Вічна пам’ять. Талант бомбардира у М. Русина, як й Г. Мюллера, був від Бога

На 74-му році життя перестало битися серце кращого бомбардира команд майстрів Закарпаття за всю історію крайового футболу, легендарного нападника мукачівських «Карпат» та ужгородської «Говерли», збірної УРСР Миколи Івановича Русина.

Для нас, уболівальників і любителів «гри мільйонів», це надзвичайно велика втрата. Микола Іванович був не лише чарівником «малого чуда» (так гол свого часу називав тренер київського «Динамо» Віктор Маслов), але і надійним другом та партнером на футбольному газоні, веселої вдачі та щирою людиною, добрим батьком і дідусем, завзятим рибалкою та полюбляв «тихе полювання» у рідних Карпатах.

Закарпатська асоціація футболу глибоко сумує та співчуває рідним, а також просить Всевишнього дати їм сил перенести біль втрати, а душу покійного прийняти в Царство Небесне.

Матеріал про колишнього грізного форварда і рекордсмена М. І. Русина підготував голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України Василь Гаджега.

Свого часу форвард німецької збірної Г. Мюллер сказав: «Мистецтву бомбардира навчити неможливо. Цей талант – з народження». Я не випадково у заголовок виніс висловлювання німецького форварда Герда Мюллера. Під час кількох ветеранських зустрічей (на жаль, автору цих рядків не довелося спостерігати за діями форварда ужгородської «Говерли» на футбольному газоні під час офіційних матчів), які мені пощастило бачити, М. Русин-ст. (М. Русин-мол. тобто син – чемпіон світу та срібний призер чемпіонату Європи з футболу серед юніорів, мс СРСР – Авт.) достеменно виконував інший заповіт Герда – про пріоритет голу, байдуже як його забито – ногою чи головою, рукою, як скажімо це вмів філігранно робити славнозвісний Д. Марадона, чи, даруйте, сідницею. Головне аби оте мале чудо, що називається голом, створити для отих примхливих і вимогливих уболівальників. І М. Русин це робив із великим задоволенням. Бувало, що за матч забивав по 2, 3, а то й 4 голи. Як сам зізнавався Микола Іванович, він відчував нутром, де йому бути в той чи інший момент. І він саме там опинявся, і саме в потрібну хвилину, і саме тоді, коли м’яч, мов магнітом тягнуло до його ноги чи голови. Бив сильно й прицільно. Наносив удари з будь-якої відстані. Завершував атаки в повітрі і на землі, виконував майстерно «ножниці» й непогано грав головою. Він нею не тільки грав, але й думав на полі. Бо класний футболіст, тим паче форвард, повинен, як отой шахіст, «бачити» три-чотири ходи наперед. А справжнім бомбардиром таки стають. Бо лише щоденна монотонна робота над собою в майбутньому може принести омріяні результати.

Наша довідка: Микола Іванович Русин народився 14 жовтня 1947 року в Мукачеві. Його батько працював будівельником, а мати – робітницею Мукачівської тютюнової фабрики. Закінчив ЗОШ №7. Перші ази футбольної науки привили йому учитель фізичної культури десятирічки Р. Фогель, а відтак тренер–викладач мукачівської ДЮСШ «Локомотив» В. Гайлик.

1966–1968 – служба в армії (м. Овруч). Виступав за збірну команду дивізії, що брала участь у чемпіонаті Житомирщини.

1969–1970 рр. – М. Русин захищає кольори рідного місцевого ФК «Карпати» Мукачево.

1971–1975 рр. – гравець ФК «Говерла» Ужгород. У 1972 р. у її складі став «срібним» призером чемпіонату СРСР серед українських команд класу «А».

М. Русин не лише кращий бомбардир за всю історію закарпатського футболу (провів у ворота суперників 107 голів), але є і рекордсменом за сезон. У 1973 р. він 28 разів засмутив суперників і став кращим голеадором серед українських команд класу «А».

У 1974 році мукачівець, як центральний нападник був включений у символічний список «22 кращі футболісти України».

За команди майстрів М. І. Русин провів більше 200 офіційних поєдинків (календарні та кубкові матчі) і став автором приблизно 115 голів.

З ним ексклюзивне інтерв’ю:

– Миколо Івановичу, традиційне запитання, а як почалася Ваша футбольна кар’єра?

– З цікавого факту. Бо коли грав за шкільну команду, то стояв у воротах. Та одного разу мені поламали носа. І відтоді однозначно вирішив більше не захищати брамку, а почав грати польовим гравцем. Мені було тоді приблизно 13-14 років. А перший свій гол, як сьогодні пам’ятаю, забив у матчі на першість Мукачева серед школярів команді з угорської школи. Того року ми стали чемпіонами міста над Латорицею. У 15 років почав грати за дорослу команду мукачівського «Локомотива», яка виступала в чемпіонаті Закарпаття.

Під час служби в армії запрошували в житомирське «Полісся». Але тягло додому. І я вирішив якщо запрошують у житомирське «Полісся», то, мабуть, зможу бути корисним і в рідній місцевій команді. Так і сталося. Правда, коли приїхав додому, то спочатку почав грати у своїй попередній команді «Локомотив». Взимку в наше місто приїхало київське «Динамо». Один із матчів столичні футболісти вирішили зіграти з нами. У цій грі мені вдалося провести гол. Головний тренер місцевих «Карпат» Федір Ванзел, який був на грі, підійшов до мене і запропонував виступати за наші «Карпати». Спочатку, звичайно, важко було. Навантаження великі, режим ні в які ворота. А у мене ще й характер кепський. Та Федір Ванзел був непоганим тренером, мав своєрідний підхід до своїх підлеглих і був досить справедливим. І лише той гравець, котрий працював над собою, відзначався старанністю на тренуваннях, той і був в «основі». А хто любив сачкувати, той грів лавицю запасних.

– А свій перший гол у командах майстрів пам’ятаєте?

– У нас на зимових канікулах перебували львівські «Карпати». Ми з ними грали товариський матч і я з пенальті забив перший свій гол.

– А в офіційних матчах?

– По-моєму, ми грали один із дебютних матчів першості СРСР проти рівненського «Вереса». Микола Тимчак пройшов правим флангом і подав навісну подачу. Я пробив головою і м’яч опинився у сітці воріт.

– До речі, Ви частіше голи забивали ногою чи головою?

– Якщо по правді, то можливо голів, забитих головою, буде більше.

– Найбільш ефектний гол?

– Такого гола-красеня, як провів у матчі на турнірі серед ДСТ України «Спартак», граючи за ужгородський «Автомобіліст» проти львівських одноклубників у Керчі, більше, гадаю, не забивав, хоч, крім офіційних (115) маю приблизно ще 500 забитих м’ячів у різних змаганнях, починаючи з першості Ужгорода до міжнародних товариських матчів. А як це було. Юра Куриляк подав штрафний удар і я зльоту ногою з кута карного майданчика відправив м’яч у дальню дев’ятку. І хоч у командах майстрів я забивав багато і на всякий смак, але такого ефектного гола, як у Керчі, більше не було.

– Миколо Івановичу, крім житомирського «Полісся» Вас запрошували в якісь інші команди?

– Безперечно. У своїх командах мене хотіли бачити тренери-селекціонери мінського «Динамо» та сімферопольської «Таврії». Та через сімейні обставини я залишився грати за ужгородську «Говерлу».

– З ким цімборували в ужгородській команді?

– Практично з усіма. Але найбільш товариські стосунки були з М. Тимчаком та Ю. Чирковим. Останнього, на жаль, уже нема серед нас. Я емоційний і можу через будь-яку дурницю «загорітися», але й швидко «згасаю», як отой сірник.

– Миколо Івановичу, літописці крайового футболу започаткували символічний клуб імені М. Русина до якого входять 125 футболістів–закарпатців, котрі за команди майстрів забили найбільше голів. Ви знаєте, років 40 тому видатний футболіст, заслужений майстер спорту та заслужений тренер колишнього СРСР Всеволод Бобров, дізнавшись, що історики футболу нарахували йому 97 голів, забитих ним у чемпіонатах колишнього СРСР, сказав зажурено: «Шкода, що я сам тоді не цікавився своїми забитими м’ячами. А то обов’язково довів би їх до сотні. Та й зараз іще міг би оті три голи провести – так на поле вже не пустять».

– Справді, колись наші бомбардири зневажали статистику, хоча вона, як бачимо, не тільки не заважає їм забивати, а й певною мірою стимулює до зростання результативності.

– Отже, Миколо Івановичу у Василя Мартиненка, який займає четверту сходинку у клубі бомбардирів «Є. Дерев’яги», має на своєму рахунку 149 забитих м’ячів. За підрахунками автора книги, а також мукачівця Альохіна, ужгородців Юсина, Католика, Рущака, а також різних довідників, що вийшли в Києві, Львові, Луцьку та в інших містах України у вас 115 забитих голів у офіційних матчах.

– Як кажуть у народі «факт – це уперта річ». Але на відміну від В. Боброва я вів статистику. За моїми підрахунками я у ворота суперників провів значно більше м’ячів. Але я, можливо, помиляюся. Офіційні цифри – це аксіома. А щодо Василя Мартиненка, який родом із Криму, то він був напрочуд класним і забивним форвардом.

– А кращий бомбардир серед закарпатців, чи пам’ятає матчі у котрих відзначався дублем чи хет-триком?

– Звичайно. І їх, до речі, чимало. Коли виступав за мукачівські «Карпати», то в 1969 році ми грали вдома з «Харчовиком» із міста Бендери, від якого в першому колі програли. Отож – реванш нам був необхідний тільки з тієї однієї причини, що у тому сезоні ми просто чудово стартували і протягом двох місяців утримували лідерство в своїй зоні. Однак, у Бендерах отримали фіаско. І з того часу команду ніби хтось підмінив – програш за програшем на виїздах, нічиї – вдома. І нам удалося реабілітуватися перед своїми уболівальниками. Перший гол із пенальті провів наш капітан Е. Горват (на жаль, його уже нема серед нас 40 днів – Авт.), другий гол на 12-й хвилині провів М. Тимчак, який обіграв двох захисників, а під завісу першої сорокап’ятихвилинки я забив третій м’яч у ворота гостей. А другий свій гол і четвертий у матчі провів приблизно на 60-ій хвилині. Маю в своєму активі й один покер. Його я провів у 1973 році. Ми грали вдома 1/8 фіналу Кубка України проти рівненського «Авангарду». У першому виїзному поєдинку ми поступилися господарям 1:2, а вдома обіграли їх із результатом 6:1. 4 м’ячі у ворота рівненчан провів я, ще по одному забили М.Тимчак та В. Грубчак.

– Найкращий сезон для ужгородської команди, без сумніву був 1972 рік.

– Звичайно. Ужгородці вперше вибороли високе друге місце, а крім того, «Говерла» стала володарем почесного трофею «Рубінового кубка», котрий заснував колектив газети «Молодь України» й вручався команді, футболісти якої за сезон забили найбільше м’ячів. До того ж, я став одним із кращих бомбардирів серед українських команд класу «А» (див фото праворуч: трофей тримає М. Русин, ліворуч від нього – В. Пінковський, а праворуч – С. Войтко)..

– І насамкінець. Більшість юних футболістів запитують відомих майстрів шкіряного м’яча, як він став класним гравцем. У Вас є свій рецепт?

– Рецепту як такого їм ніхто не скаже. А ось з цього приводу німецький футболіст Франц Беккенбауер, відповідаючи на аналогічне запитання, сказав, що для досягнення мети необхідно п’ять процентів таланту і 95 – праці. І не просто праці, а щоденної до знемоги! Важко не погодитись із ним.

– Миколо Івановичу, Ви чомусь рано свої бутси повісили, як мовиться, на гвіздок?

– Так, я міг ще спокійно три-чотири футбольні сезони пограти. Однак, коли в 1975 року Дежія-бачі (Дезидерія Товта – Авт.) зняли з посади старшого тренера, а на його місце прийшов Михайло Михалина, останній поставив питання, як кажуть, руба: або в команді він, або Микола Русин. Я змушений був піти. Якщо Дезидерій Товт вимагав від мене тільки забивати м’ячі, і я це робив із задоволенням, то Михайло Михайлович хотів, щоб я поблизу свого штрафного майданчика організовував атаки. Але я не зміг справитися з таким великим об’ємом роботи. Бо коли організував атаку біля нашого карного майданчика, то мене вже не вистачало на її завершення. І все ж кожен повинен робити свою справу: захисники – захищатися, півзахисники їм допомагати й організовувати в центрі поля атаки з форвардами, а нападаючі – забивати голи. Словом, ми з Михайлом Михайловичем розійшлися, як кажуть, як у морі кораблі. А після двох програшів на виїзді Михалину зняли з посади. Мене, звичайно, запрошували продовжити виступати за ужгородців, але я знайшов собі хорошу роботу на «Ужгородприладі», де почав грати за заводську команду в чемпіонаті міста. У 1977 р. у складі цієї команди став чемпіоном обласного центру, а наступного року вже грали на першість України серед команд ДСТ України «Авангард». А потім понад 10 років виступав за ужгородський «Автомобіліст». У 1982 році стали переможцями змагань на першість ДСТ України «Спартак». За автомобілістів крім мене також грали колишні гравці «Говерли» К. Лобанов, Ю. Куриляк, О. Рудай та інші.

– Миколо Івановичу, як кажуть, діти повинні перерости батьків.

– Як на мене, це – природна закономірність. Син став чемпіоном світу серед юніорів, а його син, а мій внук Сашко в дитячі роки грав за команду мукачівських «Соколят». Згадую, як нині 1 грудня 2001 року, коли на дитячо-юнацькому міжнародному турнірі з міні-футболу серед дітей 1990–1991 рр. н. пам’яті дитячого тренера ужгородської СДЮШОР Юрія Бажова грав і мій 11-річний внук Саша.

На фото. З м’ячем М. Русин. У центрі – М. Тимчак.

1977 рік. Ужгородський стадіон «Авангард». Товариський матч між ветеранами збірної СРСР та Закарпаття – 2:2. Один із голів провів М. Русин (у центрі). Справа – захисник збірної СРСР Василь Турянчик, а ліворуч – голкіпер збірної Володимир Маслаченко.