Федір Розгоні. Як баскетболіст підкорив футбольний Олімп. Частина 1

Прізвище Розгоні у футбольних колах Закарпаття відоме. Окрім Василя Розгоні, колишнього гравця мукачівських «Карпат», відомого тренера та багаторічного керівника Виноградівської ДЮСШ, вболівальники зі стажем добре пам’ятають його племінника Федора, який незважаючи на те, що повністю розвинути кар’єрний успіх футболіста йому завадили часті травми, є одним з найвідоміших гравців закарпатського обласного футболу.

Отже, інтерв’ю з 3-разовим чемпіоном області, багаторазовим призером всеукраїнських змагань серед команд ДСТ «Колос» та «Авангард», бронзовим призером турніру за приз «Робітничої газети» 1976 року, колишнім гравцем команди майстрів «Говерла» (Ужгород), як то кажуть, «давно на часі». І для здобуття цих усіх титулів, як каже сам Федір Розгоні, йому знадобилося 25 років грати «на зеленому полі» і завершити кар’єру у 43 роки. Однак вражає інший цікавий факт: а чи футбольні вболівальники знають багато прикладів, коли людина змогла зробити блискучу кар’єру футболіста, розпочавши заняття футболом тільки в 17-річному віці? Особливо в наш час це здається практично неможливим, проте не для героя нашої розповіді.

– Федір Федорович, розкажіть коли і де Ви народилися, хто були Ваші батьки та як і коли почали займатися футболом?

– Народився я у Виноградові 8 жовтня 1953 року. Батько, Федір Іванович, був робітником, колишнім в’язнем ГУЛАГу, мати, Олена Адальбертівна – домогосподаркою. Мав ще сестру Марію, старшу на півтора року. До спорту долучився відносно пізно, у 12 років, тобто в 1965 році – записався на акробатику в місцеву ДЮСШ. Через рік перевівся на баскетбол, в 1967 році, незважаючи на малий зріст, мене вже взяли у збірну школи, а ще через рік – у дорослу збірну району з баскетболу. В 1970 році закінчив навчання з грамотою кращого спортсмена виноградівської школи №3. А між тим практично усі однокласники та друзі займалися футболом. І от, у 1970-у році, випадково прийшов на стадіон «Авангард» на тренування юнаків «Пластмасовика». В одній з команд не вистачало гравця і друзі умовили приєднатися. Отак і почалася моя велика любов до футболу в 17 років… Уже в другому колі став одним з кращих в команді, а наступного року взагалі одним з провідних її гравців. Першим тренером був Омелян Радю. Йовшко-бачі Фозекош вчив нас основам футболу і тактики. Також тренерами були Емеріх Міндак та Омелян Токач (який пізніше тренував команду «Автомобіліст» (Ужгород). Отак я і ходив два роки паралельно на два тренування: один день з баскетболу, інший – з футболу. В кінці 1971 року мене призвали до армії, де не було можливості займатися спортом… Цікаво, що найкращим армійським товаришем для мене став Ернест Міклош з Буштина, з яким досі підтримуємо дружні стосунки і який згодом став дуже відомим чудовим воротарем, однак тоді ми обидва звісно ще не уявляли, що зробимо кар’єру в закарпатському обласному футболі.

– Після повернення з армії продовжили грати у футбол за «Пластмасовик»?

– Восени 1973 року повернувся з армії. Знайомі хлопці казали: «Такий-ись як гора!». Почалася підготовка до наступного сезону вже в складі основної команди. І хоча у баскетболі я колись вважався технічним і спритним гравцем, але футбол – не баскетбол. Тренувався я з повною віддачею і фактично почав грати у футбол знову з нуля. Тренером був Косоні Фері-бачі. І як би я не старався, але не мав доброї школи і досвіду. Проте на тренуваннях докладав максимальних зусиль, адже у житті завжди був максималістом. В 1974 році на початку сезону справи у команди йшли не дуже вдало. Ніяк не вдавалося підібрати забивного нападника. І так сталося, що «Пластмасовик» опинився на передостанньому місці. Потрібно було щось змінювати. Зрештою спочатку вболівальники, які в ті часи ходили навіть на тренування, а потім і капітан команди Юра Станко почали говорити тренеру, щоб він спробував мене в стартовому складі команди на гру. Так і сталося. На чергову гру в Солотвині я вийшов в «старті». Але навіть не дограв перший тайм, отримавши червону картку за відмашку. Отак і розпочав кар’єру в дорослому футболі – з дискваліфікації на 5 ігор. Під час вимушеної перерви поїхав вступати у Харків на юридичний без підготовки. Здав екзамени. В неділю вранці приїхав додому львівським потягом. Випадково зустрівся з нашим воротарем Василем Штефанко, а той каже: «Бігом додому за бутсами, їдемо на виїзд у Бичків». На той момент місцевий «Хімік» був на першому місці в таблиці, а ми – на передостанньому. Ми виграли гру 3:2, я забив один гол і віддав дві гольові передачі. На тій грі був присутній Михайло Михалина і я потрапив, як то кажуть, «на олівець». І так пішло аж до кінця чемпіонату. Ми виграли всі ігри, а я став кращим бомбардиром команди – 18 голів. На мій погляд, це сталося завдяки моєму надмірному бажанню бути добрим гравцем і моїм фізичним даним – я грав на всьому полі і створював чисельну перевагу у всіх лініях команди. Дослухався до вказівок старших гравців, таких як Юра Станко, Шандор Ковчі, Вася Штефанко, Міклош Олаг. Ну а потім був фінал в Ужгороді. З двох зон до фіналу вийшли по дві кращі команди: із західної Кольчино і Вилок, зі східної – Виноградово і Вишково. Ми обіграли Кольчино 2:1 і Вилок 4:1, а з командою Вишкова зіграли унічию 0:0. Я забив один м’яч Кольчину і два Вилоку. Отак і стали чемпіонами, а я кращим бомбардиром. Загалом я забив 21 м’яч – 18 в чемпіонаті і 3 у фінальній частині. І це фактично за півсезону.

«Пластмасовик» (Виноградів) – чемпіон Закарпаття 1974 року (Федір Розгоні стоїть 3-й справа)

– У молодого гравця голова не пішла обертом від такого успіху?

– Ха, це ще був не весь успіх! Я вже згадував, що потрапив в поле зору керівників головної команди області. Після Нового року, на початку 1975-го, мене запросили на підготовчі збори до команди майстрів «Говерла» (Ужгород). На збори ми поїхали удвох з Йожефом Вінце. Він був чіпким, швидким і технічним гравцем, грав правого крайнього. Дуже добре ми відчували один одного на полі, навіть не дивлячись. Однак після зборів до складу «Говерли» зарахували мене і Василя Кучінку з Чинадієва. Проте після першого кола я самовільно покинув команду. Образився, бо випускали лише на заміну, в той час як центральним нападником ставили нашого воротаря Івана Ковача. Тоді я ще не розумів, що такому молодому гравцеві як я потрібно багато працювати над собою – і фізично і тактико-технічно. Команду через невдалі результати викликали до Ільницького, першого секретаря обкому партії. Тренерів Михалину і Мальця зняли, а я після цього повернувся в «Пластмасовик» і друге коло вже грав вдома. Потім мене викликали на килим до першого секретаря райкому Левчука і новий тренер «Говерли» Пажо казав: «Фері, пой обратно». Але я хотів грати і залишився у Виноградові. Сезон 1975 року ми завершили в чемпіонаті на 5-у місці.

– І недарма, адже в 76-му здобули друге для Вас чемпіонство у складі «Пластмасовика»?

– 15-го січня 1976-го року ми почали з великими амбіціями підготовку до сезону. У зв’язку з виходом Косоні Фері-бачія на пенсію, тренером призначили спортінструктора заводу Омеляна Радю. Капітаном став Шандор Ковчі. Тренувався я завзято, адже завжди намагався бути кращим. На заняттях по фізпідготовці, коли бігли крос 10 кілометрів, в снігу до колін обігнав усіх на 2-3 км. Дуже велике бажання мав грати і фізично працював на своїх максимальних можливостях. З технікою я трохи мав проблеми, адже був баскетболістом і не мав футбольну школу. Але я бачив поле і читав гру, мав добрі удари з обох ніг, а головне був дуже стрибучим і прекрасно грав головою. Як відомо, у ті часи багато команд майстрів колишнього Союзу проводили на Закарпатті передсезонну підготовку. Тому в команди «Пластмасовик» завжди була можливість зіграти товариські ігри з командами майстрів. Не пригадую випадку, щоб ми комусь програли. Так, з полтавським «Колосом» зіграли унічию 1:1. До речі, після гри представник суперника» заходив в нашу роздягальню і запрошував грати за «Колос», але я не прийняв запрошення.

А молодіжну збірну СРСР до 19 років ми обіграли з рахунком 5:1! Ось з таким настроєм ми і провели цілий сезон і по праву стали чемпіонами області. Але окрім того команда ще й засвітилася на всеукраїнській арені, завоювавши бронзові медалі турніру за приз «Робітничої газети».

«Пластмасовик» (Виноградів) – чемпіон Закарпаття 1976 року (Федір Розгоні стоїть 7-й зліва)

Михайло РУЩАК, історик закарпатського футболу