Сергій Чопик: «Я ж хочу, щоб футбол розвивався»

Мені подобається брати інтерв’ю в керівників футбольних клубів. Вони знають багато, відповідно можуть чимало розповісти, притому не ховаючись за дипломатичні розмиті фрази. Ось і поспілкувавшись із президентом ФК «Середнє» Сергієм Чопиком, збагатився «конкретикою»…

– Сергію Миколайовичу, у кожного очільника свій особистий інтерес, чому він береться керувати футбольним клубом. Що спонукало Вас узятися за ФК?

– Я сам колись грав у футбол на область за Давидково. Спочатку займався в Олександра Асталоша. Саме він мене помітив. Пригадую, тоді був період, коли юнаків «підпускали» в дорослі команди. Ми тоді виходили десь, можливо, і не на багато: на тайм чи 30–40 хвилин, але тим не менше, ідеться про рівень обласного футболу. І взагалі за моєї юності він процвітав. Коли ж трапилася нагода очолити  ФК «Середнє», то радо прийняв пропозицію. По-перше, захотілося продовжити кращі традиції, по-друге, наш клуб розташований у населеному пункті, куди зручно добиратися практично всім командам і на якому фактично «замикається» 10–12 сіл.  Це важливо, бо часто гравець, котрий уперше побачив бутси за кілька сотень доларів, не зациклюється на грошах, а просто хоче вийти на поле й віддатися змагальній атмосфері. До того ж завдяки зусиллям нинішнього президента ФК «Ужгород» Андрія Андріїва, голови ФФЗ Івана Дурана в Середньому заклали серйозну матеріальну базу. І потроху розвиваємося. Ось уже 9 років у вищій лізі. І весь час займаємо місця серед кращих команд: 2, 3, 4.

– У такому разі чому замінили Вадима Дьордя на посту головного тренера?

– Я ним задоволений, він розбирається у футболі. Однак хочеться бути весь час першим, адже в нас – хороша команда. З одного боку, розумію, що все чемпіонські лаври не носити. Та й, скажімо, конкуренцію за нагороди минулого чемпіонату мали високу. З іншого боку, раз не стали призерами, то припустилися помилок. Притому кожен: президент клубу, гравці, тренер. Однак раз сіли за кермо автомобіля, то потрібно «рулити» далі. І вдаватися до змін. Це нормальна практика, коли був один тренер чи футболіст у команді, а потім хтось прийшов інший. Ніхто ж не каже: раз гравець чи наставник залишили клуб, то вони погані. Потрібно вливати «свіжу кров» і рухатися вперед, а не ходити колом. Ось учора в нас відбулося друге тренування. Я подивився. За підбором виконавців вийшов непоганий колектив, тому вже поставив йому конкретне завдання: потрапити до першої трійки. Як буде – побачимо. Та мета визначена. Минулого сезону досягти її ужгородському тренерові не вдалося. Тепер хай спробує мукачівський. Можливо, у нього вийде. Зокрема, узяли Василя Варгу. Йому допомагатиме Мирослав Бундаш. Як на мене, хороший тандем. Усе в їхніх руках. Хай працюють, досягають результату. А я як президент чим могтиму, допомагатиму.

– А наскільки допомагатиме нашому футболу формула: «Один гравець – одна команда»?

– Думаю, серйозно допоможе. Підтримую такий підхід. Дивіться. Є певний гравець. Він тут тренується, потім їде у Словаччину, там виступає за якусь доволі другорядну команду, отримує свої євро, приїжджає до нас і за день-два вже, не маючи сил, на полі фактично відбуває номера. Я не люблю таких заробітчан. Вони часто хочуть брати гроші не за роботу, а за «халтуру». Ще й часто, так би мовити, «каламутять воду».  А на лаві запасних нудиться перспективна молодь. Ось підуть ті заробітчани, а їх місце займуть юнаки 1996 – 2000 років народження. Так, може якийсь сезон–два це негативно позначиться на рівні команд, чемпіонату, але потім будемо «в плюсах». Пригадуєте, колись заборонили виступати в обласному чемпіонаті приїжджим футболістам. І що? Наш футбол не впав. Навпаки, позбулися «блатників», які бігли за гривнею чи доларом. А наші діти тоді гріли лаву запасних, не грали. Багато ж хто із юні перебирався в районний чемпіонат і там «згасав» – адже не той рівень, і важливий час втратили.

– Що ми насамперед сьогодні втратили чи здобули в обласному футболі?
– Одна з головних проблем – у нас мало хороших, по-справжньому якісних тренерів. Це видно як по ряду обласних команд, так і по юнацьких колективах, які виступають у чемпіонаті ДЮФЛ України. Звідси й нема очікуваного результату. Друге, часто на місцях не розуміють, що не можна все життя їздити, образно кажучи, на «Запорожці». Щонайменше потрібно пересідати на «Жигулі» чи «Волгу», а ще краще на «Мерседес». Скажімо, у районах виділили гроші на команди. Що часто на місцях роблять у таких випадках? Витрачають на футболістів. Але ж не можна пограти кілька сезонів із зірками, а потім ті розбіжаться і ФК просто зникне. Таких прикладів вистачає. А потрібно ж і на сітку до воріт витрачати кошти, і на м’ячі, і на підготовку поля, і на роздягальні та душові. Раз ми хочемо до Європи, то потрібно самим її в себе робити, а не «пустити» на зарплату футболістам і – усе. Трава – не рости!

Із позитиву відзначу той факт, що в нас дійсно побільшало хороших стадіонів, є клуби, як, скажімо, у Виноградові, де ведеться планомірна робота і на рівні бази, і на рівні юнацької та дорослої команд. Повірте, там футбол буде. А часто ж навпаки: є база, а нема команди. Є команда, та нема бази. Я ж хочу, щоб футбол розвивався, щоб стадіони будували чи реконструювали аж до Рахова. Щоб на них собак не вигулювали, як  бачив у кількох райцентрах, а зробили поле й доглядали постійно. Тоді до нас і на збори приїжджатимуть, і самі на хороших газонах гратимемо.

– Ваша мрія на рівні обласного футболу…

– Щоб він був якісним, розвивався. Щоб у населених пунктах рухалися вперед, а не сиділи на місці. Щоб такі села, як, скажімо, Іванівці, Яноші, Давидково, делегували свої команди в обласний чемпіонат. Так, можна 10 років вигравати районну першість і тішитися здобутками. Але крім кубка й медалей потрібно ще мати розвиток. Його обласному футболу й бажаю!

Володимир ТАРАСЮК, ФФЗ