Анатолій Біденко: «В Ужгороді все було організовано на високому рівні»
17.05.2017 - 20:31До прийдешнього матчу збірної ветеранів України із угорськими суперниками, продовжуємо публікувати спогади про історичний поєдинок.
Анатолія Дмитровича Біденко любителям футболу особливо представляти не потрібно. Адже він понад 20 років був віце-президентом Федерації футболу України, зокрема, брав активну участь в організації першого офіційного матчу збірної незалежної України з Угорщиною, що відбулося 25 років тому – 29 квітня 1992 в Ужгороді на стадіоні Авангард.
– Нам було дуже важливо після завоювання незалежності провести офіційний поєдинок, – згадує Анатолій Дмитрович. – Оскільки потрібно було, перш за все, постаратися поставити міцний заслін перед прагненнями росіян переманити провідних українських гравців для виступів за збірну СНД.
Чому вибір зупинили саме на угорцях? Швидше за все, тому, що вони швидше за всіх відреагували на наші пропозиції провести спаринг. Адже, пригадується, ми відправляли такі запрошення федераціям ще кількох країн.
– Чи відповідає дійсності інформація про те, що спочатку планувалося проведення цього поєдинку в Києві тижнем раніше?
– Так, але потім довелося вносити корективи, бо у нас не знайшлося коштів на оплату перельоту угорців з Будапешта, забезпечення їх гідним проживанням та харчуванням…
Ось чому і звернулися до них з пропозицією зіграти в Ужгороді – найближчому до Угорщини нашому обласному центрі…
– Якщо не секрет, скільки ФФУ обійшовся приїзд угорської делегації?
– Про якесь фінансування не могло бути й мови з відомих причин. Ми просто домовилися з ними про обмін делегаціями. Спочатку вони приїхали до нас в гості, а через кілька місяців відбувся ще один поєдинок – вже в Ніредьгазі…
– Пригадується, тоді в розширений список кандидатів у збірну України було включено 41 футболіст, серед яких були гравці, що представляли закордонні клуби. Однак ніхто з них в Ужгороді так і не з’явився…
– Усе пояснюється просто: нестача коштів на оплату їх виклику…
– За чиєю ініціативою біля керма збірної виявився Віктор Прокопенко?
– Оскільки серед кандидатів в збірну було найбільше представників «Чорноморця», тренерська рада ухвалила рішення довірити кермо наставнику саме цієї команди…
– Скільки часу зайняла підготовка до поєдинку?
– Близько місяця, адже потрібно було подбати, щоб газон стадіону «Авангард» відповідав вимогам дня, щоб не соромно було зайти в роздягальню…
Що стосується керівництва цим процесом на фінішній прямій, то я був відряджений президентом ФФУ Віктором Банніковим в Ужгород за чотири дні до поєдинку…
– Напевно Вам одразу довелося вирішувати проблему зайвого квитка…
– Ажіотаж, дійсно, був небувалий. Тим більше, що і ціна квитка була, як кажуть, чисто символічною, як для того часу – 50 карбованців. Для нас тоді було дуже важливо, щоб трибуни заповненому вщерть. І за наявною інформацією, на Авангарді 13 000 глядачів збиралося тільки одного разу – 29 квітень 1992 року…
– До стартового свистка арбітра з Мінська Вадима Жука форс-мажорних ситуацій не виникало?
– Проблема несподівано виникла хіба що після телефонного дзвінка Віктора Баннікова напередодні поєдинку…
Він поінформував, що з ним зв’язалися представники англійської фірми «Умбро», які надали нам ігрову форму і просили розмістити на стадіоні рекламні щити. Оскільки матч транслювався на дві країни, то англійці, мабуть, були зацікавлені в додатковій рекламі.
Але оскільки доставити фірмові щити вже не було часу і можливості, то довелося звертатися за допомогою до місцевих художників, які майстерно скопіювали логотип нашого першого екіпірувальника…
– А це правда, що збірна України в Ужгороді грала в формі, що призначалася для італійського «Інтера»?
– Ні. На початку 90-х технічним партнером київського «Динамо» були англійці з «Умбро». І коли потрібно було терміново вирішувати питання з ігровою формою для збірної України, то Віктор Банніков відправився в Лондон з представниками столичного клубу. І хоча в «Умбро» були завантажені роботою, вони погодилися пошити для збірної України два комплекти форми.
Однак оскільки була обмежена кількість футболок, а незабаром на підопічних Віктора Прокопенка чекали спаринги в США, то ми попередили наших гравців, щоб вони не обмінювалися інвентарем з угорцями…
Так, були незадоволені, але тоді склалася така екстремальна ситуація. Що стосується спортивних костюмів, то англійці відразу уточнили, що не встигають, і довелося шукати компромісний варіант. Тому ми знову звернулися до них і поцікавилися, чи є у них в наявності костюми, колірна гамма яких чимось нагадує українську.
Нам запропонували костюми, виготовлені для Інтера, де переважали чорний, синій і жовтий колір. Оскільки інших варіантів не було, довелося погоджуватися. Але оскільки ці костюми придбали вже в достатній кількості, кожен гравець, викликаний на матч з угорцями, залишив його собі. На пам’ять…
– Ви акцентували увагу на тому, що у ФФУ були труднощі з фінансами. І все ж, хоч як-то вдалося віддячити хлопцям?
– У той період дійсно не було можливості утримувати на штатній основі медичний персонал, сервісну групу. Не дивно, що на матч з угорцями ми позичили у київських «динамівців» адміністратора, лікаря, масажиста.
Утім, футболісти, обслуговуючий персонал в накладі не залишилися. Мені вдалося домовитися з керівництвом місцевого «Лісбанку», і вони виділили для збірної досить значну суму грошей…
– А ви собі на пам’ять зберегли афішу, програмку або квиток з того пам’ятного матчу?
– Я цим не захоплююся, та й тоді було не до колекціонування. Важливо було, щоб футболісти мали можливість продемонструвати на полі все, що вміють.
Щоб обійшлося без ексцесів після фінального свистка… Тому для мене найбажанішою нагородою стали слова Віктора Баннікова про те, що в Ужгороді все було організовано на високому рівні.
Залишити відповідь