Дербі з угорцями мають свою історію

Минає 25 років (1992 рік), як на ужгородському стадіоні «Авангард» відбувся історичний дебютний матч для збірної Незалежної України.

Згадаймо ще один історичний міжнародний матч між збірними командами СРСР-2 та другою збірною Угорщини, що відбувся 60 років тому з ґаком.

Про цей поєдинок Василь Гаджега, голова Асоціації спортивних журналістів Закарпаття та один із літописців київського «Динамо», журналіст Максим Максимов вели свого часу розмову з відомим мукачівцем, майстром спорту СРСР та заслуженим тренером України Тиберієм Поповичем.

Тиберій Владиславович згадував 1954 рік:

– Я вже виступав за київське «Динамо». Тоді закарпатців у столичному клубі було багатенько. Мені довелося разом грати із Ернестом Юстом, Михайлом Команом, Золтаном Сенгетовським, Іваном Диковцем, Михайлом Михалиною, Степаном Сабо та іншими. Я приїхав із Москви в 1952 році й цього ж сезону відіграв за киян три дебютні матчі. Команда в чемпіонаті Радянського Союзу вдруге в своїй історії виборола срібні нагороди. Керівництво футболом із Москви почало нарешті цікавитися й нашими гравцями, адже до цього часу за збірну Радянського Союзу виступали в основному представники московських команд. У 1954 році була створена друга збірна Радянського Союзу. Кістяк її склали гравці київського «Динамо». Місце у воротах зайняв наш Олег Макаров, капітаном команди був призначений ще один «динамівець» Андрій Зазроєв. Одягли футболку з надписом «СРСР» Віталій Голуб’єв, Віктор Фомін, наш Михайло Михалина і я. Тренерами збірної теж були наші наставники Олег Ошенков та Антон Ідзковський.

В. Гаджега:

– Тиберію Ладиславовичу, виходить, Ви із Михайлом Михалиною стали першими закарпатцями, котрі одягли футболки збірної Радянського Союзу?

– Не треба забувати, що це була друга збірна СРСР. У першій із українців нікого не було. Лише через рік першими українцями, котрі одягли футболки першої збірної, були наші земляки з Мукачева Іван Мозер та Йожеф Беца, які тоді грали за московські команди – відповідно «Спартак» та ЦБЧА.

М. Максимов:

– Як проходив сам товариський матч між збірними СРСР та Угорщини?

– Він відбувся 26 вересня 1954 року на будапештському стадіоні «Непштадіон». Незважаючи на похмуру погоду, трибуни стадіону були переповнені. Як згодом оголосив диктор по стадіону, матч прийшло подивитися 90 тисяч любителів футболу.

Другі збірні команди Угорщини та Радянського Союзу вишикувалися в центрі зеленого поля. Я по-угорськи добре розмовляю і сказав своєму земляку Міші Михалині, що суперники вихваляються, буцімто проведуть у наші ворота стільки голів, скільки захочуть. Ось Сіладі, який грає за будапештський «Вашаш», каже своєму партнеру по нападу Цібору з футбольного клубу «Гонвед», що сьогодні у наші ворота відзначиться хет-триком.

Прозвучали Державні Гімни Радянського Союзу та Угорської Народної Республіки, капітани команд – наш Зазроєв і Бержеої – обмінялися пам’ятними вимпелами, а ми, футболісти, подарували один одному букети квітів і тут же розбіглися до трибун, аби передати їх своїм глядачам. В основному в нашому секторі сиділи солдати строкової служби, офіцери та їх дружини.

Цей матч судив арбітр із Італії Орландіні. Гра почалася, як кажуть, із розвідки. Обидві команди діяли обережно. Відчувалося, що наші хлопці нервують і деколи допускають грубі помилки. Іванов, наприклад, із кутового удару послав м’яч за ворота. Карпов, перебуваючи недалеко від штрафного майданчика, з вигідного положення пробив вище воріт. Неточно грали й угорські нападники. Так, той же Цібор на 30-й хвилині добре пройшов із м’ячем уперед, але вдарив далеко в бік від воріт. Із п’яти метрів не влучив у ворота центральний нападник Сіладі, який перед цим вихвалявся, що заб’є у ворота нашого Макарова три голи. А рахунок у цьому матчі вдалося таки «розмочити» нам. Незадовго до перерви одна з наших атак завершилася голом. Розпочав цю результативну атаку воротар Олег Макаров, який рукою викинув м’яч на Михалину. Той же відразу дав пас на Карпова, який у свою чергу передав «шкіряну кулю» Ворошилову, а той сильно пробив із двадцяти метрів. Воротар угорців Гуяш не зміг врятувати свою команду. Ми – попереду.

У другому таймі наша перевага стала більш очевидною. Надійно грав захист. Середня лінія теж діяла чітко, а форварди продовжували робити свою звичну справу – забивати голи. Не зважаючи на дрібний дощ, наша команда продовжувала контролювати м’яч. Скажу відверто, що саме поле було в ідеальному стані. На такому газоні приємно грати.

Другий гол ми забили приблизно на 55-й хвилині. Гол на свій рахунок записав киянин і наш капітан Зазроєв. Правда, спочатку угорський воротар Гуяші парирував м’яч і відбив його прямо в ноги тому ж Зазроєву. Наш центральний нападник повторним ударом із десяти метрів збільшив рахунок до 2:0.

Угорці після цього голу намагалися будь-що відігратися. Та наш захист діяв упевнено. Особливо лютував Сіладі, який ніяк не міг обіграти нашого Голуб’єва, котрий майже на голову був нижчим від центрального нападника господарів. Часто Голуб’єв виходив переможцем навіть у боротьбі за верхні м’ячі. Ось тоді я до свого лексикону «занотовував» нові словосполучення, почуті від Сіладі, яких немає в жодному словнику. А ще кажуть, що російська мова має найбільшу кількість нецензурних слів та словосполучень.

Не пройшло й 15 хвилин, як нам вдалося забити третій гол. Спочатку наш Порхунов здалеку наніс удар у напрямку воріт. На високий м’яч вискочив Андрій Зазроєв. Удар головою. Гуйяш у кидку відбиває м’яч, але він потрапляє в штангу і відскакує до Короткова. Ще удар, тепер уже з трьох метрів – гол!

Угорці замінили воротаря. Але це не допомогло. Хет-трик оформила наша команда, яка провела у ворота господарів три «сухі» м’ячі.

А чим запам’яталася друга збірна господарів? Був такий епізод, коли незадовго до кінця матчу Шандор обіграв відразу п’ять наших гравців (сміється), у тому числі й мене. Забіг у воротарський майданчик і сильно пробив. Макаров у карколомному кидку виручив свою команду. У цій грі Макаров діяв практично без помилок. Гарний був голкіпер.

А другий епізод, який залишився в пам’яті – це дружня вечеря. На ній до мене підсів Сіладі й ми ще більше часу, як були на футбольному полі, на угорській мові розмовляли про зустріч, яка щойно завершилася, і взагалі про футбол.

Збірна Радянського Союзу грала в такому складі:

воротар – Олег Макаров, захисна лінія – Тиберій Попович, Віталій Голуб’єв (усі – «Динамо» Київ), Анатолій Порхунов (ЦБЧА), півзахист – Віктор Карпов («Локомотив», Москва), Михайло Михалина («Динамо» Київ), лінія нападу – Олександр Іванов («Зеніт» Ленінград), Віктор Ворошилов («Крила Рад» Куйбишев), Андрій Зазроєв, Віктор Фомін («Динамо» Київ), Юрій Коротков («Локомотив» Москва).

Через 5 років друга збірна Радянського Союзу провела історичний товариський матч на московському стадіоні «Динамо». На цей раз суперником була друга збірна Румунії. І знову на поле у футболці з надписом «СРСР» вибігли двоє закарпатців – це голкіпер Андрій Гаваші та захисник із Мукачева Василь Турянчик. Нагадаю, що цей поєдинок, який зібрав 50 тисяч глядачів, завершився переконливою перемогою (4:1) команди, за яку виступали й наші славні земляки. Та це інший матч. Отже, про нього й інший матеріал.

Довідка: Тиберій (Тибор) Ладиславович Попович народився 20 вересня 1930 року в Мукачеве. Захисник, півзахисник. Майстер спорту СРСР, заслужений тренер України.

10 лютого 2008 року перестало битись серце відомого футболіста і тренера.

У футбол почав грати в мукачівській команді «Більшовик», а потім під час служби в армії – в «Динамо» (Мукачево). У 1949 році виступав за збірну прикордонних військ України, яка в фіналі Всесоюзного чемпіонату прикордонних військ перемогла збірну Москви. Після цієї перемоги був направлений в «Динамо» (Москва), де зіграв кілька ігор. Незабаром за домовленістю між тренерами московського і київського «Динамо» був зарахований в основний склад киян, за який зіграв відіграв з 1951 по 1959 роки. Зіграв 121 матч, забив 4 голи.

Срібний призер чемпіонату СРСР (1952), володар Кубка СРСР (1954).

У другій збірній СРСР – 1954–1957. За збірну України виступав із 1956 по 1959 роки.

Один із найсильніших захисників країни, відзначався швидкістю, непоступливим характером і коректністю. Володів винятковою стрибучістю, добре грав головою. Завдяки вмінню віддати точний довгий пас часто починав атаки своєї команди. З серпня 1959 по 1961 роки – граючий, а потім старший тренер команди «Колгоспник» (Рівне).

Старший тренер «Нива» (Тернопіль) – 1961–1963, «Дунаєвець» (Ізмаїл) – 1964–1965, «Авангард» (Дзержинськ) – 1966–1967.

Начальник і головний тренер «Азовець» (Жданов) – 1968–1969, «Торпедо» (Ейськ) – 1969–1970.

Головний тренер «Колгоспник» (Черкаси) – 1970.

Начальник відділу футболу, а потім навчально-спортивного відділу ЦС ДСО «Колос» при Спорткомітеті України (197–1973). За роки його перебування на цій посаді і сільській місцевості республіки було збудовано 40 футбольних полів і стадіонів.

У 1994 році повернувся в Мукачево, де створив власну футбольну школу.