось дзвонив мені, пропонував придбати відеокасету, але оскільки зажадали просто астрономічну суму, я відмовився. Це вже потім в архіві знайшовся відеозапис того протистояння, і зараз за бажання його можна переглянути в Інтернеті.

– Ви сказали, що той гол вийшов на диво. А вам ще доводилося у схожому стилі змушувати капітулювати воротарів суперника?

– Так, і неодноразово. У чемпіонаті України якось зняв павутиння з кута воріт у матчі з Ворсклою, а в єврокубках схожий гол забив Русенборгу. Це була моя улюблена позиція для удару: по центру, за 22–25 метрів від воріт. Утім, повірте, дива у футболі не трапляються – щоб приціл був точним, доводилося на тренуваннях багато часу приділяти ударам з-за меж штрафного майданчика.

А щодо гола у ворота угорців, то, хоч його і називають історичним, мені він особливо не запам’ятався. Швидше за все тому, що ми програли…

– Із партнерами по збірній України першого скликання зустрічаєтесь?

– Точніше буде сказати, підтримуємо телефонний зв’язок. Часто обмінюємося новинами з Юрієм Шелепницьким, а тако ж Юрієм Никифоровим та Сергієм Третяком, які зараз мешкають відповідно в Іспанії та Ізраїлі.

– До речі, незабаром у вас буде можливість побачитися із багатьма гравцями, які брали участь у тому історичному поєдинку. Адже 30 травня в Ужгороді має відбутися матч ветеранських збірних України та Угорщини, присвячений ювілейній даті, і на поле вийде багато учасників гри, яка відбулася 29 квітня 1992 року…

– Я у курсі, мені вже надійшло офіційне запрошення. Звісно, приємно буде зустрітися із партнерами по національній команді, особливо якщо взяти до уваги, що з деякими з них ми не бачилися вже давно. Тим більше що нам не тільки є що згадати – також ми спробуємо довести, що є ще порох у порохівницях.

Василь МИХАЙЛОВ