Степан Войтко: «Мрію, як і кожен, аби чимскоріш в Україні знову запанував мир»!

Сьогодні, 7 травня, колишньому знаному гравцеві ФК «Говерла» (Ужгород), дитячому тренеру (збірна Закарпаття), наставнику багатьох команд (ФК «Закарпаття», ФК «Карпати» Мукачево, ФК «Радванка», СК «Кольчино», арбітру, першому директору СК «Юність» Степану Войтку – 75.

15 серпня 2018 року. І.Дуран вручає подяку С.Войтко під час фіналів турніру на честь А.Гаваші. 

Автор матеріалу від ювіляра молодший на 8 років. Обидва зі своїми дружинами Катериною та Магдалиною виховали дітей, мають внуків, а Степан Федорович та Катерина Тиберіївна ще й пишаються своїми двома правнуками. Розпочав цей матеріал із цього факту через те, що згадав дуже популярну дитячу пісеньку, яку ще називають планетарним людським гімном. І він нині актуальний, як ніколи.

Сонячний круг, небо навкруг –

Перший малюнок хлоп’яти.

В зошиті він намалював

І унизу написав:

Хай завжди буде сонце!

Хай завжди буде небо!

Хай завжди буде мама!

Хай завжди буду я!

Милий мій друг,

добрий мій друг,

людям так хочеться миру

Роки летять і в 75

Будемо знову співать.

Тихо солдат, чуєш солдат, –

Вибухів люди бояться!

Кожен свій зір в небо зверта

Твердять уперто вуста.

Проти біди, проти війни,

Встанем за хлопчиків наших.

Сонце -навік, щастя-навік,

Мир нехай буде повік!

…Мені найбільше імпонують і надихають ті люди, які щиро й натхненно люблять свою роботу, працюють собі в задоволення, усміхаються, а не скиглять і скаржаться на гірку долю. Вони намагаються заряджати нас позитивом та бадьорістю, змушуючи щиро усміхатися, а також налаштовують на щось світле та добре. Працюючи радіожурналістом та в газеті «Новини Закарпаття» в основному висвітлював економічні питання, а після того, як із колегами, друзями, а також керівництвом області, зокрема, екс-головою облради Іваном Іванчем, заступником голови ОДА Петром Токарем, начальником управління молоді, фізичного виховання, спорту та туризму ОДА, моїм земляком Василем Бабичем, берегівчанином Юрієм Гецком, скульптуром Василем Олашином, дітьми та внуками Кротона, зокрема, донькою Зіркою та сином Іваном, його дітей Юрієм та Іваном, підготували та провели на Білківському стадіоні грандіозне свято (1999 р), присвячене 100-річчю легендарного силача І. Ф. Фірцака, а також підготував і видав у Києві тритомник («Кротон») про свого славного земляка, я повністю перекваліфікувався на спортивного журналіста. До того ж, працюючи в облтелерадіокомітеті та РТЦ (керівники – Д. Воробець та А. Дудич), ще у 1984 році створив футбольну команду, яку назвав ФК «Журналіст» Ужгород. Їй аналогів майже не було в Україні, правда, в Києві був ФК «Доброго ранку, Україно» (Валентин Щербачьов), а в Одесі, на жаль, уже не пам’ятаю її назви. Наша команда за яку грали мої колеги: І. Кузьма, В. Ільницький, М. Дерев’янко, Б. Барбіл, І. Жирош, С. Ваш, З. Ковач, В. Цаповський, М. Фатула, Я. Федишин, В. Собко, С. Селменський, В. Тарасюк, О. Маківчук, В. Ганич та інші довгі роки брала участь у чемпіонаті Ужгорода та у багатьох різних міжнародних турнірах. Граючим тренером у нас був мій сусід (пл. Корятовича) екс-капітан та тренер ФК «Говерла» Ужгород Юрій Чирков. Згодом мене обрали головою обласного осередку асоціації спортивних журналістів та членом виконком обласного відділення НОК України. До цих пір згадую журналістські поїздки разом із своїми колегами Дмитром Кешелею, Володимиром Кривоцюком, Осипом Лободою, Володимиром Матіївим, Миколою Дерев’янком до чудових і роботящих людей, зокрема, до хліборобів, двічі героїв праці Юрія Пітри та Ганни Ладані, героїв праці Марії Козар, Софії Мочкош, доярок Марії Симканич та Марії Алечко, лісорубів Григорія Денчилі, Івана Чуси та Василя Шорбана, Антоніна Бірова та багатьох інших. Якщо брати спортивну індустрію краю, то я міг годинами спостерігати за роботою відомих наших тренерів, зокрема, Йосипа Зупка, Віктора Чернова та Бориса Петровського, Мирослави Науменко (гандбол), Івана Скрябіна та Василя Іванка (волейбол), Валентини Гомонай та Олександра Зубківського (баскетбол), Василя Герея та Сергія Горецького (Фехтування), Геннадія Будкевича, Анатолія Коломійця, Леоніда Городного (легка атлетика), Іштвана Шандора, Віктора Ряшка, Володимира Пінковського, Олександра Філіпа, Томаша Пфайфера, Василя Ороса, Золтана Сільваші, Вільгельма Теллінгера, Володимира Мухлиніна – усіх аж ніяк не назву. До цієї когорти знаних фахівців з чистою душею відношу і сьогоднішнього ювіляра С. Ф. Войтка.

(Див. фото внизу. Чергова поїздка журналістів до знаних хліборобів. На цей раз с. Великі Лучки, що на Мукачівщині. 1985 рік. (справа наліво): Василь Гаджега (облрадіо), герой праці Марія Козар, двічі герой праці Ганна Ладані, Володимир Кривоцюк (Укррадіо) та голова профспілки місцевого господарства Михайло Кочіш)).

Скажу відверто, що шляхи до успіху ніколи не бувають легкими. Якби все складалося завжди добре, то й життя було би не цікавим. Бо лише тоді людина щаслива, коли поставлене перед собою завдання, якщо навіть на шляху до його здійснення виникнуть різні проблем, вирішить позитивно. Ця народна мудрість кому не знайома. А, як правило, добиваються свого лише ті люди, котрі настирливі в хорошому розумінні цього слова, працьовиті та наполегливі. До останніх належить і ужгородець С. Войтко, котрий, як на мене, «не знімав зірок з неба», але завжди намагався конкретну роботу доводити до логічного завершення. Мені знову хочеться повернутися до історичної події про яку днями розповідав. А мова йде про дебютний товариський матч збірної України та збірної Угорщини, який відбувся 29 квітня 1992 року на ужгородському стадіоні «Авангард». Пройшло 30 років, але залишилися спогади тих, хто був безпосередньо причетний до «народження» збірної України з футболу. Слово ювіляру:

Войтко: «Розпочну з того, що я, Іштван Шандор та футбольний агент Шандор Варга з Хустщини у 90-их роках минулого століття працювали в Угорщині. До того ж, Шандор, як і великий друг Юрія Гецка Золтан Модьор були членами секції футболу Угорщини, а наш земляк ще був і помічником головного тренера збірної Угорщини. У лютому 1992 року стартував чемпіонат та Кубок України. Новостворена ФФУ настирливо вела переговори з керівництвом світового та континентального футболу щодо участі нашої збірної у чемпіонатах світу та Європи. Та щоб взяти участь у цих змаганнях нашій збірній необхідно було стати асоційованим членом УЄФА. Але для цього українцям потрібно було зіграти бодай один міжнародний товариський офіційний матч з будь-якою іншою збірною, що була членом міжнародних футбольних організацій. Це була серйозна проблема, адже товариські міжнародні матчі розписані на два роки вперед. Потрібно було не тільки шукати «вікно» у змаганнях, але й збірну, котра б дала згоду зіграти товариський матч зі збірною України. Друга проблема – дефіцит фінансів…

Угорщина, як відомо, першою визнала Незалежність України, вона і першою відгукнулася щодо історичного матчу для нашої збірної. Мені приємно, що саме тодішній президент ФФУ Віктор Банніков, – мовить далі Степан Войтко, – наділив усіх нас повноваженнями вести переговори з угорською асоціацією. Найпершим моїм завданням було – це організувати приїзд Золтана Модьора до Києва, зокрема, до голови ФФУ В. Баннікова. Проблем було чимало, особливо це таможні та візові митарства. Я був не лише посередником між Модьором та Банніковим, але й перекладачем. Потім уже з Віктором Максимовичем мені довелося їхати у Будапешт для остаточного рішення щодо проведення матчу в Ужгороді. Знайшовся і головний спонсор цього поєдинку – АТБ «Лісбанк» (директор – В. Сивуля).

– До речі, рік тому, тобто у 1991 році, він профінансував (виділив 50 тисяч гривень – це булим великі гроші. Зараз важко в це повірити, але на самому початку курс української гривні до американського долара становив усього 1,75 до 1. Про цей курс тепер лише залишається згадувати з ностальгією) міжнародний футбольний турнір між журналістами (організатори Василь Гаджега та Степан Ваш), присвячений 80-річчю від дня народження спортивного літописця краю В. Федакові.

За тиждень до історичного поєдинку (23 квітня 1992 р.) за дорученням Ю. Гецка та начальника управління молоді та спорту ОДА Степана Гаупта автор цих рядків з двома великими валізами, наповненими різними нагородними атрибутами, поїхав до Києва, де В. Банніков та його фахівці відібрали те, чим згодом нагороджували команди-учасниць та гравців історичного матчу в Ужгороді 29 квітня.

Наша довідка: Степан Федорович Войтко народився 7 травня 1947 року в Ужгороді. Правий захисник. Футболом почав цікавитися з раннього дитинства, а ось займатися ним біль-менш серйозно – з 10-річного віку. Перший тренер – ужгородський фахівець Золтан Дьєрфі, який понад 40 літ був найкращим наставником юної зміни в місті над Ужем. Понад 50 його вихованців захищали кращі клуби колишнього Союзу, серед них, звісно більшість виступала за місцеві команди майстрів – ужгородський «Спартак» («Верховина», «Говерла») та мукачівські «Карпати», а також київське «Динамо», армійські команди Львова, Одеси та Києва, львівські «Карпати», івано-франківське «Прикарпаття», харківський «Металіст», полтавський «Колгоспник» та інші.

У 1966 році С. Войтко вперше одягнув футболку команди майстрів – ФК «Верховина» Ужгород (першість СРСР, клас «Б»). 19-річний ужгородець у цьому сезоні відіграв 32 календарні поєдинки із 38, тобто був у складі «основи».

1967-1968 рр. – дійсну військову службу проходив у Смоленську, правильніше виступав за місцеву армійську команду «Іскра», яка грала у тій же лізі, що й попередній його футбольний колектив.

У 1968 р. Степан повернувся до рідного міста і знову одягнув футболку ужгородської «Верховини». За рідний клуб відіграв поспіль 5 сезонів (провів 200 офіційних ігор і став автором двох голів).

Начальник ФК «Говерла» Олександр Малець у своєму інтерв’ю про нашого героя сказав так: «Це справжній патріот своєї команди. Своєю активністю, енергією він доводив іншим, що можна, особливо у відповідальних матчах, грати через «не можу».

У 1972 році у складі «Говерли» став срібним призером першості СРСР у 2-й лізі серед українських команд класу «А».

Із 1973 року Степан Федорович на тренерській роботі. Певний період був граючим тренером ФК «Радванка», котрий виступав у чемпіонаті Закарпаття. У 1975 році його підопічні виграли золоті медалі чемпіонату області.

Далі С. Войтко певний період працював дитячим тренером в ужгородській СДЮСШОР, де мав чудових колег і наставників: директор школи – Степан Сербайло, колеги – Олександр Філіп, Степан Асталош, Томаш Пфайфер та інші. Двічі збірна команда Закарпаття (1961–1962 р.н. та 1965–1966 р.н.), яку готував Степан Войтко, виборювала чемпіонські звання України серед школярів. У її складі грали майбутні гранди вітчизняного футболу, зокрема, змс СРСР Василь Рац та Іван Яремчук, мс СРСР Іван Дошкар, Олександр Еней, В’ячеслав Медвідь.

Переломним моментом у тренерській роботі С. Войтка став 1983 рік, коли його на посаду другого тренера запросив наставник ужгородського «Закарпаття» Іштван Шандор. Разом із цим чудовим фахівцем ужгородець пропрацював майже 5 сезонів.

1991 рік – С. Войтко очолив тренерський штаб ФК «Закарпаття», який наступного сезону у підсумковій турнірній таблиці фінішував на високому 4-му місці (першість Незалежної України, 1-ша ліга, 2-га зона).

У 1997 році Степан Федорович очолив тренерський корпус мукачівських «Карпат». Його у команду запросили після того, як мукачівці поспіль три матчі програли. Ось як згадує про перехід Степана Федоровича у мукачівську команду місцевий літописець Володимир Альошин: «І коли команда у черговий раз програла 0:3 ФК «Десні», у керівництва клубу увірвався терпець. Т. Корпоная замінив С. Войтко. Під його орудою команда почала грати у видовищний футбол. З 9 проведених матчів під керівництвом Степана Войтка мукачівці у 4 здобули перемоги, стільки ж ігор звели внічию і лише в одному поєдинку зазнали фіаско. Завершили першість мукачівці на 5-му місці».

Більше 10 років ужгородський фахівець працював з командою міста Матесалка (Угорщина). У цій команді грали ужгородці Володимир Вачіля, Мирослав Баб’як, а також Золтан Бокшо й Адальберт Домокош.

Після угорського вояжу С. Войтко працював дитячим тренером із футболу ДЮСШ управління освіти і науки облдержадміністрації, а також тренував СК «Кольчино», що виступав у крайовому чемпіонаті.

Степан Федорович – комунікабельна людина. Отож із ним вести мову, особливо, про футбол, який для нього став не лише основною роботою, але й хобі – одне задоволення.

Ексклюзивне інтерв’ю:

– Як все почалося?

– Футболом почав займатися рано. І за те, що пов’язав все своє свідоме життя із «грою мільйонів», завдячую насамперед першому тренеру Золтану Дьерфі-ст.. Цей гарний вчитель, як ніхто інший, умів знайти підхід до кожного свого вихованця. Любив найперше тих, хто старався виконувати його вказівки. Тренувалися ми на ужгородському стадіоні «Авангард». Золтану Золтановичу завжди вдавалося створити дружній монолітній колектив однодумців. Як таких «білих» ворон у нас не було. Провів чимало ігор у складі збірної Закарпаття. Скажімо, в 1963 році наша команда серед 16-річних юнаків виграла престижний всесоюзний кубок «Дружба». Запам’яталися найбільш принципові матчі з командами Литви, Латвії. Більшість футболістів, як правило, починають свою кар’єру форвардами, а завершують на зовсім інших позиціях. А у мене якось так склалося, що починав грати на позиції правого захисника так і залишився ним до останнього свого прощального матчу.

У 1966 році був старшокласником ужгородської середньої школи №10 і паралельно навчався азам футбольного ремесла у місцевій ДЮСШ. Разом зі мною у групі були такі у майбутньому відомі футболісти, як Євген Ортутай, Борис Миронов, Йосип Вагань, Володимир Якубик. Саме цей квартет і мене було зараховано в команду майстрів класу «Б» – ужгородську «Верховину». До речі, зі мною разом в одному класі навчалися Євген Ортутай та Мікі Іванчев. У цей період тренерський штаб «Верховини» очолював екс-гравець і капітан київського «Динамо», змс СРСР Михайло Михалина, а допомагав йому Іван Пажо, який ще в той час і сам виходив на футбольний газон. Принагідно згадати, що я встиг ще пограти з такими відомими футболістами, як Андрієм Гаваші, Василем Радиком, Степаном Грицо, Василем Ладані, із моїм ровесником, багаторазовим чемпіоном СРСР у складі київського «Динамо» та бронзовим призером олімпійських ігор Стефаном Решком. До речі, 24 березня 2017 р в ужгородському спорткомплексі «Юність» відбувся гарний турнір із міні-футболу серед ветеранів, присвячений 70-річчю від дня народження нашого земляка.

У 1972 році в нас була дійсно класна команда. Вона була настільки добре укомплектована виконавцями, що якби наступного року кілька провідних гравців не переманили в інші імениті клуби, то ми реально могли претендувати на перше місце. Про це красномовно говорить і той факт, що ми в цьому ж році, в листопаді, на ужгородському стадіоні «Авангард» обіграли одну з кращих команд колишнього Союзу – київське «Динамо», до того ж із розгромним та «сухим» рахунком 4:0. А які були класні гравці у складі киян: Євген Рудаков, Володимир Соснихін, наш Стефан Решко, Володимир Матвієнко, Анатолій Трошкін, Володимир Мунтян, Віктор Колотов, Володимир Веремеєв і володар «Золотого м’яча» Олег Блохін.

– Найбільш пам’ятні матчі?

– Про один щойно розповів. А другий – це коли ще виступав за смоленську «Іскру», яку тренували відомі фахівці Володимир Стрешний та Геннадій Макаров. Ми у Самарканді грали проти московського «Динамо». У нашій команді був Георгій Ярцев, котрий згодом стане провідним гравцем московського «Спартака» та кращим бомбардиром у вищій лізі. Чомусь тоді мене тренери «попросили» виконувати функції не правого захисника, а лівого. Потім усе стало на свої місця, коли мені довелося опікувати самого Юрія Сьоміна, який був тоді одним з кращих форвардів колишнього Союзу (нині Ю. Сьомін – головний тренер московського «Локомотива», а перед цим був наставником київського «Динамо» (2018 рік) – Авт.). Ми, звичайно, програли (0:4). До речі, Юрій Павлович – теж мій ровесник. А ще матч запам’ятався тим, що стражем воріт у москвичів був прославлений і один із кращих голкіперів світу, володар «Золотого м’яча» Лев Яшин.

Запам’ятався ще один цікавий поєдинок збірної команди Закарпаття, до складу якої входили гравці ужгородської «Верховини» та мукачівських «Карпат». Ми провели цікавий поєдинок із німецькою командою елітного дивізіону з міста Цвікау. Закарпатці виступали в такому складі: воротар – Іван Ковач, польові гравці – Степан Товт, Василь Ладані, я, Володимир Пінковський, Степан Грицо, Юрій Чирков, мс СРСР Томаш Пфайфер, Микола Штець та мс СРСР Степан Варга. Той пам’ятний поєдинок ми виграли з рахунком 3:2. Про цей матч веду мову лише через те, що в той період у області можна було укомплектувати таку команду, і головне з наших хлопців-закарпатців, котра батром могла би виступати у вищій лізі чемпіонату колишнього Союзу.

– Крім задоволення, що ще дав вам футбол?

– Багато. По-перше, якби не футбол, я би не зміг побувати в багатьох куточках колишнього Радянського Союзу та Європи. По-друге, і це найголовніше, ті хлопці, з котрими мені довелося вибігати на футбольний газон, стали справжніми друзями. Практично всі ми дружили сім’ями, а при зустрічах, як кажуть закарпатці, не годнисьмеся були наговорити, звичайно, про футбол і нашу молодість. Ех, були роки, був футбол. А сказав попереднє речення у минулому часі лише через те, що багатьох моїх цімборів уже нема серед нас. Із жалем у серці кажу, що залишили нас напрочуд гарні друзі. Серед них наші капітани Юрій Чирков та Йосип Вагань, чудові хлопці і фіглярі Іван Ковач та Володимир Пінковський, тренери Михалина, Товт, Пажо… Нехай усім їм наша закарпатська земля буде пухом.

– Що поробите – таке жорстоке життя. Але ми живі й повинні йти далі. І все ж чому після закінчення футбольної кар’єри вирішили зайнятися тренерським ремеслом?

– Відповідь однозначна – футбол, як кажуть, у мене в крові. Я його фанат, як скажімо, мій другий учитель Іштван Дьердьєвич Шандор. Без нього не мислю свого життя. Ще коли грав у командах, придивлявся до роботи тренерів, тобто уже тоді готувався до цієї цікавої й у той час відповідальної роботи. Я завдячую за корисні поради Золтану Дьєрфі-ст., а також його синові теж Золтану, які привили мені любов до тренерського ремесла.

– Футбол тим і цікавий, що кінцевий результат практично не передбачуваний, правда, якщо на полі дві команди рівні за класом.

– Звичайно. Коли працював із Іштваном Шандором, то у нас було більше приємних хвилин, аніж розчарувань. Нам вдалося повернути глядача на трибуни, створити чудовий футбольний ансамбль, який на футбольному полі ніколи не фальшивив, а грав як по нотах. Крім того, ми намагалися в основному комплектувати команду із місцевих футболістів. Закріпились в «основі» молоді й перспективні Михайло Ловска, Елек Леврінц, Йосип Кароль, Ігор Надь, три Івани – Лукач, Гецко та Погоріляк й інші.

– Футбол – це свято. І він підносить чимало приємних сюрпризів, однак інколи, на жаль, й розчарувань?

– Це – дійсно так. Але, згодьтеся, чомусь у пам’яті залишаються найприємніші спогади із футбольного життя. Посудіть самі. У 1984 році граємо в Києві зі столичними армійцями. Програємо 0:2 (голи у наші ворота провели Віктор Насташевський та наш земляк Іван Яремчук). І все ж таки ми із столиці привезли максимум очок. На 60-ій хвилині наш Василь Мартиненко з ігри забиває перший гол. Іван Погоріляк виходить на заміну на 75-ій хвилині, а через 6 хвилин зрівнює рахунок. 2:2. На 87-ій – ще одна заміна. На поле вийшов Віталій Гринюк, який через одну хвилину забиває переможний гол. Чим не сенсація? Чим не приємний спогад? Справді кажуть, що «м’яч круглий, а поле рівне». Побільше б таких гарних і приємних подій не лише на футбольному полі, але і у нинішньому нашому житті.

Як голова обласного осередку асоціації спортивних журналістів України та мої колеги В. Тарасюк, С. Селменський, І. Кузьма, О. Лобода бажаємо Вам міцного здоров’я, від імені крайової олімпійської сім’ї, зокрема, І. Риляка, В. Машіки, В. Станковича, Н. Гецко-Лобової, М. Молнара, І. Маріонди, А. Плеханова, Г. Коломійця – наснаги, оптимізму, від Асоціації футболу Закарпаття (керівник І. Дуран) – мирного неба над головою Вам та всій вашій гарній родині, від ветеранів футболу: А. Гаваші, Т. Пфайфера, І. Шандора, Й. Бордаша, футбольних родин Решків, Пфайферів, Пахомових, Бобалів, М. Ловски, В. Мартиненка, Й. Бордаша, С. Гаджи, М. Тимчака, О. Поллака, В. Пасульки, І. Лендєла, П. Іванча, В. Поповича, І. Шангіна, І. Леднея, М. Іваниці, О. Філіпа, З. Сільваші, В’ячеслава Пінковського, О. Перести, Г. Куруца, С. Чейпеша, Й. Шитєва – оптимізму, невичерпної енергії та й ще юнацького запалу. Словом, усі ми зичимо Вам, шановний ювіляре, усіляких земних благ та гараздів, миру та Божої благодаті на многая і блага літа.

Фото з архіву автора Василя Гаджеги

1972 рік. «Рубіновий кубок» у руках кращого бомбардира за всю історію закарпатського футболу Миколи Русина-сь. Ліворуч від нього – Володимир Пінковський, праворуч – Степан Войтко.

На вістрі атаки Степан Войтко (ліворуч).

2017 рік. Ужгородський СК «Юність». Тут у середині березня відбувся турнір з футболу, присвячений 70-річчю від дня народження легендарного захисника збірної СРСР та київського «Динамо, бронзового призера олімпійських ігор, володаря Кубка володарів кубків УЄФА та Суперкубка УЄФА (1975 рік), змс Стефана Решка. На ньому, як почесні гості, побували й зустрілися колишні гравці команд майстрів, старший брат Стефана Михайловича – Володимир та колишній партнер ювіляра – Степан Войтко.