Вітаємо! Футбол – найкраща інвестиція у здоров’я людини!

Сьогодні, 10 грудня, – всесвітній день футболу.

Футбол завжди вважався «королем», а легка атлетика – «королевою спорту». Ці види спорту є домінуючими серед інших і щодо самої кількості атлетів, які займаються ними, а також завдяки мільярдам пристрасних вболівальників та цінителів у всьому світі. Звичайно, що у порівнянні з легкою атлетикою та іншими видами спорту, чисельність любителів футболу набагато більша. Не випадково його ще називають «грою мільйонів». Адже ним можна захоплюватися з дитинства до найповажнішого віку, як-от гравці закарпатського ФК «Поступ» з Коритнян (ветерани – 60+), який був чемпіоном Європи, України, а про область годі й говорити. А граючим тренером цієї унікальної команди є уродженець Коритнян, 73-річний Еміл Грицище. У нього є навіть свій лозунг: «Дружіть з футболом, то не будете бігати по аптеках».

Отже, згідно рішенню ООН, щорічно 10 грудня професійні спортсмени, любителі та вболівальники святкують Всесвітній день футболу. Ця подія покликана вшанувати вид спорту, що зміг стати майже способом життя та особливою філософією для величезної кількості людей. Метр вітчизняного футболу Лобановський завжди наголошував, що до цієї гри потрібно мати аналітичний, науково обґрунтований підхід, який поєднує високі фізичні навантаження, тактичну дисципліну та випередження суперника за допомогою постійного вдосконалення, що перетворило київське «Динамо» на грізну європейську силу та виховало менталітет переможців у гравців. Але так бува лише у тих країнах, де до цієї гри ставляться серйозно.

Свого часу нашого найтитулованішого атлета, двократного срібного призера олімпійських ігор (Мехіко-68 та Мюнхен-72), п’ятикратного чемпіона світу, який двічі міжнародною федерації фехтування визнавався «Кращим фехтувальником Планети» (1969 та 1971 рр.) Василя Станковича, який нині проживає у селі Нове Давидково, що на Мукачівщині, якось запитав про те, чи у Кувейті, де вони з Лобановським працювали у середині 90-их роках минулого століття тренерами з футболу та фехтування, серйозно до спорту відносяться чи ні. А, по-друге, чи часто доводилося з Лобановським зустрічатися? Василь Васильович усміхнувся і сказав: «Не те, що зустрічалися чи розмовляти, ми годинами могли з ним говорити про все на світі. Він до мене любив заходити, бо у мене був закарпатський коньяк, а він його любив коштувати (пробувати). Правда, Валерій Васильович був не з тих, хто багато говорив, але у той же час був напрочуд комунікабельна людина. А тепер відповідь на перше запитання. У Кувейті до спорту відносяться, як мокре горить. Через те я розірвав контракт і на рік скоріше залишив цю країну. Не знаю чи Валерій Васильович добув до кінця. Але завжди скаржився на те, що на тренування гравці не приходять. Інколи не вдавалося навіть провести «двосторонку». Правда, на офіційну гру приходило стільки футболістів, що можна було виставити дві команди. Він не любив і не терпів бардак. У нього завжди на першому плані була дисципліна. Якось я у нього запитав, а у чому суть сучасної футбольної філософії? На це запитання Лобановський мені відповів одним реченням: «Пресинг. На всіх ділянках поля». Лобан був академіком у своїй футбольній справі чи галузі, а мені лише торік присвоїли професорське звання.

Якщо зайшла мова про Лобановського та один із кращих клубів в Європі – київське «Динамо», то до нього запрошували кращих виконавців. А найбільше їх було із Закарпаття – приблизно 40. Свого часу склав повноцінну символічну футбольну команду й назвав її «Динамо» на закарпатський лад: воротар – Андрій Гаваші, польові гравців – заслужені майстри спорту М. Михалина, Й. Сабо, В. Турянчик, С. Решко, В. Рац, І. Яремчук, майстер спорту міжнародного класу Федір Медвідь, майстри спорту М. Коман, Т. Попович, С. Беца, а також Д. Товт та І. Диковець. Ще один разючий факт. За всю історію київського «Динамо» 36 гравцям було присвоєне звання «ЗМС СРСР», кожен шостий – це закарпатець. Ще раз їх назву: Михалина, Сабо, Турянчик, Решко, Рац та Яремчук і плюс МСМК Ф. Медвідь.

Англія – батьківщина футболу у світі, а Закарпаття – в Україні

До цих пір багато країн претендують називатися «батьківщиною» футболу у світі, але нею все ж вважається Англія. Існують документальні підтвердження, як і у нас, закарпатців, зокрема дослідників крайового футболу Михайла Рущака, Володимира Католика та автора цих рядків, які відшукали в угорських архівах документальні підтвердження, що закарпатці почали грати футбол раніше від львів’ян аж на цілий рік. А що стверджують львів’яни?. Вони пишуть про те, що буцімто «14 липня 1894 року у Львові відбувся перший офіційний футбольний матч між командами Львова та Кракова і в якому перемогу святкували львів’яни». Гм, а гол забив поляк. Як бути?

Ще наведемо один абзац із хвалебного вступу голови Асоціації футболу Львівщини Ярослава Грися до їхньої книги: «Богдан Люпа, Ярослав Грисьо та Іван Яремко «Хроніки львівського футболу (друга половина ХІХ ст. – 1965 р.), Львів, 2015, 5 стор.) ): «На львівській землі народилося багато чудових футболістів, тренерів, суддів й організаторів футболу». Вони у складі збірних та своїх команд брали участь в олімпійських іграх, чемпіонатах світу, Європи. Львівська область – багатюща на футбольні таланти. Наш футбол має чим похвалитися за свою, більш ніж 120-літню історію».

Так, у Львові є чудова база (інститут, училище, спортінтернат, ДЮСШ тощо). У нас – катма. Зате у нас є чудова «сімка» заслужених майстрів спорту колишнього СРСР, а на Львівщині – двоє (Баль та Гусін). Ще хочете один переконливий факт. До 1963 року головною командою у Львові вважалася армійська (СКА Львів). Так ось у 1955 році, тобто 70 років тому, за неї грало 11 закарпатців (повноцінна команда): воротар – Юрій Сусла (Перечин), польові гравці – Степан Асталош, Василь Калуя, Ернест Кеслер, Арношт Шандор, Іван Пажо, Аладар Пельчарський (Ужгород), Василь Турянчик, Ене Міраї та Дезидерій Ковач (Мукачівщина), а також Габор Сайлер (Свалява). А через 10 років хто завоював українське золото для Львова? І знову знайомі закарпатські прізвища знаних футболістів: МС СРСР Томаш Пфайфер, Степан Варга, Іштван Секеч, Імре Лендєл, Арношт Шандор, а тренером був Ернест Кеслер.

А хто у складі «Карпат» виборов львів’янам всесоюзний кубок у 1969 році? Головний тренер – Ернест Юст, а також Я. Габовда, І. Герег, Ф. Чорба, В. Щербей та П. Андрейчик.

Хотів би навести ще один разючий факт. Першим українцем, котрий одягнув футболку збірної колишнього СРСР, був саме закарпатець – це Іван Мозер з Мукачева, котрий у той період виступав за московський «Спартак». А хто був першим олімпійським чемпіоном із українців? Знову закарпатець із міста над Латорицею Й. Беца (ОІ-56). А хто з українців має справжню медаль з чемпіонату світу. І знову закарпатець, уродженець Берегова Гейза Калочаї. Й. Сабо та С. Решко – бронзові призери ОІ. Ще одна є бронзова медаль в ужгородця Йожефа Сабо, але вона не повноцінна. Чому?. Річ у тім, що на чемпіонаті світу, який проходив в Англії у 1966 році, згідно Положення про ці змагання бронзовими медалями нагороджували команди, які зустрічалися у матчі за третє місце. Тоді на справжню бронзу претендували збірні СРСР (у її складі був і Й. Сабо) та Голландії. Фортуна усміхнулася останнім.

А тепер постараюся скласти символічну збірну СРСР на закарпатський лад. Переконаний, що аналогічну збірну не зможуть скласти фахівці з жодного регіону України, а можливо, і столиці. Відомо, що за збірні команди СРСР (1945–1991 рр.) грало 358 футболістів з колишнього Союзу, 107 – з України й 10 вихованців закарпатської школи футболу: 1. В. Рац (провів за першу команду 47 ігор й відзначився 4 голами); 2. Й. Сабо (відповідно 40 й 8); 3. І. Яремчук (18 й 2); 4. С. Решко (15); 5. В. Пасулько (8 й 1); 6. Ф. Медвідь (6 й 1); 7. І. Гецко (5); 8. І. Мозер (4), 9. Й. Беца (2) та 10. М. Форкаш (провів одну гру). Свого часу також була збірна СРСР-2. До неї входили і 3 закарпатців: М. Михалина, Т. Попович й М. Коман.

Є у мене вирізка з газети «Известия» за 1959 рік (див. ліворуч), де надрукований склад «Кандидати у збірну СРСР». Серед них і двоє закарпатців – воротар Андрій Гаваші («Спартак» Ужгород) та праві півзахисники: Войнов (Динамо» Київ) та Василь Турянчик (ФК «Спартак» Ужгород).

Отже, збірна СРСР на закарпатський лад: голкіпери: М. Форкаш (Виноградівщина) та Андрій Гаваші (Перечин); польові гравці – І. Мозер та Й. Беца, С. Решко, В. Турянчик, Ф. Медвідь, Й. Сабо, В. Рац, В. Пасулько та І. Гецко, І. Яремчук, а також А. Пуканич та В. Кобін, які грали за збірну України.

У рамках всесвітнього дня футболу в ужгородському СК «Юність» (2-ий поверх, шаховий зал) 10 грудня, о 15.00 год. відбудеться зустріч ветеранів футболу, котрі півстоліття тому грали за головну команду краю – ФК «Говерла» («Закарпаття») Ужгород: МС СРСР та арбітр всесоюзної категорії з футболу 83-річний Т. Пфайфер, С. Войтко, Й. Бордаш, С. Гаджа, М. Квак, С. Селменський, І. Улинець, О. Пахомов, І. Шангін, М. Бобаль, Й. Микуланинець, Ю. Мальцев, М. Митровський, М. Ловска, М. Іваниця, В. Шевченко, Г. Качур, І. Погоріляк, В. Мартиненко, В. Зубанич.

Організатори традиційного заходу: Асоціація футболу Ужгорода (керівник – В. Гомонай) та обласний осередок Асоціації спортивних журналістів України (голова – В. Гаджега).

Василь ГАДЖЕГА, голова обласного відділення Асоціації спортивних журналістів України