Володимир Тарасюк: «Намагаюся поважати й любити студентів, наче власних дітей»

Щорічно в першу неділю жовтня в Україні відзначають День працівників освіти, і тематичні репортажі, інтерв’ю та нариси про людей, котрі своєю працею сіють у серцях оточуючих зернинки розумного доброго, вічного й нагадують людству про високу місію, яку виконує у житті суспільства Його величність Учитель, принагідно з’являються на шпальтах сотень, а то й тисяч українських видань та інтернет-ресурсів.

Нерідко, безліч неординарних тем, змістовні розмови та зустрічі, що їх висвітлюють авдиторії представники ЗМІ, лишають поза увагою особу самого журналіста. А між тим серед медійників теж є чимало талановитих, видатних, значимих у цій інформаційній галузі постатей.

Одним із таких людей є Володимир Юрійович Тарасюк. Маючи науковий ступінь у галузі журналістики, медійник за покликом серця й спортивний оглядач за станом душі вже понад двадцять років працює викладачем Ужгородського національного університету (доцент на кафедрі журналістики). І за честь вважає бути наставником (притому насправді є прикладом наслідування для багатьох наших сучасників). Як зізнався співрозмовник, професія педагога, учителя, викладача є чи не єдино істинним покликанням, до якого людина приходить за покликом розуму.

У день професійного свята інтернет-видання «Район.Ужгород» поспілкувалося з Володимиром Юрійовичем та довідалося, чому право на «місію першовідкривача» завжди має залишатися за студентом, пораду, як не розгубити себе в професії та за що чоловік понад усе вдячний своїй родині. Про це та багато іншого читайте в інтерв’ю:

– Отримуючи в 1993 році диплом випускника КНУ імені Тараса Шевченка, чи загадували, що колись самі станете викладачем ужгородського вишу? Як відомо, свій шлях Ви починали з посади рядового журналіста…

– Мені пощастило навчатися в хороших педагогів і пройти під час літніх практик серйозну школу районної газети. Це насамперед мене утвердило на журналістському шляху. Але водночас я, завершивши навчання з червоним дипломом у головному виші країни, хотів у майбутньому ці знання розвинути й захистити кандидатську. Так собі й постановив: п’ять років попрацюю, наберусь більшого практичного досвіду, а тоді напишу й захищу кандидатську. Тоді ще в Ужгородському університеті не відкрили відділення журнаілстики. Але щось підказувало: я працюватиму у виші.

Ще за студентських років познайомився зі своєю майбутньою дружиною – ужгородкою Надією, тож доля пов’язала із Закарпаттям. Перші враження про Ужгород були як про унікальне місто. І чомусь вірилося, що саме в ньому викладатиму журналістику. Тим часом я вже проходив практику в редакції обласного видання «Закарпатська правда». Це була для мене ще одна хороша журналістська школа. На той час названа газета мала добру славу, про що свідчив і наклад – 100 тисяч примірників. Уявляєте? Ну і звичайно, мені, молодому журналістові, хотілося спробувати себе в такому престижному виданні, де працювали серйозні журналісти, щоб чогось від них навчитися та якось себе утвердити. Тим паче, що і в Києві один із моїх наставників-практиків Микола Петрович Подолян говорив: «Володю, ти вже переріс «районку», час спробувати себе на вищому рівні».

Потім, коли я вже приїхав сюди, на Закарпаття, і настав час визначатися з роботою, я подумав: «Ну, раз доля завела в гірський регіон, який мені дуже сподобався своїм колоритом, то, очевидно, потрібно робити вибір і на краї за Карпатами зупинятися» (сміється, – авт.).

– У 1998-му Ви змінили кабінет редактора обласного часопису на аудиторію у виші. Видавничої справи не полишили, бо того ж таки року виникла ідея заснування «Погляду», перший номер якого світ побачив уже за два місяці. Які вони, відчуття, коли спостерігаєш за зростанням і розвитком свого дітища?

– Справді, я пройшов іще одну чудову журналістську школу. Під назвою: «Редакція газети «Срібна земля». У ній набув досвіду на всіх професійних щаблях: кореспондента, редактора відділу, заступника головного редактора, редактора. Удячний Богу, що мав можливість у житті отримати такий досвід роботи – і в районній, і в обласній пресі. Але життя рухається вперед. Мене запросили очолити редакцію нової газети, яка саме створювалося у виші. До того ж бажання викладати взяло гору. Тим паче, що я студентам міг розповідати не лише одну теорію. Щоправда, спершу намагався поєднувати роботу практичного журналіста в обласному виданні і працю в університеті. Але з часом вирішив зосередитися на чомусь одному. Мені і підказували, і я сам розумів: вливаюся у викладацький колектив, а отже, потрібно писати кандидатську. А це забирало багато часу. Упустити ж мрію свого життя – викладати, тим паче за фахом, – не хотілося. Іншого такого шансу могло й не бути. Зрештою, я любив приймати життєві виклики, тож із задоволенням спробував себе в новій ролі.

Той журналістський досвід, який мав, не просто хотів перенести на «Погляд» як на газету суто навчальну чи суто університетську. Хотілося спробувати зробити його цікавим і для ширшої аудиторії. Щонайменше – у краї. Чому? Тому що багато наших випускників стежать за розвитком своєї альма-матер. Їм також цікаво, як складається доля у наставників, які колись у них викладали, хто далі продовжує бути педагогом, хто і якого науково-кар’єрного зростання досяг, а хто узагалі змінив напрям діяльності. Так само можна дізнатися про своїх однокурсників, друзів, якого успіху в житті досягли вони після закінчення університету. Коротко кажучи, я розумів: газета може і має вийти за рамки університету. Приємно, що такої ж позиції дотримувався тодішній ректор, професор Володимир Сливка, а в подальшому – і його наступники.

У «Погляді» одразу ставку невеликим творчим колективом робили на різноплановість. Сконцентрували найактуальніше із життя краю, країни та альма-матер (тоді ще «світового павутиння» не було). І навіть «камерну інформацію», ту, яка стосувалася якоїсь конкретної кафедри, факультету, намагалися подавати з розрахунку на ширшу авдиторію. Коли ж інтернет став настільки доступним, що конкурувати з ним не могли навіть тижневики, стало зрозуміло: родзинкою «Погляду» – часопису, який виходить раз на місяць, – мають стати ексклюзивні матеріали як за тематикою, так і за манерою подачі. Отож на шпальтах видання почали більше стали з’являтися матеріали, пов’язані з історією освітньої установи, а саме тією її частиною, яка раніше була відома незначній кількості людей, ексклюзивні інтерв’ю із закарпатськими науковцями, талановитими й неординарними постатями нашого краю, нариси про таких людей, оригінальні репортажі з підрозділів тощо. Намагалися зробити газету ширшою в плані читабельності. Притому, звичайно, вона залишалася й навчальною базою для студентів.

Стратегічно газета намагається витримувати свою векторну лінію й сьогодні. Більше того, прагнемо розвиватися далі. Так, «Погляд» «замиготів» і в соцмережах. Перегляди деяких матеріалів у фейсбуці назбирують кілька тисяч вподобань. Це втішає, як і те, що свого часу наше видання було відзначено в Запоріжжі на І Всеукраїнській виставці студентських мас-медіа, у Всеукраїнському конкурсі студентських засобів масової інформації (3 місце). Видання ставало лауреатом обласної почесної відзнаки «Оберіг Срібної землі», а його працівників відзначали нагородами на обласному та університетському рівнях. Студенти, які системно співпрацювали з «Поглядом», були призерами всеукраїнських олімпіад із журналістики тощо.

– Репутація будь-якого вишу – це, передусім, викладачі, успіх «Погляду» – це насамперед творча «іскринка» усіх його кадрів. Чи пригадуєте, як складалися відносини із колегами з початку праці на освітянській ниві? Хто зі студентів, які реалізували себе фаховими журналістами, Вам найбільше запам’ятався?

– Попри те, що на момент приходу до колективу Ужгородського національного університету я утвердився як журналіст і редактор обласного часопису, робити перші кроки на освітянській ниві було для мене доволі незвично. Усе ж раніше я не мав викладацького досвіду та належного наукового рівня. Зізнаюся: на початках у моїх наукових роботах тяжів публіцистичний стиль. Проте в міру того, як познайомився з досвідченими викладачами-колегами, зокрема, і з інших кафедр (які, до слова, не скупилися на поради та підказки), зрозумів, наскільки важливою є правильність стилю в роботі, особливо якщо вона – наукова. Усвідомив це так само чітко, як і необхідність працювати за певною методологією. Пишучи кандидатську роботу, я зумисне обрав тему, пов’язану з Августином Волошином, адже вона стосується як історії закарпатської журналістики, так і історії краю загалом.

Коли приїхав на Закарпаття, то зрозумів: у цього краю є своя, особлива специфіка, зокрема і щодо журналістського фаху, про яку я дуже хотів довідатися. Саме ця ідея, ця тема відкривали мені можливість читати багато підручників, монографій статей про розвиток культури, силу місцевого слова та загалом історію преси Срібної землі. У зазначеному напрямку працював із великою радістю.

Що ж до того, чи не було важко викладати, то траплялося всяке. Скажімо, історію української журналістики іноді студенти сприймали важче. Вона здавалася їм далекою. Але я намагався пояснити, що її знання – важливі для розуміння фаху, а набутий досвід можна успішно використовувати для особистого зростання. Також завжди наголошував, що в історії є чому повчитися. В історії преси зокрема: як підібрати хорошу назву статті або газети, як оминути цензуру, що можна почерпнути з авторського стилю того чи іншого публіциста…

Потрібно вивчати минуле, щоб не припускатися помилок сьогодні та в майбутньому. Я переконаний, якби ми краще засвоювали уроки історії, зокрема із життєдіяльності часописів, творчості визначних вітчизняних публіцистів, то сьогодні не мали б стільки катаклізмів, війни, суспільних перекосів і як нація сформувалися б міцніше.

Повертаючись до студентів, то кожен із них – своєрідний. Один більше любить один предмет, а комусь краще дається інший. «Теорія друкованої журналістики» чи «Документальна телережисура»? «Кризові PR-комунікації» чи «Дизайн реклами»? Скільки людей – стільки й вподобань (сміється, – авт.). Кожному своє. У будь-якому разі намагаюся знайти підхід до кожного вихованця, ділюся знаннями, розповідаю про щось значиме.

А взагалі вважаю, що навіть попри вагомий багаж особистих знань викладача «місія першовідкривача» завжди має належати студентам. Не забуваймо, професіоналом людину робить саме любов до професії. А полюбити свій фах можна, тільки пробудивши до нього цікавість. І ніколи не потрібно ставитися до студентів зверхньо. Тоді доля обов’язково зведе їх із цілою когортою прекрасних особистостей, дасть їм шанс стати тими, на кого вони прийшли вчитися.

Часто доводиться чути, що раніше покоління студентів було кращим. Насправді ж кожне з них – цікаве та своєрідне. Воно – продукт свого часу. Відповідно одне покоління відрізняється від іншого. Чому? Тому, що всі вони мають неповторні бажання, мрії та прагнення, а відтак – творять і живуть у цій неповторності.

Звісно, я радію успіхам студентів, і тішуся, що вони навчалися на відділенні журналістики УжНУ, а багато хто пройшов і своєрідну школу «Погляду». Відрадно, що численна кількість наших випускників стали хорошими журналістами, затребуваними як на Закарпатті, так і по всій країні. Чи запам’яталися? Так. Кожен – чимось своїм. Хтось був (і залишається!) більше чудовим есеїстом, хтось – репортером, хтось – верстальником, комусь легко давалися широкомасштабні інтерв’ю, яскраві фото, а хтось підкорив і нарис. Хтось із об’ємного публіцистичного тексту примудрявся «нарізати» цілу низку інформаційних матеріалів, а хтось став універсалом із неповторним авторським стилем. Є такі, що стали успішними телевізійниками, радійниками, газетярами чи інтернетжурналістами, а є й такі, хто, грамотно освоївши верстку чи коректуру, і по нині займається більше суто видавничим або редагувальним процесами видань. Не хотів би когось виділяти, бо йдеться про десятки й десятки хороших фахівців. Усвідомлювати, що вони зростали на твоїх очах – потішно. Час від часу з деякими випускниками зустрічаюся, п’ємо каву та обмінюємось інформацією. Такі життєві моменти по-сообливому радують.

– Завжди говорите про студентів із такою повагою та любов’ю?

– Намагаюся поважати й любити студентів, наче власних дітей. Маю на увазі ту любов і повагу, які дають право на помилки та у яких не має страху бути приниженими. Я з дитинства пам’ятав, що до людей потрібно ставитися так, як хотілося б, щоб ставилися до тебе. До будь-якого здобувача фаху намагаюся говорити з повагою. І навіть якщо студент щось і недовчив, то, побачивши поважне ставлення до себе, зробить так, аби наступного разу не вивчити матеріал совість не дозволила. Принаймні я в це завжди вірив, а моя віра в людей переважно не підводила.

– Як до Вашої роботи ставиться родина?

– Узагалі я родині не заздрю, бо дуже доводиться багато часу приділяти роботі. Відповідно дякую їй за те, що розумінням ставиться до моєї професії. Зрештою, дружина, до прикладу, сама працює у медійній сфері, хоч і не є журналісткою як такою. І моя Надія завжди розуміла, наскільки діяльність за фахом є для мене важливою. Діти не пішли моєю стежкою. Можливо, тому, що бачили, наскільки я зайнятий. А можливо, тому, що в родині багато інших «професійних» генів. У будь-якому разі я радий, що вони впевнено обрали свій власний шлях, проте не менш успішний. І вдячний Богові за те, що він підтримує мене й моїх рідних, а в якихось складних життєвих випадках завжди виводить на шлях порозуміння. Коли ж випадає нагода провести час з усією родиною, то сприймаю це як свято. Особливо дорожу такими моментами.

– Плоди копіткої праці на освітянській ниві не змусили себе довго чекати: Ви стали кандидатом наук, доцентом і не тільки здобули авторитет з-посеред університетського колективу, а й отримали нагоду удосконалити професійну кваліфікацію у вищих навчальних закладах і засобах масової інформації Сполучених Штатів Америки та Великобританії. Повідаєте докладніше про той період?

– Одне з моїх життєвих кредо – постійно вчитися. Здається, що я вчитимусь, навіть будучи на пенсії (сміється, – авт.). Не соромлюся цього. Ба, навіть більше – із задоволенням вчуся у своїх же випускників. Вони – молоді, креативні, на хвилі прогресу в новітніх технологіях, діджиталізації, якщо хочете. Відповідно й добре набили руку» в професійному аспекті. Тож, навіть маючи за плечима достатньо досвіду, із задоволенням долучаюся до всього, що не тільки спонукає тримати руку на пульсі, а й сприяє можливості залишатися, що називається, у тренді. Це важливо для будь-якого професіонала, а особливо тоді, коли ти – ще й викладач.

Коли з’явилася можливість стажуватися в США та Великій Британії, то особливо радів. Адже отримав унікальну можливість ізсередини роздивитися, як організована система журналістської роботи в передовому західному світі. До прикладу, у редакціях щоденних видань «The Washington Post», «Guardian» телерадіоорганізації «Голос Америки» або так само всесвітньо відомій медіакорпорації «ВВС». Цікавим було абсолютно все: підхід до виконання творчих та виробничих завдань, система налагодження редакційної роботи, взаємостосунки із власниками… Скажімо, цікаво було поспілкуватися із заступником головного редактора газети із питань… національної безпеки. Вражає, правда ж? Чи так само корисно було поговорити в одному з місцевих американських університетів (штат Міссурі) із редактором газети на зразок «Погляду». Закордонне стажування дало мені можливість набути нових теоретичних знань та практичних навичок, активніше розвиватися у професії. За океаном чи в Європі, звичайно, трохи інша специфіка, але, беручи проєкцію з тих ЗМІ, їхнього життя, ти все ж щось використовуєш і у своїй безпосередній журналістській діяльності, навіть мимоволі переносиш на своє ЗМІ: не працюєш за усталеною канвою, а перебуваєш у динаміці постійного розвитку й у підсумку показуєш читачеві гідний матеріал. Саме такої «динамічної» політики прагнемо дотримуватися в нашому «Погляді».

– Практичних тренінгів, що відбувалися у межах нашої країни, за Вашими плечима багато?

– Тренінги та семінари, що були цікавими з погляду практичної журналістики, а також ті, що стосувалися викладацького спрямування, я стабільно відвідував. Іноді по кілька разів на рік. Щоправда, було це ще до початку пандемії коронавірусу та повномасштабної війни, спровокованої загарбницькою політикою країни-агресора. Нині ж подібні заходи відбуваються здебільшого в онлан-режимі. На одних ішлося про те, як через працю журналіста, стиль викладу інформації, зробити телепередачу чи видання впізнаванішими, на інших – як покращити якість освіти шляхом удосконалення знань викладачів та грамотного їх викладу студентам…

До прикладу, раніше журналістів не вчили, як висвітлювати інформацію про осіб з інвалідністю, торгівлю людьми, гендерну рівність чи діяльність ЛГБТ-спільнот… Одна авдиторія може таку інформацію сприймати, інша – ні, але справжній журналіст, якщо він дійсно професіонал, ніколи не робитиме вигляду, що таких делікатних, а для когось може й зовсім неприпустимих чи навіть болючих тем – не існує. Коли ж ти виконуєш місію викладача, то передусім усвідомлюєш, що маєш навчити студентів висвітлювати такі теми – толерантно, бо від того, як ти це поясниш сьогодні, залежить, як суспільство сприйматиме такі явища вже завтра.

На одному з таких практичних семінарів, що кілька років тому проходив на базі Києво-Могилянської академії я по-новому відкрив для себе такий напрям журналістики, як фактчекінг. Не скажу, що не знав його раніше, але сьогодні, в умовах безперебійного, всеосяжного й дуже часто неконтрольованого потоку інформації, ця тема стала як ніколи актуальною. Усвідомлюємо, що від грамотного фактчекінгу залежить покарання, яке не лише перед українцями, а й перед усім світом нестиме росія після нашої перемоги.

Варто відзначити, що добрим учителем для журналіста можуть бути не тільки тренінги, а й саме життя.

Якось приїхав в одне село, де в нашої газети було тисячу передплатників, зробити тематичну сторінку. Матеріалу назбирали, але бачу, що на першу сторінку не вистачає промовистого фото. Тамтешня родзинка, млин, виявився зачиненим. Багатодітної матері-героїні не виявилося вдома… І таке «везіння» переслідувало нашу творчу групу чи не весь день. Час збігав. Потрібно було повертатися до Ужгорода. Я вже хотів сідати в автівку, як раптом побачив похилого діда, що простував сільською вулицею з чималенькою колодою на плечі. «А чи не важко таку «довбню» тягати на плечах?», – питаю. Увідповідь чую: «Я її при всіх владах носив. Та й далі ношу» Завдяки цій розмові матеріал у газеті постав якось особливо «житейським». І фото на першій шпальті вийшло колоритним. Цей випадок демонструє, наскільки важливим для журналіста є вміння до останнього почекати, шукати до кінця те, що потрібно. Так само цінною для мене була участь в одному проєкті, під час якого читати лекції в багатьох містах нашої держави. Тоді я по-новому відкрив для себе Україну: наукову, студентську, на рівні громад, їх традицій і культур. Ти бачиш людей, які там живуть, ти з ними спілкуєшся, а потім усвідомлюєш, що кожне таке спілкування дає тобі можливість іншими очима дивитися на життя. Крім того, мої лекції, які стосувалися актуальних питань практики в медіасфері, анонімно оцінювали слухачі. Більшість оцінок за п’ятибальною системою були відмінними. Це теж додавало снаги й надалі вдосконалюватися, не задовольнятися «старим багажем».

– Угадується, що, працюючи 2018 року над науковою статтею «Особливості роботи журналіста в умовах інформаційної війни», Вам навряд чи спало б на думку, що війна в Україні буде «на слуху» у всього світу, а сама журналістика із засобу та інструменту висвітлення інформації перетвориться у справжню інформаційну зброю. Як на Вашу думку, впливає війна на журналістику, а журналістика на війну?

– Війна вплинула на журналістику. І навіть дуже. Вона змусила нас подивитися на певні, усталені роками речі під іншим кутом та повністю переосмислити своє ставлення до них. Парадоксально, та події, що відбуваються зараз, зробили медійників патріотичнішими, свідомішими, аніж це було навіть після двох революцій. Це перше.

Другий момент полягає в тому, що і вході самої війни журналістика зазнала чималих трансформацій. Коли на Україну впали перші ракети та бомби, багато з медійників не знав, як це правильно висвітлювати: що можна публікувати, про що можна розповідати, а що, чого не варто. Та журналісти самі, зокрема закарпатські, швидко зорієнтувалися й виробили «внутрішні» правила подачі матеріалів. Так, до прикладу, не зазначали конкретної локації, де відбувалася подія. Або ж із кожним днем дедалі більше представників засобів масової інформації усвідомлюють, наскільки важливо швидко та точно подавати інформацію. Бо завтра вже буде нова. І важливо подати її об’єктивно та виважено. Є розуміння того, що за цим стоять долі людей, зрештою, майбутнє української нації. Крім того, пишучи «росія» чи «путін» з маленької літери, ми попри нехтування правописними нормами, виробили своєрідний і єдиноправильний код, показавши своє ставлення до загарбників-варварів. А скільки нових слів у лексиконі ЗМІ з’явилося! Я навіть про це виступ підготував на недавню міжнародну конференцію в УжНУ. В умовах війни медіа теж розвиваються. Саме цим наша журналістика й подобається. І відрізняється від російської, бо не стала «журналістикою крові». Справжній сплеск емоцій викликають не лише матеріали про героїзм воїнів чи волонтерів. А й інформація про вцілілого півника на кухонній шафі розбомбленого будинку, і про котика, якого дістали з-під завалів. Нас війна зробила суворішими, але не жорстокішими. І, гадаю, що в цьому ми – теж європейські та заслуговуємо бути на провідних ролях у світі.

– Поміж тим Ви – ще й член Національної спілки журналістів України, стали заступником голови регіонального її осередку. Як удається поєднувати доволі копітку роботу?

– Іноді поєднувати все важко, бо коли «точки дотику» збігалися, то на сон лишалося кілька годин на добу. Уявляєте ритм, коли по кілька днів у тиждень читаєш пари, пишеш статтю до газети чи наукового збірника, готуєш до друку університетський місячник та ще й маєш викроїти час на підготовку телевізійного сюжету? Студентам же не скажеш: «Вибачте, я не підготувався до пари» або: «Я тут репортаж допишу, а ви самі попрацюйте». Я маю бути готовим до всього, раз обрав такий шлях медіаактивності.

Що стосується Закарпатської обласної організації НСЖУ то, з одного боку відрадно, що до професії долучається нова генерація журналістів, відбувається зміна поколінь, а отже, в місцеву журналістику увійде «свіжий творчий вітер». Утім, події останніх років включно з пандемією коронавірусу вносять свої корективи, а відтак збиратися у форматі звичайних зборів стало важче.

Останнім часом на діяльність НСЖУ та регіональних осередків випадає чимало нарікань: мовляв, спілка уже віджила своє», стала неактуальною, інертною, якщо хочете. Попри це, у ЗОО НСЖУ ми організовуємо різні заходи. Можливо, і працювати могли б активніше, але за будь-яких обставин спілка потрібна, бо журналісти повинні об’єднуватися, чути один одного. Скажімо, вже понад 20 років проводимо мініфутбольний турнір серед журналістів. Це вже історія, яка сприяє налагодженню товариської комунікації старшого та молодшого поколінь. Або ж майже всі членські внески перерахували на потреби ЗСУ. Можна критикувати, звичайно спілку. І є за що. Але називати її нежиттєздатною я б не став. Є добрі справи. Можливо, про них варто більше писати, говорити, щоб люди знали, але ці справи є.

Я переконаний, що спілка потрібна, бо в прагненні розвивати регіональну журналістику закарпатські медійники мають бути згуртованими. І для того, аби єднатитися, зовсім не обов’язково засновувати якусь нову оргнізацію. Бо в такому випадку прогнозовано ризикуємо «роздробити» той медійний осередок, який нині існує. Я завжди закликаю колег, котрі прагнуть до діяльності, приходити зі своїми ідеями, планами, пробувати щось змінювати, пропонувати новий вектор діяльності – починаннями, а не на словах. І брати на себе відповідальність очолити процес, за конкретні рішення чи навіть озвучені вголос думки.

У цьому плані мені дуже імпонує так звана «двопартійна система», поширена в тих же Сполучених Штатах Америки чи інших розвинутих країнах. Якщо партій багато, то дуже важко втілити певну суспільну стратегію в життя. Нам же потрібно гуртуватись довкола прогресивних ідей, що мають доповнювати одна одну. Лише так можна досягти успішного розвитку.

Якби мене спитали про поради, які б дав тим, хто хоче пов’язати своє життя із журналістикою, вони були б такі ж, як і ті, що їх із висоти прожитого досвіду дав би собі 20-річному: «Якщо перед тобою зачинилися двері – не бійся залізти у вікно. Бійся упустити шанс і не скористатися моментом»; «бери відповідальність на себе. Змінити долю мають змогу лише сміливці»; «живи. Люби. Твори. Дій. Лише так можна прийти до мети»; «Критикують? Якщо справедливо – роби висновки, несправедливо – не зважай. Але не стій на місці. Розвивайся. Навіть якщо доведеться помилятися».

– Цікавитесь шахами, гірськими лижами, більярдом, футболом, волейболом, велосипедним спортом, сплавом на катамаранах і байдарках гірськими річками, пішохідним туризмом, рибальством, тихим полюванням… Із «послужного» списку захоплень стає зрозуміло, що стати членом Асоціації спортивних журналістів України, відповідальним секретарем обласного відділення Національного олімпійського комітету України, медіатренером і медіаекспертом в галузі спорту, Вам, як то кажуть, сам Бог велів. На Вашу думку, спортивний напрямок, як із боку власне організації змагань та їх безпосереднього висвітлення – розвинений на Закарпатті достатньо чи все ж хотілося б звернути увагу на певні аспекти та можливі прогалини?

– Щодо першого, то всі види активних захоплень, які були або є, це спосіб тримати себе у формі, щоб творчо не вигоріти, «не стомитися». А стосовно другого, то відрадно: Закарпаття давно закріпило за собою славу спортивного бренду. Погодьтеся, далеко не кожен регіон України може собі дозволити мати по три футбольні команди у першій, другій та прем’єр-лізі. А свого часу так само в нас у вищій лізі одночасно грали команди з волейболу, футболу й гандболу. Або ж я робив телесюжет, де розповідав про гру трьох наших гандбольних команд у двох лігах – вищій і першій. А Ужгород – невелике місто. І Закарпаття – не мегапромисловий регіон із серйозними фінансовими можливостями.

Я вже не кажу, що окремої уваги вартують і закарпатські олімпійці, особливо – представники лижних видів спорту. Так само отримую задоволення, коли висвітлюю розвиток дитячого спорту на Закарпатті. Чому? Коли бачиш, як дітлахи орієнтують себе на активний розвиток, усвідомлюєш: у майбутньому вони трансформуються у виважених, загартованих морально й здорових фізично молодих людей, котрі прославлятимуть наш край своїми здобутками. А ще дитячий спорт неабияк мотивує. І до нині згадую один такий відгук, який прийшов на електронну пошту однієї зі спортивних програм, автором якої я був. Мама одного малого закарпатця розповіла, як її син побачив сюжет про гандбольний турнір і захопився відповідним видом спорту настільки, що перестав вештатися вулицями й навіть покращив свою учнівську успішність у школі. Адже тренер казав, що відрахує із занять, якщо не вчитиметься. Заради таких відгуків варто робити матеріали!

Стосовно організації змагань, то журналістська праця та кількість спортивних хобі безумовно сприяють оцінці зусиль подивитися на весь спортивний процес чи окрему його частину крізь призму організатора, гравця чи оглядача. Така діяльність теж потребує чимало часу, тому маю звичку постійно себе cамоорганізовувати, чітко планувати день. Однієї доби в моєму робочому блокноті був довжелезний список із 32 завдань на кшталт «занести…», «подзвонити…», «підготуватись…», «перевірити…», «домовитись…», «відзняти…». І в цьому переліку завжди є годинний перегляд повідомлень, зокрема й спортивних. Я маю знати, як журналістська спільнота провела свій черговий іноформаційний день.

– У Вас є чимало нагород всеукраїнського рівня в галузі спортивної журналістики. До прикладу, не так давно Вашу авторську програму «Територія спорту», яка стала лауреатом ХІХ Всеукраїнського конкурсу серед спортивних журналістів «Україна олімпійська», було визнано однією з найкращих циклічних спортивних телепрограм в Україні. Поділіться з читачами фаховою думкою: газетна журналістика від телевізійної дуже відрізняються?

–Це два однакові й воднораз різні світи. І обидва – неповторні. Візьмімо, до прикладу, газетний і телевізійний репортажі. Засоби передачі вражень суттєво різняться. Крім того, в одному випадку потрібно вкластися так у маеріал, щоб його на цілій шпальті захотілося прочитати. А в іншому кілька хвилин повинні тримати так само увагу аудиторії. І там, і там це зробити нелегко. Бо якщо читач прочитав перший абзац або подивився перші 15 секунд відео і йому нецікаво, даремна журналістська робота! Або ж у друкованих ЗМІ наголос на слові не важливий, а на телебаченні може призвести до казусів. В одному випадку розставити в тексті розділові знаки не матиме такого принципового значення, як в іншому. Висвітлення однакових тем у різних видах медіа може загнати в кут, тому потрібно долати «творчу безвихідь», спонукати себе відшукувати нові можливості презентувати авдиторії якісний і цікавий матеріал. Благо, що край у нас у ресурсному аспекті й справді унікальний, хоч теми й часто циклічні. Підтвердженням цьому є і той факт, що за два роки існування моєї спортивної програми (це, звісно, було до початку воєнного стану), наша творча телевізійна група висвітлила понад 70 видів спорту. Звичайно, працюючи у друкованих та аудіовізуальних ЗМІ, журналіст має дотримуватися основного професійного постулату – правдивості й балансу думок. Потрібно вміти грамотно розставляти акценти, тримати «драматургію матеріалу». Та на часто колеги не часто думають про творчий підхід, ганяються за сенсаціями, роздувають «страшилки». А місія журналістики в суспільстві не в цьому…

Благо, мені взагалі пощастило працювати в усіх видах ЗМІ: на радіо, телебаченні, в інтернет-виданнях, друкованих. Побачивши журналістську «кухню» ізсередини, легше і аналізувати процеси, які відбуваються в ній.

– Чи важко знаходите спільну мову зі спортсменами?

– Трапляються випадки, коли доводиться брати інтерв’ю в неговірких, занадто зіркових спортсменів чи тих, хто після поразки не хоче спілкуватися з медійниками. Але в цілому мені щастило. Важливу роль відіграє те, як: журналіст уміє «тримати марку», орієнтуватися в темі розмови, наскільки увійде в довіру до співрозмовника. Більшість тих, із ким спілкувався, були розумними, цікавими, неординарними постатями, які все демонстрували, що досягнення успіхів неможливе без фізичної витримки, сили волі та ясного розуму.

Уявіть фристайліста, який стрибає з трампліна й повинен відтворити алгоритм стрибка з урахуванням тієї швидкості вітру, яка на цю мить є. А ще уявіть, що рпатом у момент стрибка вітер узагалі зникає… Тоді вже не стільки думаєш про якість стрибка, а щоб удало приземлитися й не травмуватися. Так само часто футболіст за долі секунди повинен правильно прийняти рішення, що далі робити з м’ячем, щоб це мало успіх для команди. Зібраність та гострота розуму відіграють тут неабияку роль.

Та спілкувався я не тільки з викладачами, студентами, спортсменами. Були й народні депутати, лідери партій, артисти. Але найбільше задоволення отримував від спілкування з просто мудрими людьми. Від них теж є чому повчитися, від них є що почути. Такі співрозмовники завойовують своєю щирістю, простодушністю, скормністю, життєвим досвідом.

– Днями на базі Наукової бібліотеки УжНУ відбулася презентація документального фільму «Пас у третє тисячоліття», що розповідає глядачам про становлення на небосхилі спортивного олімпу легенди закарпатського футболу Томаша Пфайфера. Ви виступили автором сценарію стрічки. Розкажіть докладніше про цей проєкт. Це Ваші перші кроки в творенні «кіно»?

– Футболом я захоплювався ще з дитинства. І коли приїхав на Закарпаття, то побачив, яке велике гроно тут імен-гравців. Минають роки, вони відходять у далекі світи. Зберегти для історії такі постаті важливо. Адже вони прославляли край, країну. Одним із таких є і Томаш Пфайфер – відомий насамперед як футбольний гравець і арбітр. Коли запропонували зробити документальну стрічку, то я погодився, адже йшлося про людину, із якою я давно був знайомий, яка із 80 років 75 була у футболі й багато чого досягла. Хотілося розповісти про це. Робота була виснажливою впродовж кількох місяців. Але я радий, що наша творча група завершила доволі непростий проєкт, який отримав схвальні відгуки, хоч у ньому є й чимало недоліків. Насамперед через брак архівного матеріалу. Але, думаю, ми наскільки могли, настільки «витягли» фільм. І ще одне футбольне ім’я зберегли для історії краю.

До цього я вже мав кілька документальних робіт, але цю вважаю найцікавішою та водночас і найскладнішою. Удячний усім, хто зі мною разом дійшов у цьому проєкті важливого фінішу.

– Ви є (або були) членом творчих рад при облдержадміністрації із присудження журналістських премій та в галузі книгодрукування, а, будучи почесним професором Міжнародної академії літератури і журналістики, сприяєте підтримці творчої діяльності юних літераторів та журналістів, особливо з-поміж дітей-сиріт, малозабезпечених, і тих, що мешкають у гірській та на забрудненій Чорнобильською АЕС території.. Розкажіть про діяльність у цих «структурах».

– Це теж цікавий життєвий досвід. Спочатку, коли мене запросили до Міжгір’я бути членом журі, я розглядав цю пропозицію як разову. Та потім, коли ще й запропонували на постійній основі бути головою журі, то побачив, що з дітьми по-своєму цікаво працювати. Вони – цікаві, щирі, самобутні. Відчуття, коли ти бачиш їхні допитливі очі, бачиш, що багато хто з них мріє стати журналістом, а ти реально маєш можливість їм у цьому допомогти та підтримати – не порівняти ні з чим. Я ніколи не забуду, як приїхав на фестиваль удруге й побачив сльози радості від зустрічі на очах окремих минулорічних конкурсантів. Заради таких миттєвостей хочеться бути теж у журналістиці, підставити плече тому, хто невпевнений у собі, або потребує допомоги розкрити себе в якомусь жанрі чи якійсь темі.

Крім того, я практично не бачу відпусток, а тут є можливість і трохи змінити обстановку. Хоч і доводиться працювати, вичитувати чимало робіт, але є можливість і поспілкуватися з новими колегами, відпочити від звичної рутинної роботи. Це теж заряджає.

Відрадно, що біографією одного лише Закарпаття установа не обмежується: до когорти МАЛІЖанців долучається обдароване молоде покоління з Одещини, Львівщини, Азербайджану та інших країн. Ви б бачили, які це патріотично налаштовані, творчо обдаровані діти! Іноді, коли чуєш у їх виконанні поезію, пісню, драматичну постановку, дух захоплює!

– Яким буде майбутнє закарпатської журналістики, на вашу думку?

Я оптиміст. Тому бачу майбутнє світлим. У нас є та «родзинка», якої позбавлені багато регіонів нашої країни. Це – мультикультурність, яка сплетена з культур різних країн. У плані мовленнєвому, гастрономічному, дозвільному, спортивному, духовному тощо наш регіон – це клондайк тем та ідей, які живитимуть і медійний розвиток. У нас є хороші журналісти, у них є чому повчитися, а отже, нові покоління медійників матимуть родючий ґрунт для розвитку.

– Якби довелось обирати між викладанням журналістики й практичною журналістикою, що б ви для себе обрали?

– Це запитання на кшталт: «Яка нога краща: права чи ліва?» Для мене це поки два крила для впевненого журналістського польоту. Можливо, у юності й ризикнув би вибрати щось одне, але за роки своєї журналістсько-освітянської праці я настільки звик до свого способу життя, що існувати якось інакше, здається, просто не зміг би.

Поки ми розмовляли, до редакції занесли черговий номер університетського «Погляду», і емоції найщирішого людського трепету та непідробної радості осяйнули обличчя мого співрозмовника.

Розглядаючи сторінки часопису, очі наче магнітом «вчепилися»за рядки: «Журналістика працює на мене і до сьогодні. Комунікативні навички здобуті знання неабияк впливають. Із величезною радістю згадую іспити. Прекрасної викладацький колектив. Володимир Тарасюк багато розказував з погляду практики, не лише подавав теорію. Ніколи не забуду, як їздили з ним на олімпіаду в Суми. Навіть коли здобула ступінь магістра із психології, приходила на філологічний, і мені було тепло на душі. Приємно згадувати той час». Так про період навчання на відділенні журналістики згадує медійниця, психологиня та фізична реабілітологиня, а за сумісництвом володарка чорного поясу з карате Ірина Годинець.

– Якби журналістики не існувало, у якій професії найпевніше змогли б себе реалізувати?

– Я вдячний батькам, учителям, колегам по роботі, друзям, зрештою Богу, що дали мені можливість у цій сфері творити й розвиватися. Звісно, були якісь заламані списи, помилки, зайві кроки, які, можливо, я б знову не робив. Але якщо брати в цілому: це – моє… Те, у чому я себе знаходжу, бачу корисним суспільству і готовий працювати далі, скільки матиму сил. Ну а якби журналістики не існувало? Не знаю навіть. Мабуть, став би садівником чи пасічником. Але, мабуть, вигадав би й заснував би газету чи телепрограму відповідного спрямування.

Саме так каже мені людина, яка за фактом уже давно стала садівником для цілої плеяди обдарованих творців свободи слова: медійників фахових, вільних, свідомих…

Спілкувалась Наталка МАЛЕТИЧ

Фото: з особистого архіву Володимира ТАРАСЮКА