Перший арбітр Всесоюзної категорії на Закарпатті

Сьогодні, 18 липня, виповнилося б 110 років від дня народження знаного гравця легендарного СК «Русь» (Ужгород) та арбітра з футболу Федора Куруца.

Федір Михайлович разом із основоположником воротарської школи на Закарпатті Олексою Бокшаєм та футбольним енциклопедистом краю і теж голкіпером «літаючих учителів» Василем Федакою є рекордсменом щодо виступів за прославлений ужгородський СК «Русь». Усі троє були його вихованцями, усі троє одягали футболки з написом СК «Русь» у далекому 1927 році й усі троє протягом 11 сезонів виступали за рідний колектив.

Наша довідка: Федір Михайлович Куруц народився 18 липня 1910 року в Ужгороді в багатодітній сім’ї ремісників. Закінчив місцеву учительську гімназію. Півзахисник. Захисник.

1927 рік – 17-річним юнаком Ф. Куруц прийшов у команду своєї мрії, з якою пов’язав найкращі молоді роки. Він грав разом із такими відомими на той час футболістами, як Олекса Бокшай та Василь Федак, захисники – Тітус Іванчо, Андрій Рудловчак та Юрій Русинко, півзахисники – Ендре Бачо, Василь Беллас, Іштван Комар, Михайло Шкіряк та Іван Повшик, форварди – Василь Ковач, Йосип Криж, Карло Попп, Гедеон Пастор, брати Ференц, Юрій та Йосип Хоми, Михайло Шандор. Федір, маючи відмінні фізичні якості й, зокрема, зріст понад 190 см, непогану техніку володіння м’ячем, він звернув на себе увагу керівників тодішнього «Ужгородського робітничого спортивного товариства» (УМТЕ), які й запросили здібного юнака виступати в складі футбольної команди СТ. На місці центрального захисника Федір виділявся відмінною грою в повітрі, елегантністю у відборі м’яча… Але в цьому клубі Федір затримався недовго. Випадковість приводить його до популярного в той період СК «Русь», гравці якого згодом прославлять Закарпаття далеко за його межами й тодішньої Чехословацької Республіки. Саме в цьому клубі повністю розкрився футбольний талант ужгородця.

Цікава деталь: у складі СК «Русі» більшість гравців були учителями. Не був винятком і Федір Михайлович, який після закінчення Ужгородської чоловічої учительської семінарії, працював учителем в одній з ужгородських шкіл обласного центру. Щоб не витрачати багато робочого часу під час поїздок на матчі до віддалених міст, як-от: Праги, Плзня, Простейова, Находи, Градец-Кралове та інших, команда вилітала на ігри літаком, за що її прозвали «літаючі вчителі» (Letajuci ucіtele).

1936 рік – у складі СК «Русь» Ужгород став чемпіоном Словаччини. У команді «літаючих учителів», яка виграла путівку у чехословацьку лігу, Федір Куруц був основним гравцем. Ужгородці нарівні проводили матчі з кращими командами Європи (збірна Чехословаччини виграла срібні медалі чемпіонату світу у 1934 р., а через 4 роки стала чвертьфіналістом світового мундіалю – Авт.). Футболісти та вболівальники нашого краю сподівалися, що команда зуміє досягнути ще більших висот, але події, які привели до 2-ої світової війни, стали на заваді сходження славетного русинського клубу на футбольний Олімп.

Наприкінці 1938 року згідно з рішенням Віденського арбітражного суду Ужгород, Мукачево та Берегово були передані до складу Угорщини, а у березні 1939 року у нашому краї були уже війська сусідньої Угорщини. Кращі гравці СК «Русь» роз’їхалися по інших футбольних клубах. Федір Куруц опинився в Хусті, де допоміг створити новий СК «Русь» (Хуст), який згодом стане одним із кращих не лише на Підкарпатській Русі, але й Угорщини. Саме в Хусті вперше розкрилися організаторські здібності Федора Михайловича.

1939–1944 рр. – граючий тренер СК «Русь» (Хуст), де і завершив свою ігрову кар’єру.

1947–1955 рр. – голова обласної ради ДСТ «Спартак», а також виконував обов’язки начальника ФК «Спартак» (Ужгород). Один сезон був навіть головним тренером ужгородців. Згодом тривалий час працював заступником голови облспорткомітету й облради ДСТ «Колос».

1953 рік – суддя республіканської категорії.

1956 рік – арбітр всесоюзної категорії.

1970 рік – відмінник фізичної культури та спорту.

Після закінчення війни Ф. Куруц брав активну участь в організації спортивного руху у визволеному Закарпатті. Тривалий період очолював обласну колегію футбольних арбітрів й успішно обслуговував відповідальні матчі республіканського та всесоюзного рангів.

Після визволення Закарпаття, Ф. Куруц повернувся в Ужгород і допомагав відновлювати зруйноване війною спортивне господарство області. У цей період він працював на різних посадах, де був потрібен його талант організатора. Спочатку очолював спортивне товариство «Спартак», а згодом став начальником та старшим тренером новоствореного ФК «Спартак» (Ужгород). Паралельно брав безпосередню участь у створенні федерації футболу Закарпаття та обласної колегії суддів.

1956 рік – Ф. Куруц першим із закарпатців став суддею всесоюзної категорії. В активі Федора Михайловича також багаторічна робота в обласній федерації футболу. Крім того, майже 30 років очолював ужгородську міську федерацію футболу. Був керівником республіканських семінарів футбольних арбітрів. На яких читав лекції та ділився своїм досвідом роботи. Своїм учителем його можуть назвати майже 200 місцевих арбітрів.

1957–1970 рр. – протягом 30 років і до виходу на пенсію працював заступником голови обласної ради сільського спортивного товариства «Колос» («Колгоспник»). За цей період разом із керівником цього товариства Павлом Фітасом та обласною федерацією футболу Закарпаття «обслуговували» одну з найбільших зон першості області, у якій брали участь виключно футбольні команди агропромислового комплексу. А це приблизно 60 футбольних колективів.

7 грудня 1992 року на 83 році обірвалося життя Федора Михайловича Куруца. Та залишилася добра пам’ять про нього. Щороку в його рідному Ужгороді проводиться уже традиційний Меморіал пам’яті першого на Закарпатті арбітра всесоюзної категорії Федора Куруца – людини, яка все своє свідоме життя присвятила його величності футболу та популяризації цієї гри на Срібній землі.

Ексклюзивне інтерв’ю автор матеріалу взяв у Ф. Куруца наприкінці 80-их років минулого століття:

– Федоре Михайловичу, Ви були членом СК «Русь» майже від початку його заснування. Кілька слів про цей період?

– Після приєднання Підкарпатської Русі до новоствореної Чехословаччини футбол у нашому краї досить швидко завойовував нові простори. Особливо помітним стало створення команд у містах, де були частини чехословацької армії. Саме у них і «народжувалися» футбольні колективи. Паралельно з’являлися угорські, єврейські команди, навіть була одна ромська у Радванці. Вони регулярно проводили товариські зустрічі, організовували перші міжнародні турніри. Не було в краї лише русинсько-української команди, тобто національної. Тому з ініціативи приблизно 50 патріотів-ентузіастів 15 серпня 1925 року відбулися збори, учасники яких одноголосно схвалили створити клуб. Назвали його СК «Русь» (футболки червоно-зелені та емблема у вигляді крайового герба. (До речі, саме 15 серпня 2020 р. першому гербу команди, від якої ми неофіційно починаємо лік головної команди краю – «Спартак» («Верховина», «Говерла» та «Закарпаття») Ужгород – 95 років! – Авт.).

– Пам’ятаєте перший матч?

– Звичайно. Він відбувся 4 червня 1926 року проти лідера крайового футболу – ЧсСК Ужгород. Це був цікавий й захоплюючий поєдинок. Русичі поступилися більш досвідченій команді з рахунком 0:2. Та вони теж не залишилися в програші, адже про СК «Русь» заговорили як про перший русинський національний клуб, покликаний репрезентувати місцеве населення у футбольному житті краю та республіки.

Після дебютної гри було зіграно добру дюжину товариських ігор із мукачівцями, берегівцями, хустянами, різними командами Ужгорода, а також Міхаловець, Пряшева тощо, а також міжнародний поєдинок із СТ «Україна» Львів (Польща).

– Коли вперше прийшов успіх до новоствореної русинської команди?

– У складі клубу я вже грав два сезони. Це був 1929 рік, коли наша команда стала переможцем першості області серед слов’янських колективів. Згодом, ми ще 5 разів добивалися такого успіху. Та найбільшого тріумфу досягли у 1936 році, коли вибороли путівку до національного чемпіонату Чехословаччини.

– Хто був поруч із вами тоді у команді?

– Найперше, брати Крижі, відомий на весь край Олекса Бокшай, Василь Радик-ст., Володимир Кобзяр, Василь Федак, Андраш Бендас, Юрій Крайняй та інші.

– Після того, як Ужгород, Мукачево і Берегово приєднали до Угорщини, згідно з Віденським арбітражем у жовтні 1938 року, команда перейшла в Хуст.

– Так. І тут практично заново потрібно було її створювати. Назву залишили старою. Олександр Попович став головою клубу, а я – секретарем. У команді в основному грали цілими сім’ями. Скажімо, інколи на поле виходили четверо Філаків або три брати Косинські чи Горвати, або дует Бонів і Петенків.

– Ви стояли біля колиски створення команди «Спартак» (Ужгород). Що можете сказати з цього приводу?

– Найперше, що легше було працювати. Адже вказівка, як мовиться, була «зверху». Утворилася нова область і повинна бути нова обласна команда. Тому до неї потрапили практично всі ті, хто свого часу грав у СК «Русь» та УАК. Це, зокрема, В. Гажо, Г. Лавер, Д. Калинич, К. Олаг, І. Фабіян, Д. Товт, М. Кречко й інші.

– Вас вважають одним із кращих суддів Закарпаття. У трійку входите, як штик у сало?

(Сміється).

– Щось не так сказав?

– Та ні. Просто пригадав досить кумедний випадок зі мною. Сказали, що входжу у трійку кращих арбітрів області, а у 1947 році під час одного матчу мене вилучили з поля. Такому ж треба статися. Вилучають із поля ж судді гравців, а тут вони мене виперли з футбольного газону.

– Цікаво. Докладніше про це можна?

– Звичайно. Це ж не секрет. Цей кумедний інцидент був надрукований, і не один раз, у пресі. Річ у тім, що в 1947 році на Закарпатті перебував ФК «Спартак» (Москва), який вже зустрічався з ужгородцями у матчі на Кубок СРСР. Вирішено було провести товариський матч. Мене призначили головним арбітром. За москвичів на поле вийшло майже половина членів збірної колишнього Союзу на чолі з Сальниковим. Першими лік голам відкрили господарі. М’яч у сітці Леонтьєва побував приблизно на восьмій хвилині. А на 15-й хвилині я зафіксував грубе порушення проти Д. Товта у штрафному майданчику гостей і відразу ж призначив пенальті. Уся команда москвичів збунтувалася і в знак протесту зійшла з поля. Вони вимагали матч розпочати з самого початку при рахунку 0:0 й, головне, замінити арбітра поєдинку. Щоб не дійшло до серйозного скандалу, керівництво області, яке у повному складі було на матчі, пішло на поступки. Замість мене гру взявся обслуговувати адміністратор москвичів Волрат. Матч завершився таки перемогою ужгородців. Єдиний гол провів той же Дезидерій Товт, якому точний пас адресував Карло Олаг.

– Федоре Михайловичу, у Вашому арсеналі є і кілька міжнародних зустрічей, які ви обслуговували як арбітр.

– Звичайно. Один із них – це товариський матч між бронзовим призером чемпіонату Уругваю – ФК «Атлетіко-Серро» та львівськими «Карпатами», який відбувся 12 червня 1963 року на львівському стадіоні СКА. Уболівальників було у два, а то й три рази більше, аніж вміщував стадіон. До того ж, поєдинок транслювали по телебаченню. Перед цим уругвайці виграли в Одесі від місцевого «Чорноморця» з рахунком 2:0. Квитків практично не можна було дістати. Лев Броварський пізніше мені розповів, що кожному гравцеві дали по 15 квитків, аби ті роздали своїм знайомим чи продали. Ось за два квитки він вирішив усі питання щодо отримання водійських прав. Ось так тоді любили футбол.

– А хто допомагав обслуговувати цей матч?

– Одесит М. Шляпін був головним арбітром, а я та наш Олександр Малець йому допомагали.

– А хто виграв цей історичний поєдинок і чи грали у ньому закарпатці?

– Цей напрочуд цікавий матч виграли господарі. Першу атаку провели гості, а вже на другій хвилині форвард львів’ян Крощенко забив єдиний і вирішальний гол. А у складі «Карпат» грало двоє закарпатців – це воротар Юрій Сусла з Перечина та захисник Дюла Баканчош із Берегова.

***

Відомий колишній голкіпер СК «Русь», а відтак літописець крайового футболу Петро Крайняниця у своїй статі «Федір Куруц – неординарна особистість футбольного Закарпаття», яка була надрукована у «Новинах Закарпаття» згадує і такий епізод із біографії СК «Русь»: «Варто нагадати, що в 1936 році СК «Русь» стає чемпіоном тодішньої Словаччини і Підкарпатської Русі, виграє стикові ігри з командою взуттєвого магната Чехословаччини «Батя» з міста Злін (2:2 та 4:1) і завойовує право участі у вищій лізі чехословацького футболу серед таких відомих клубів, як СК «Славія», АЦ «Спарта», СК «Братислава» та ін. Федір Михайлович разом з легендарним воротарем «Русі» О. Бокшаєм і захисниками Іваном Товтом та Василем Радиком становлять у команді непрохідний бар’єр для форвардів багатьох високоавторитетних клубів».

27 років тому з ініціативи Ужгородської міської федерації футболу та рідних Ф. Куруца був започаткований Меморіал його пам’яті, а у редакції «Новини Закарпаття» відбулася презентація Кубка імені Федора Куруца.

Дебютний турнір відбувся в обласному центрі, уже, на жаль, після смерті Федора Михайловича, у травні 1993 року. У фіналі зустрілися дві сильні ужгородські команди – «Медик» (президент клубу Іван Рогач) та «Автомобіліст» (граючий тренер Юрій Товт). Перший принциповий матч не назвав переможця – 1:1. У другій грі, яка відбулася на стадіоні «Спартак», перемогу святкували медики. Вирішальний гол у ворота «Автомобіліста» провів арбітр 1-ої категорії В. Качур. Отже, першим володарем Кубка імені нашого славного земляка стала команда Івана Рогача, котрий у цей період працював начальником управління охорони здоров’я ОДА. Гарний трофей переможці отримали з рук вдови Федора Михайловича – Галини Миколаївни.

Як представник газети «Новини Закарпаття» автор матеріалу спеціальними призами нагородив наймолодшого і найстаршого учасників фінальної гри. Ними були Олександр Кубані («Медик») та 47-річний форвард «Автомобіліста» Микола Русин – колишній гравець мукачівських «Карпат» та ужгородської «Говерли».

У 2006–2008 роках Кубок Куруца поспіль три рази виборювали гравці ФК «Динамо-УМВС» Ужгород (начальник команди Василь Кузьо). Їм був вручений гарний трофей назавжди.

У 2010 році традиційний турнір, що відбувся у жовтні, був приурочений 100-річчю від дня народження Ф. М. Куруцу. У ньому взяли участь 8 команд. 1/4 фіналу: ФК «Вопак» – ФК «Надрабанк» – 2:5, ДЮСШ-95 – ФК «Здоров’я» – 1:6, ФК «Віналь» – ФК «Овертайм» – 1:1 (пенальті – 2:3), ДЮСШ-93 – «СКМЗ» (спортивний клуб міліції Закарпаття) – 0:7.

1/2 фіналу: ФК « Здоров’я» – ФК «Овертайм» – 0:4, а «міліціонери» у напруженій боротьбі з результатом 4:2 перемогли команду В. Прокопця – ФК «Надрабанк».

Фінал. Стадіон «Авангард». ФК «Овертайм» – «СКМЗ» – 5:4. Кубок переможцю турніру вручив в.о. голови федерації футболу Ужгорода Василь Цірик.

У 2019 р. знана закарпатська журналістка Тетяна Літераті підготувала гарний матеріал про нашого знаного земляка Ф. М. Куруца та його сім’ю. Такий літературний скарб вартий того, щоб його повторити. Отже, витяги з матеріалу «Історія життя вчителя і футболіста Федора Куруца».

«Колись у цього високого, стрункого і завжди елегантно вбраного красеня були закохані чи не всі дівчата Ужгорода. Ще б пак: молодий учитель та ще й один із найуспішніших футболістів СК «Русь» – він і на полі був чемпіоном, і в повсякденному житті вирізнявся надзвичайною життєрадісністю та приязним ставленням до людей. Яку би фотографію славної футбольної команди «Русь» ви не побачили, той, що найширше на ній посміхається – точно Федір Куруц.

Він народився в Ужгороді. Сім’я його була проста, реміснича. Батько Михайло працював бляхарем, спеціалізувався на покритті церков. Його дружина Сидонія Сендреї прекрасно куховарила, тож щодня готувала обіди для майстрів, котрі працювали на її чоловіка. Ужгородське коріння цієї родини тягнеться ще далі, бо відомо, що у XIX столітті тут жив і працював ще й батько Михайла Куруца – столяр Мігай Куруц. При цьому власного родинного будинку Куруци в місті не мали, орендували квартири, як це робив багато хто з містян у ті часи.

У бляхара Михайла Куруца було багато дітей, серед них – син Ференц (саме так в австро-угорські часи його записали при народженні), який дуже любив учитися і хотів стати вчителем. Батьки бажання сина підтримували, тож він закінчив спершу горожанську школу, потім чотири класи гімназії і нарешті у 1925-му вступив до Ужгородської греко-католицької чоловічої вчительської семінарії, яка працювала в будівлі нинішнього юридичного факультету УжНУ на вулиці Капітульній. Навчався Федір чудово, судячи з листів успішності на оцінки «дуже добре» і «добре», й лише з «Науки сільського господарства» мав «достатній» бал. Але сільським господарством він і справді не захоплювався, бо вже з 16-літнього віку почав серйозно грати у футбол.

Дослідник історії футболу на Закарпатті Михайло Рущак знайшов дані про те, що вже через рік після вступу Федора Куруца до вчительської семінарії його запросили грати за відомий тоді угорський міський клуб «UMTE». Незважаючи на такий молодий вік, Куруц одразу завоював авторитете колег по команді. Атлетичної тілобудови, високий і водночас дуже спритний він, хоч і грав на позиції центрального захисника, частенько забивав видовищні голи, особливо під час виконання штрафних ударів.

У той час в Ужгороді стрімко набирав популярність новий спортивний клуб «Русь». Його створили на противагу угорським та чехословацьким місцевим клубам, всіляко агітуючи «руських» спортсменів переходити до них. За словами дослідника М. Рущака, інші клуби були дуже незадоволені такою пропагандою, а відомий «UAC», від якого до «Русі» один за одним пішли десять кращих спортсменів, навіть до-бився від чехословацької федерації футболу заборони на те, аби ці гравці офіційно виступали за СК «Русь». Заборону скасували у 1927 році, саме тоді до СК «Русь» перейшов і 17-річний семінарист Федір Куруц. З того часу почалася його стрімка футбольна кар’єра, бо саме з Куруцем в основному складі футбольна команда СК «Русь» відіграла 11 сезонів, 6 разів ставала чемпіоном краю серед слов’янських команд, двічі – абсолютним чемпіоном Словаччини, а у 1936 році досягла вершини своєї слави – здобула право участі у вищій лізі чемпіонату Чехословаччини.

Цікаво, що тренування та постійні виїзди ніяк не заважали Федору Куруцу вчителювати. Коли у 1929 році він закінчив учительську семінарію, його на рік направили на роботу до Великолазівської початкової школи. Далі була робота у початкових школах Худльова, Ляхівців та Середнього – мабуть, молодого вчителя спеціально не направляли далі від Ужгорода, аби міг поєднувати роботу і футбол. А у 1931 році, коли СК «Русь» почав показувати справді високі результати, Федора Куруца призначили вчителем ма-тематики і малювання Ужгородської руської горожанської школи, яка працювала у будівлі нинішньої ЗОШ № 4. Саме тоді за СК «Русь» закріпилася легендарна назва «літаючі вчителі», бо на далекі виїзди вони почали літати літаком, а команда справді складалася в основному з місцевих педагогів.

Зірковий вчитель-футболіст Ф. Куруц з колегами та учнями руської горожанської школи в Ужгороді

Мабуть, у той період чимало дівчат приходили на стадіон лише для того, аби подивитися на цього високого красеня-футболіста. А він закохався у скромну попівну Йолану Когутич – доньку шанованого доманинського пароха о. Т. Когутича. За яких саме обставин відбулося їхнє знайомство – нащадки не знають, як і того, як сприйняв священик майбутнього зятя-футболіста. Весілля пари відбулося 6 серпня 1936 року, а місцева газета коротко написала про це так: «Федор Куруц, проф. горож. школы в Ужгородѣ, вызначный центергалф СК Руси и Іолана Когутич дня 6. заключили супружество в гр-кат. церкви в Доманинцях».

Йолані на той час було 20 років і вона не так давно почала працювати вчителькою. Подружжя спершу оселилося в будинку священика Когутича в Доманинцях, де у 1938-му і народилася їхня перша донька Марія. Того ж року, після рішення Віденського арбітражу, молода сім’я змушена була покинути вже угорський Ужгород. Федора Куруца призначили вчителем у Хусті, туди переїхали і члени його спортивного клубу, який припинив існування. У Хусті колишні титуловані гравці СК «Русь» влилися до команди з та-кою ж назвою. «Русь» (Хуст) діяла в місті ще з 1934 року, однак вагомих успіхів не досягала. Ужгородські вчителі теж не змогли вивести хустську «Русь» на новий рівень – політична ситуація була надто склад-ною.

Та хоч Федору і симпатизували ідеї Карпатської України, в політиці він участі не брав, а робив те, що умів найкраще: виконував у новій команді роль гравця і тренера, а ще викладав у школі, працюючи вчите-лем математики, малювання та музики (він непогано грав на скрипці). Варто додати, що Федір постійно намагався підвищити свій рівень педагога, проходив різні курси, навіть здобув свідоцтво, що може працювати вчителем для глухонімих та сліпих дітей. В угорські часи він також мусив підтвердити, що може викладати угорською мовою, після чого його призначили вчителем при шкільному інспектораті Марамороської адміністративної експозитури.

На жаль, невідомо, чим займався Федір Куруц у роки Другої світової війни, чи грав тоді у футбол, чи викладав у школі. Зовсім новий етап його життя почався після завершення війни. Він уже не повертався до школи, не знав для цього надто добре ані російської, ані української, говорив не зовсім правильно і з сильним угорським акцентом. Судячи з записів його вже радянської трудової книжки, після війни Федір Куруц деякий час працював інженером з будівництва шкіл при обласному управлінні народної освіти. Та очевидно, що спорту він не полишав, бо вже у 1947-му саме його призначили головою обласної ради спортивного товариства «Спартак». Того ж року «Спартак» створив футбольний клуб, командиром якого став Федір Куруц. Але це був початок також і його кар’єри футбольного судді. З того часу він постійно їздив по області та за її межі на матчі, а ночами весь час друкував протоколи ігор та спортивні замітки до газет.

…Загалом же в ті роки спорт займав дуже велику частину життя Федора Куруца. Побутом він ніколи не цікавився і не займався, не знав, що скільки коштує у магазинах. Йому постійно дзвонили на домашній телефон, надиктовуючи результати ігор, а діти або дружина мусили уважно все записати і ввечері пере-дати Федору, який вів статистику всіх обласних змагань. Цікаво, що обидві молодші доньки навіть не підозрювали про те, що їхній батько колись працював учителем. Молодша Олександра вияснила це випадково, вже у шостому класі, коли не могла справитися з домашнім завданням з математики. Федір тоді запропонував свою допомогу, на що донька запитала: «Ти? Хіба ти тямиш у математиці?». «Звісно! Я ж учитель математики!», – відповів здивованій доньці Федір. Він справді дуже мало розповідав дітям про колишнє життя, не мав звички згадувати і славні роки в СК «Русь». За нинішніми мірками його стосунки з доньками не були дуже теплими, в сім’ї не заведено було обійматися-цілуватися, але дівчата знали, що батько їх надзвичайно любить і самі його дуже поважали.

У 1957-му Федір Куруц став заступником голови ДСТ «Колгоспник» (пізніше – «Колос»), згодом очолив і Ужгородську міську федерацію футболу, продовжуючи організовувати матчі, вести протоколи, проводити відбори суддів та тренерів для місцевих команд. Він жив цим, горів цим, тож не дивно, що коли вже пенсіонера Ф. Куруца у 1988 році попросили звільнити посаду голови міської федерації, він сприйняв це дуже болісно. Минув короткий час, і в Федора Михайловича стався інсульт. Після цього здоров’я його почало стрімко погіршуватися, і в 1992 році він помер, встигши перед смертю обвінчатися зі своєю дружиною Галиною.

Нині про знаного футболіста, тренера та суддю мало хто пам’ятає, пішли з життя його друзі, колеги-футболісти, старіють учні. Та пам’ять про Федора Куруца досі зберігають його доньки та їхні великі сім’ї. В будинку каноніка Когутича на вулиці Капітульній, 23 досі стоїть великий дерев’яний стіл, за яким Федір Куруц дуже любив працювати на своїй німецькій друкарській машинці. А в старій коробці досі збереглися педантично складені документи та фотографії футболіста, на яких він – завжди молодий та усміхнений.

Матеріал підготував Василь ГАДЖЕГА,
голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України