Федір Розгоні. «Зворотний бік медалі». Частина 3

Продовжуємо знайомити вас із одним із найвідоміших гравців закарпатського обласного футболу Федором Розгоні.

«Керамік» (Виноградів) – чемпіон Закарпаття 1990 року (Федір Розгоні стоїть 4-й зліва)

Федір Розгоні. Як баскетболіст підкорив футбольний Олімп. Частина 1

Федір Розгоні. «Злети і падіння в «Говерлі». Частина 2

– Але ж поза футболом після відходу з «Говерли» не залишилися, правда?

– Приїхав додому і почав грати за місцевий «Електрон». Однак через деякий час до мене приїхали представники команди «Урожай» (Кольчино) Павло Біловарі та Василь Медвідь, з якими в 1975-у були в «Говерлі». Запропонували допомогти команді на першість України серед клубів фізкультури. Я погодився. Все було в порядку, я грав, забивав голи. Одного разу наша команда приймала київський «Ареснал». Вони сильну команду зібрали, були претендентами на другу лігу, багатьох я знав з часів виступу за «Говерлу». Грали ми в Мукачеві на «Авангарді». В кінці гри, коли я вирвався на подачу, і це на 80 відсотків мав бути гол, захисник мене штовхнув у спину. Я втратив рівновагу, а назустріч якраз «летів» воротар на перехоплення і коли я падав, то вдарив мене коліном в скроню… Я впав і лежав без тями біля 5 хвилин. Хотіли відразу везти у лікарню в Мукачеві, але я відмовився. Поїхав додому у Виноградово, де опинився в лікарні на довгих 6 тижнів. Фактично за один рік отримав дві важкі травми зі струсом мозку. Я був в дуже важкому стані. Не впізнавав людей, а головне – мене замучило безсоння, не міг нормально спати десь півроку. Одного разу прихав до міста професор китайської медицини. Лікував мене як медикаментами, так і акупунктурою. Такого дива я ще не зустрічав. Реально відчував як моя голова очищується, гул в скронях стихає. Час ішов, мені стало краще. Поїхав з командою Кольчина на виїзд до Івано-Франківська. Але це вже була не моя гра. І взагалі вже ніколи не був колишнім…

– Продовжували грати у Виноградові?

– Після святкування нового року у 1980 р. я отримав телеграму, запросили на тренувальні збори команди «Поділля» (Хмельницький). Під кінець зборів співпав мій захист диплому в свалявському технікумі за спеціальністю «Технік-виноградар, винороб». Після успішного захисту на «відмінно» я повернувся в Хмельницький, команда якраз повинна була їхати на виїзну гру. Однак, як виявилося, через непорозуміння керівництво команди думало, що я не повернуся і мене не заявили на чемпіонат. Знову зіграло моє самолюбство, я забрав паспорт і поїхав додому. У Виноградові запросили в місцевий промкомбінат, де організували футбольну команду. У 1981-у році я розпочав сезон за «Керамік». Там зібралася непогана команда. Головним конкурентом була команда із Заставного (Запсоні), де грали мої колишні партнери з «Говерли» Юрій Бенедек і Аттіла Зан. Однак, як виявилося, ми були сильнішими і здобули чемпіонство у першій лізі обласного футболу. А ще так само зайняли перше місце на першість ДСТ «Колос». Успіх у «Колосі» повторили і через рік в 1982-у. А в 1983-у продовжилося моє невезіння. В грі з добре знайомою командою Кольчина мої передні хрестоподібні зв’язки лопнули з таким сильним звуком, що було чути на весь стадіон. Після цього я не грав мабуть рік. До слова «Керамік» став чемпіоном області у 1984 році, але вже без моєї присутності на полі… Одного разу я спостерігав в якості глядача за грою на стадіоні і до мене підійшов мій колишній тренер з «Говерли», який на той час тренував команду Івано-Франківська. Виявилося, що він приїхав за мною, але… Зате він переконав мене їхати в Київ на операцію. Взяв направлення в республіканський диспансер, потрапив до лікаря Яшуніна. Але для операції не було анестезіолога. Хлопці могли в черзі очікувати його появу місяцями, але я відразу вирішив, що чекати черги не буду і піду на операцію без анестезіолога. Справа в тому, що ще перед поїздкою Василь Розгоні запросив мене грати за «Тиса» (Петрово), яку він тренував. Я дуже хотів повернутися на поле. Так от, операція тривала годину і 45 хвилин під музику. Мені вставили штучну зв’язку з лавсану. Звичайним дрилем свердлили верхню і нижню частину колінного суглоба. Протягли лавсанову зв’язку, зв’язали кінці і перевірили як закривається і відкривається коліно. Потім зшивали нерви, зв’язки, коліно… Після операції до мене щодня в палату приходили люди подивитися на людину, яку різали живцем. А я просто «горів» думкою повернутися на поле. Але реабілітація йшла важко. Організм не хотів приймати штучну зв’язку. Тренувався з «Кераміком», «Пластиком», потім почав нарешті тренуватися в Петрові. Однак ігровий сезон для мене був дуже слабкий, оскільки не міг повністю відновитися.

– Вдалося зрештою заграти в Петрові під керівництвом стрийка?

– в 1986-у я дуже старанно готувався до сезону, стан коліна покращився. Команда була, як кажуть, «на підйомі», грали непогано. Грали на першість України ДСТ «Колос». Виграли свою групу і вдало виступили у фіналі, стали переможцями. У фінальній частині в 3-х іграх я забив 7 голів. І це в 33 роки після стількох травм. В наступному сезоні непогано грали в чемпіонаті області. До команди прийшов мій добрий знайомий Іван Погоріляк, колишній гравець «Говерли», центральний захисник. В 1987 році в Петрові організували фінал союзної першості ЦР ДСТ «Колос», грали команди 15 республік. Грали пізно восени, вже випав перший сніг. Грали на виліт. У півфіналі грали з командою «Колос» (Яноші). Вони з самого початку вирішили будь-якою ціною забрати від нас трофей. Домовлялися з суддями. І все ніби йшло за їх сценарієм. Проте зрештою кубок поїхав в іншу республіку… В 1989 році готувалися до міжнародного турніру «Інтернаціональна дружба» імені Андора Бірова. Так сталося, що я якраз потрапив обласну лікарню. На ігри втікав в «самоволку», а Іван Погоріляк, який мешкав в Ужгороді, мене возив. А, до речі, тоді в лікарні я познайомився з студенткою 3-го курсу, яка була на чергуванні – моєю майбутньою жінкою. Турнір був дуже представницьким. В одній групі представники Угорщини, НДР, а також команди з Яношів та Петрова. В іншій групі представники Чехословаччини, Югославії, «Керамік» з Виноградова і, здається, команда Вишкова. Перед турніром керівництво команди Петрова вирішило підсилитися і запросила колишніх гравців «Кераміка» Дудаша і Турду. Так от, разом з Погоріляком їдемо на гру на «Москвичі-412» і перед мукачівським постом ДАІ відмовив двигун. Машину залишили біля посту і стоїмо, голосуємо. 40-градусна спека, я в капцях, так, як вийшов з лікарні. Раптом зупиняється машина на угорських номерах: «Сідайте, хлопці, якраз у Вилок на кордон їду». В нашій групі обіграли і угорців, і німців, і Яноші. Під час гри з останніми в боротьбі за високий м’яч супротивник вдарив мене під око. Після матчу повернувся в лікарню, а під оком величезний бланш. Зранку обхід Медсестри та лікарі посміхаються, а вже покійний лікар Іткіс запитує що сталося (до речі, був великим вболівальником «Говерли»). Кажу, в туалеті підковзнувся і вдарився в двері…

Момент біля воріт суперника

– Отже, потрапили у фінал. Вдалося перемогти?

– В іншій групі на подив «Керамік» програв югославам. Звісно ті теж приїхали з найсильнішим складом, троє членів збірної країни. Перед фінальною грою керівник колгоспу в Петрові Біров підійшов до нас з Іваном і каже: «Знаємо, що сильний суперник, не біда, якщо програєте». А я йому у відповідь: «Навіщо? Ми вигравати йдемо на полі». Спека декілька днів була 40 градусів. Жодної хмаринки на небі. Трибуни заповнені вщерть, а дітлахи висіли на всіх деревах навколо поля. Вболівальники приїхали з цілого району і області. Судив гру Степан Селменський. Нерви були на межі. Десь посередині першого тайму перехоплюю м’яча і вириваюся один на один з воротарем. Захисник ззаду хапає за форму і тягне мене на землю, а я намагаюся тягнути його за собою в штрафний майданчик, щоб заробити пенальті. Тягнув його добрих 10 метрів, але впав за 2 метри від мети. Ми отримали право на штрафний удар, а захисника видалили з поля. Майстер штрафних Дудаш забив красень-гол. Гра була дуже важкою з великою кількістю фізико-тактичної боротьби. Навіть не пам’ятаю кінцевий рахунок, головне, що перемогли. Як суддя свиснув, так хлопці і попадали, де стояли.

– Травми вже не хвилювали?

– Останні 3-4 роки власне минули без важких травм. Завдяки цьому та наполегливим тренуванням з кожним роком мій фізичний стан та спортивна форма покращувалися. Часто міг почути від колег та суддів: «Фері, у тебе немов друга молодість». Ну й дійсно, коли ти здоровий і фізично підготований до гри то отримує масу задоволення. Я грав блукаючого форварда (від воріт до воріт), керував грою, в кожному сезоні забивав свої +/- 16 голів. Часто такі голи, про які згадували із захопленням тижні. Навіть зараз деякі колеги пишуть мені, що були горді грати зі мною разом. Пам’ятаю, коли мав 37 років, то запрошували мене допомогти мукачівській команді. Петрово приїхало на гру чемпіонату в Мукачево і перед грою пішли чутки, що знаний тренер Ванзел, який збирав команду для участі у фіналі республіканського турніру, хоче мене переглянути. Але мене це образило: «Як такого відомого гравця, як я, ще хочуть перевіряти?». І я відмовився виходити на поле. А ще інший випадок. Приїхала в Петрово головна команда краю «Закарпаття» (Ужгород) зіграти товариську гру. Ми перемогли 2:0, гра була дуже хороша. Ігровий момент: після подачі захисники суперника відбивають м’яч в поле, а я на добиванні з 22 метрів роблю замах, гравець кидається під удар, а я тим часом перекидую цього гравця і з лівої ноги знімаю павутиння у верхньому кутку воріт. Один з незабутніх моментів!

– Ви згадували, що ставали чемпіоном Закарпаття тричі, втретє це було в 1991 році коли «Тиса» (Петрово) стала чемпіоном?

– Ні, не так все було. В 1990 році «Тиса» зберегла свій сильний склад і на новий сезон. Грали ми добре, а я був у відмінній формі. Під кінець першого кола ми поїхали на виїзд в Сваляву. Стадіон там був новий, симпатичний, а от газон в поганому стані. В центрі поля намагався вивести м’яч під щільною опікою, два суперника стелилися в підкаті одночасно, а я ногою зачепився в глибочезній ямі в газоні. Відразу відчув, що проблема з хрестоподібною зв’язкою і попросив заміну. Негайно поїхав в Київ на операцію, виявилося, що одночасно з «хрестами» порвав і меніск правого коліна. Цього разу операцію робили з наркозом. Пощастило, що одразу звернувся, реабілітація йшла швидше, так що до фінальної стадії чемпіонату я знову був в формі. І от на фінальні ігри чемпіонату області, які відбувалися в Берегові мене запросив до себе в склад «Керамік»… Я погодився. Пригадую була дощова і слизька погода. Почалася перша гра з іршавським «Металістом». Суперник виніс м’яч і був ризик виходу один на один. На ковзкому полі я, страхуючи ситуацію і своє щойновилікуване коліно, обійняв нападника іршавчан і зірвав їх контратаку. Звісно отримав червону картку, але врятував ситуацію, а гравці «Кераміка» вдесятьох втримали нічию. Зрештою команда зайняла перше місце у фінальному турнірі, отак я втретє став чемпіоном. Повернувся в Петрово. Але в 1991 році взимку перед початком сезону я дуже застудився. Лікарі виявили запалення легень. Наче пройшов курс лікування і почав тренуватися, а запалення відновилося і так далі. Лікарі сказали, що маю хронічне запалення, довелося продовжувати лікування… Одного разу приїхали хлопці з села Чепа, колишні гравці команди Петрова, запропонували тренувати свою команду. Не дуже я цього хотів, але вмовили. Команду потрібно було будувати «з нуля». Оскільки я був максималістом, то роботу організував на найвищому рівні. Звісно не все виходило одразу, але роботу було помітно. Одночасно тренував і команду юнаків, готував заміну основі. Непогано виступала команда загалом, я був граючим тренером. В 1992 році зимова підготовка провадилася згідно плану, непогано зіграли в зимовій першості. Після першого кола йшли на третьому місці, а всіх основних конкурентів в другому колі мали приймати вдома. Словом мали непогані шанси на успіх. Але місцеві «активісти» з незрозумілих причин організували «путч», довелося піти з команди. Так і закінчилася моя тренерська діяльність.

– Але ж з футболом ще не покінчили?

– Звісно ні. Після того як став «вільним птахом» виходив на стадіон «Пластик» побігати і потренуватися. Швидко до мене приєдналися колишні гравці «Пластика» і «Кераміка», які теж не мали команду. Одного разу приїхав до мене старий знайомий з Вишкова, «Шериф». Попросив допомогти, підібрати пару гравців. Тих, хто дійсно хотів грати я обрав. Спочатку нас було четверо, всі грали за основу вишківської команди. У мене не відразу пішла гра після довгого простою і хвороби, однак до кінця сезону я втягнувся і свої голи забив. Ніколи б не подумав, що мої останні роки кар’єри минуть у Вишкові. Пізніше нас, хлопців з Виноградова, у Вишкові вже було п’ятеро чи шестеро. А один навіть потім там одружився і залишився жити. Так і завершив я грати в 43 роки.

– Є що згадати за ці роки…

– Так, можу розповісти кілька цікавих, іноді кумедних, іноді сумних історій. От, скажімо, унікальний факт, про який згадував мій тренер Омелян Радю. В 1977 році мій портрет висів на дошці пошани одразу двох спортивних товариств – «Авангарда» (це товариство представляв «Пластмасовик») і «Спартака» (це товариство представляла «Говерла»). Інший момент трохи сумний, але показує, наскільки вболівали тоді за футбол. В 1978 році грали ми з Харковом. Згідно тактичної задумки гру я почав у запасі. В середині другого тайму за рахунку 0:0 мене тренер випускає, ми пресингуємо, почали навішувати м’яча в штрафний майданчик з розрахунком на мою добру гру головою. І от черговий навіс, захист слабо відбив м’яча, я вискакую і «ножицями» пробиваю у ворота. Перед лінією воріт знаходився Юра Бенедек, який ледве дотягнувся до м’яча кінчиками волосся, але цього було достатньо, щоб змінити траєкторію і забити гол. До кінця гри залишалося декілька хвилин і стадіон просто «вибухнув» від радощів, ми так і перемогли 1:0. Але, на жаль, у одного з вболівальників через переживання стався інфаркт… А ось ще один епізод, для мене сумний, а комусь може видатися смішним. З командою Петрова грали у фіналі кубка України ДСТ «Колос». За 15 хвилин до закінчення фінальної гри тренер замінив мене на гравця, який до того не зіграв жодної хвилини ні на груповому, ні на фінальному етапі. Доки я приймав душ відбулася церемонія нагородження. Вручали медалі, грамоти і цінні подарунки. Ну і цей футболіст з цим нагородами одразу втік додому, а залишився без нічого…

Колекція нагород Ф.Розгоні

– Чим займалися після футболу?

– Знаєте, після розпаду союзу відкрилися кордони і багато друзів та знайомих поїхало на заробітки за кордон. Не минуло це і мене, поїхав я в Прагу. Можна сказати були ми рабами 20-го століття. Працювали по 12-18 годин. Бригадир на роботі помітив, що мені можна довіряти і поставив на бетономішалку. Потрібно знати, що на один заміс давали чотири з половиною хвилини. Тобто за годину я робив 12 замісів, за 10 годин – 120, а за 18 годин – 216 замісів. Як автомат, до цих пір пам’ятаю ці цифри. Платня була мізерна – 35 корун за годину. Роздягалень там не було. В підвалах старих забудов вода стояла по кісточки, зі стін стікала вода, а під ногами бігали щурі. Так напрацювався, що від лопати не міг розігнути пальці, як затис їх на ручці, так вони і стояли. Коли народилася менша донька, не міг підняти її на руки, так боліли. І по нинішній день болять. Потім повернувся з Чехії і влаштувався на винзавод «Чизай», де допрацював до пенсії. Доньки виросли, вивчилися, вийшли заміж. Поки маємо з дружиною трьох онуків. Дружина ще працює у лікарні Святого Мартина. Радо відвідуємо дітей та онуків, маємо маленький город, де я і проводжу зараз основний час свого життя…

– Гарно дякую за винятково цікаву розповідь!

– Розповідь звісно могла бути ще цікавішою. Я вже згадував, що у 1977 році, коли був кращим бомбардиром «Говерли», на мій перегляд їздили з київського «Динамо», пізніше після операції – з львівських «Карпат». Міг заграти в «Поділлі», переглядали з Івано-Франківська. Словом, якби не мої травми, я міг досягнути найвищих вершин у футболі. Але цього ніколи не сталося…

Михайло РУЩАК,
історик закарпатського футболу