«Боляче і сумно, що не стало Людини, Футболіста, Керівника, Цімбори та співавтора книги «Це магічне слово «Колос» Миколи Тимчака!

Останні п’ять років з гаком Микола Юрійович з родиною проживав у сусідній Угорщині, але на Батьківщину, рідне Закарпаття та милий серцю Ужгород, приїжджав час від часу. Звичайно, зустрічалися і за чашкою запашної кави по-закарпатськи у колі своїх партнерів по ФК «Говерла» Ужгород-72 С. Войтка, С. Гаджі, Т. Пфайфера могли говорити-згадувати про «срібну» команду, її гравців (С. Варга, Ю. Чирков, В. Медвідь, М. Русин, тренерів Д. Товта, І. Пажа, начальника команди, арбітра всесоюзної категорії О. Мальця (на превеликий жаль їх теж уже нема серед нас) ) годинами.

Дійсно, про футбол можна говорити нескінченно довго, так само багато можна розповідати і про екс-гравця команд майстрів – ФК «Карпати» (Мукачево), ФК «Говерла» (Ужгород), СКА Луцьк, члена збірної України, номінанта «33 кращі футболісти України-69», голову облради ФСТ «Колос» (1990-2015 рр.) та генерального директора НСБ «Закарпаття», що у Берегові, М. Тимчака, який 11 листопада відзначив свій ювілей – 75-те річчя від дня народження, а через тиждень ….його не стало. Доля… Сумний земний вердикт.

Мені, як і колишнім друзям, колегам й партнерам Миколи Юрійовича з яким нині говорив, а це мукачівець, майстер спорту Григорій Куруц (свого часу працював керівником облради ФСТ «Колос» – 1978-1982 рр.), Степан Войтко, Андрій Гаваші, Анатолію Плеханову, Василю Фекеті з Берегова аж не віриться, що уже не зустрінемо напрочуд приємну людину, який завжди був активним і всюди встигав, бадьорим, підтягнутим, життєрадісним з щирою усмішкою на обличчі. Йому цімбори завжди любили пофіглювати й казали йому :«Миколо, тобі уже за 70, а у тебе вага – оптимальна, як і півстоліття тому, коли грав за «основу» закарпатських команд майстрів, а відтак ще ганяв м’яча до 65. У Миколи Юрійовича ранкова зарядка, яку він проводив щодня, тривала рівно стільки, як і один тайм у футбольному матчі. Він дорожив здоров’ям, як і своєю сім’єю, друзями, яких мав дуже й дуже багато.

Кращий бомбардир ФК «Карпати» Мукачево сезону-1969

М. Тимчак (на знімку під №10 на ужгородському стадіоні «Авангард» забиває черговий гол у ворота суперників), як і кожен форвард, свого часу любив забивати голи. На футбольному полі завжди вмів хутко рішення прийняти, і коли в зручній позиції знаходився хтось із його колег по команді, не скупився точний пас віддати, щоби атака не стала «проколом», а таки завершилася красенем-голом.

Забити гол, – це своєрідне мистецтво, – вважав мій співрозмовник. І не залежить як ти це зробив, а головне почути голос уболівальника, який на трибуні переживає за свою команду. До речі, найтитулованіший футболіст України, неперевершений бомбардир і володар «Золотої бутси» і «Золотого м’яча», екс-гравець ФК «Динамо» Київ та збірної СРСР О. Блохін з цього приводу сказав: «Будь-який гол для мене дорогий. Буває, часом забиваєш кострубато, негарно – плечем, грудьми, коліном. Але яка різниця? Команда перемагає – це найважливіше, а уболівальник на трибунах – лікує. А це найбільше щастя для автора голу».

Микола Юрійович народився 11 листопада 1947 року (див. ліворуч) у футбольному селищі В. Бичків, де лише з одних гравців, що свого часу грали за команди майстрів, можна організувати футбольний колектив (І. Яремчук, І. Фабіян, І. Дошкар, П. Пруць, С. Руснак, Т. Гумеров, І. Курильцьо, М. Тимчак… – авт.).

Із першим тренером І. Яремчука Степаном Руснаком (нехай йому земля буде пухом) М. Тимчак пограв у складі багатьох клубів. Спочатку були у складі місцевого ФК «Хімік», який виступав у чемпіонаті області, а у сезоні-68 великобичківці захищали кольори ФК «Карпати» (Рахів). Через рік вони у команді майстрів – ФК «Карпати» (Мукачево) – (головні тренери – мс СРСР І. Осуський та Ф. Ванзел). Мукачівці грали у першості СРСР (клас «Б»). І що приємно, у дебютному сезоні Микола Юрійович із 10 голами став не лише кращим бомбардиром клубу, але й за підсумками 1969 року його прізвище разом із Ю. Чирковим, І. Качуром, В. Медвідем та І. Вернером значилося у списку «33 кращі гравці УРСР», а також згідно опитування спортивної громадськості та журналістів міста над Латорицею, він з Чирковим (на жаль, капітана команди теж уже нема серед нас) увійшли до символічного списку «10 кращих спортсменів Мукачева». Сезон-71 М. Тимчак був у складі ужгородської «Говерли». За «основу» провів 42 поєдинки і до свого гольового реєстру додав ще 5 голів. А вже наступного року ужгородці вибороли срібні медалі у чемпіонаті СРСР (2-га ліга, клас «А», українська зона). Це був тріумф закарпатської команди майстрів за всю майже 130-річну історію крайового футболу.

Після закінчення Львівського зооветеринарного інституту працював кілька років за спеціальністю на Закарпатській птахофабриці та обласному управлінні сільського господарства й продовжив виступати за різні аматорські команди. У 2007 році у складі ФК «Динамо» (Ужгород) 60-річний форвард провів історичний матч на г. Говерла, присвячений пам’яті тим гравцям та тренерам ФК «Говерла-72», які залишили земне життя.

У 1990 році М. Тимчака було обрано головою облради ФСТ «Колос», яку очолював до 2017 р, а останні три роки паралельно був генеральним директором НСБ «Закарпаття» ФСТ «Колос», що у Берегові.

Це ексклюзивне інтерв’ю з Миколом Юрійовичем зробив п’ять років тому (2017 рік):

– Як кажуть, беремо відразу бика за роги. Для Вас це висловлювання близьке, адже за спеціальністю Ви ветеринар. Отже, протягом трьох сезонів Ви виступали за збірну УРСР (1968-1970 рр.). Як там було?

– Грати за збірну – це престижно. До речі, було спеціальне положення, що гравець, котрий провів у цій збірній три сезони отримує звання майстра спорту СРСР. Та нам із Іваном Диковцем його, хоча ми і «відбухали» за збірну, як кажуть, від дзвінка до дзвінка, не вручили. Як згодом з’ясувалося, приблизно в середині 1970 року це положення відмінили, а ми якраз у той період і завершували свій третій сезон у складі збірної.

– Про цікавинки з футбольного життя? А ще про гарні голи у вашому виконанні, будь ласка?

– Для форварда головне – це забивати голи і чим побільше. Особливо уболівальник перевагу надає ефектним забитим м’ячам. Якщо всі підрахувати, що забив за команди майстрів, то буде приблизно 60. А щодо ефектних – треба помізкувати. Роки ж беруть своє. До речі, в мене зберігається вирізка з газети за 1968 рік – це рік мого дебюту в мукачівських «Карпатах». Матеріал так і називається «Три голи М.Тимчака».

– Цікаво, як же тоді писали мої колеги про хет-трик М. Тимчака? Читаю. Це був домашній поєдинок мукачівських «Карпат» та нововолинського «Шахтаря». Ось тут: «На 37-й хвилині півзахисник С. Гудас почав атаку з центра поля і точно передав пас М. Тимчаку. Той увірвався у штрафний майданчик, пробив – і воротар гірників пропустив м’яч під собою». Що ж це із серії ефектних голів. А що там далі: «На початку другого тайму М. Тимчак з відстані 18 метрів сильно послав м’яч під верхню перекладину – 2:0». Теж, гадаю. класний був гол. «На 62-й хвилині захисник І. Качур пройшов лівим флангом і, наближаючись до штрафного майданчика, зробив сильний простріл. Першим біля м’яча опинився М. Тимчак і з ходу пробиває у дальню «дев’ятку». Що не кажіть, шановні глядачі, але коли футболіст «шкіряною кулею» знімає павутиння у самому кутку воріт, то «трибуни встають» й оплески та могутнє слово «Гол» тривають довго. А після завершення матчу, коли виходиш зі стадіону, то лише і чуєш одну і ту ж фразу: «А Микола забив таки ефектний гол. Бомбардир від Бога».

– Висловлюючись футбольною термінологією – це хет-трик. Але мені відомо, що М. Тимчак і автор покеру. Як же вдалося в одному поєдинку забити відразу чотири м’ячі?

– Це був знову ж таки той 1968 рік. Мукачівські «Карпати», котрі разом із ужгородською «Верховиною» виступали в першості СРСР серед команд класу «Б», в підсумковій турнірній таблиці зайняли 14 місце серед 22 клубів, і щоб залишитися серед команд майстрів, повинні були зіграти два перехідні поєдинки з чемпіоном Закарпаття – футболістами хустського «Кооператора». У Хусті ми поступилися господарям (2:3), зате вдома не лише взяли реванш, але й змусили хустян 7 разів розпочинати гру з центра поля. Чотири рази це вони робили після моїх прицільних ударів.

– А про цікавинку таки призабули?

– Гм. Ми приймали лідера – хмельницьке «Динамо». Цього дня у Мукачеві було свято – відкривали новий стадіон. Наш тренер просив нас, щоб ми нині конче виграли і між іншим випалив: «Хто заб’є гол, того від воріт до центра поля понесу на руках». Я на 35 хвилині таки у ворота гостей провів гол. До мене підбіг Осуський і хутко взяв мене на руки і як молодицю поніс до центра поля. Там потрібно було бути.

До речі, аналогічна картина сталася і в Івано-Франківську, коли теж після забитого мною гола він знову ніс мене на руках до центра поля. Гарний був у нас тоді наставник. Нас усіх любив, як рідних дітей.

– Миколо Юрійовичу, 25 років ви очолюєте найбільше в області спортивне товариство. Як працюється тепер?

– Якщо коротко, то як і усім. Важко. Але ми намагаємося проводити заплановані змагання серед жителів села нашого краю. Та вони уже не такі масові, як були колись. Скажімо, свого часу наше товариство окремо від ФФЗ проводило свою першість області з футболу, де виступало до 75 сільських команд і стільки ж «дублюючих» складів було. Але це все можна назвати одним словом – «ностальгія». А були такі періоди, що, скажімо, у чемпіонаті Закарпаття протягом 18 років (1977-1991 рр.) обласне «золото» здобували лише представники облради ФСТ «Колос» (ФК «Керамік» Виноградів, ФК «Урожай» Кольчино, ФК «Колос» Нове Давидково, ФК «Аваль» Довге) …

– А які справи у сільських школярів?

– З перемінним успіхом. Наші команди кілька разів ставали призерами популярних турнірів «Шкіряний» м’яч», «Золотий колос». До речі, показовим був 2007 рік, коли 5 наших команд поїхали на Київщину на фінальні ігри всеукраїнського футбольного фестивалю під назвою «Даруймо радість дітям». Три з них повернулися із золотими нагородами: юнаки із Вилоку та Косино, а також дівчата з мого рідного села Великий Бичків. Тренером у них був мій цімбора Микола Волощук.

Юнацька команда Перечинської школи-інтернату та дівоча із с. Малий Раковець зайняли четверті місця. Для закарпатських юних спортсменів був приємний і той факт, що їх нагороджували земляки, бронзові призери олімпійських ігор, екс-гравці ФК «Динамо» Київ змс СРСР Й. Сабо та С. Решко.

– Миколо Юрійовичу, спасибі за відвертісь. Знаю, що Ви для рідних, багатьох друзів, колег є завжди надією, опорою і прикладом у всьому. Тож, шановний ювіляре, якщо казати образно, то на Вашому життєвому календарі чудова осіння пора. Бажаємо Вам, аби вона була довгою і щасливою, аби завжди були у такій спортивній формі, як і тепер. Зичимо Вам кротонівського здоров’я, людського щастя, оптимізму, сімейного благополуччя і щоб на вашій життєвій стежині завжди зустрічалися хороші й надійні люди.

Та на превеликий жаль, так я писав п’ять років тому, а тепер мушу казати, що цього життєрадісного й приємного земляка не стало. Не стало ще одного гарного батька, доброго й щирого дідуся, знаного футболіста та керівника, людини, про яку казали «душа колективу». Нехай Господь прийме його душу і оселить там, де праведні спочивають вічним сном. А ми всі, хто знав Миколу Юрійовича, хто свого часу милувався його грою та забитими голами, висловлюємо щирі співчуття його рідним та близьким…

Василь ГАДЖЕГА,
голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України

Знімків в особистому архіві автора матеріалу чималенько. Окремі з них Вашій увазі.