Олег Яворів: «…коли можу, граю й отримую від цього задоволення»

Сьогодні, 6 листопада, знаному футбольному фахівцеві – 50 років. До уваги читачів сайту розмова з ювіляром.

– Олеже Зіновійовичу, вітаю з піввіку! Як почуваєтеся в 50 років?

– Дякую за вітання. 50 років – не мало й небагато. Загалом не відчуваю ще себе в цьому віці. І можливо, не усвідомлюю.

– Зате усвідомлюєте, що саме з міста залізничників Чопа, де народилися, розпочався Ваш шлях у великий футбол…

– У мене батько – великий уболівальник київського «Динамо» та львівських «Карпат». Це десь теж вплинуло. А взагалі в нашому дворі вистачало дітей залізничників. Постійно грали у футбол. Уже в 6 років почав ним займатися. Перший тренер – Михайло Михалина. А ще в Чопі функціонувала хорошого рівня команда «Локомотив». Усі працювали в депо. А потім – на стадіон. Ми теж прибігали, подавали м’ячі. Моє дитинство промайнуло фактично на місцевому стадіоні. Згодом Михалина поїхав із Чопа, і я 2 роки займався легкою атлетикою. Мав непоганих тренерів – Семена Риндика та Олександра Краменка. Бігав 100 й 200 метрів, це потім позитивно позначилося й на моєму становленні у футболі як гравця.

– Коли й хто Вас запросив на серйозніший рівень?

– Якось у Чопі була гра. Мене помітили з ДЮСШ Ужгород; тепер це СДЮСШОР. Запросив у команду Степан Сербайло. І я брав участь у матчах Спартакіади України з колективами 1970, 1971 й 1972 років. А вже в п’ятнадцять Шандор Сабо й Віктор Требуш покликали мене до колективу дорослих у Чопі. 2 роки паралельно захищав честь і за згаданої ДЮСШ (СДЮСШОР). А в 1989 році на зборах у нашому місті був «Текстильник» Тираспіль. Тоді чимало клубів Радянського Союзу приїжджали тренуватися. І якось Євген Андріканич, тоді президент ФК «Локомотив», і запропонував мене подивитися тираспільцям. То був шанс. Після трьох тренувань наставник гостей Іван Данілянц запропонував прийти з батьком. Я подумав, що якось погано вів себе. А виявилося: чекатимуть у «Тестильнику» після 10 класу, у якому саме навчався. Так і сталося. Поїхав до Молдови. Команда виступала в другій лізі чемпіонату СРСР. Суперничала за вихід до першої. 5 футболістів було 1971 року; таких молодих, як я. Хорошу мав там школу. Досвідчені гравці фаховий наставник, багато чому навчився. Та не так часто виходив на поле, адже мав ще зовсім юний вік. Коли ж команда підвищилася в класі, то в Тирасполі ще й почалася війна. Я поспілкувався зі Степаном Войтком, і він запросив тренуватися в «Закарпатті». Саме був 1991 рік. Останній чемпіонат СРСР. Друга ліга. У нашій команді виступали в основному вихованці закарпатського футболу. За перші 4 гри відзначився 6-ма м’ячами. А потім мав чимало моментів, та не реалізовував. У 19 років бракувало досвіду. Утім, продовжував виходити на поле в «основі». Згодом футбольна система змагань зазнала реорганізації. Стали виступати в першому чемпіонаті України. У першій лізі. Йшли у верхній частині турнірної таблиці. Мали шанс підвищитися в класі. Але молода команда. Не вистачало й фінансування. У 1992 році з колективу пішло чимало футболістів, а також тренер. Я перебрався до Угорщини разом із Володимиром Вачілею. Потім перейшов до іншої команди. У 1996 році отримав травму. Сам лікувався, оскільки клуб відмовився допомагати. Через півтора року почав знову займатися.

– І наскільки мені відомо, виступали в області?

– У 1998-ому запросили в ФК, потім – СК «Перечин». 3 роки пограв. У 2000 році оформили потрібний тріумф – виграли Кубок, чемпіонат і Суперкубок області. Тоді в нас чимало відомих футболістів виступало, які пограли в командах майстрів. Та згодом перечинський колектив розпався. Я повернувся до Угорщини. Там ще три роки виступав з Андрієм Міщенком та Іваном Курильцьо. При тренерові Степанові Войтку. Коли сусідня нам країна вступила до Євросоюзу, виникли проблеми з документами. Довелося повернутися додому. Спочатку грав на районному рівні. А в 2007-ому перейшов до «Берегвідейка», де провів 2 роки. Ще виступав за команди Вишкова, Довгого, Чопа. У 2015 році разом із залізничниками посіли 1 місце в Західній зоні. А в 2016-ому стали другими. Я вже тоді і тренував, і ще трохи виходив на поле. А в 2017-ому тільки тренував.

– І були визнані кращим тренером Західної зони. Та команда розпалася…

– Якийсь час іще змагався в чемпіонаті Ужгородщини. А потім запросили тренером до ФК «Терново». Сезон видався доволі вдалим. Добрий підбір гравців. Молода команда. Хороший, амбіційний президент. Могли навіть стати чемпіонами. Десь трішки щось не вистачило.

– У якій ролі Вам комфортніше: гравця чи тренера?

– У ролі гравця простіше. Усе залежить від тебе. А тренером складніше. Важче.

– Як фахівець, який побачив обласний футбол ізсередини, що скажете про його рівень?

– Футбол – візитівка Закарпаття. Часи складні, але чемпіонат, першість проводяться. Є талановиті хлопці. У Східній зоні побачив чимало обдарувань. Технічних багато від природи. Футбол живе. Радує, що розвивається інфраструктура, є поля зі штучним покриттям.

– Ось тільки в наших командах майстрів бракує закарпатських молодих виконавців…

– Десь, можливо, недотягують. Був провал у деяких вікових групах. Це далося взнаки. Крім того, тренери не дуже багато уваги приділяють юні, адже залежать від результату. Отож частіше спираються на досвідченіших виконавців. Якби більше залучали молодь, то чимало з них могли б стати й повноцінними гравцями вищої ліги.

– Ви все свідоме життя у футболі. Чого б у ньому ще хотіли досягти?

– Без футболу себе не бачу. Хотілося б попрацювати в серйозному футбольному клубі на високому рівні. Або створити серйозну команду з великими амбіціями. Спочатку хоч би на рівні чемпіонату області.

– А якби дали необмежені футбольні повноваження, то щоб зробили для розвитку гри мільйонів в області?

– Надав би можливість займатися футболом в усіх населених пунктах Закарпаття. Щоб були тренери, інфраструктура, усі в рівних умовах, щоб і діти з багатих, і з бідних родин однаково могли розвиватися.

– У житті Ви такий же оптиміст?

– Принаймні таким себе вважаю. Вірю в себе, свою сім’ю, своїх дітей.

– Сини наче теж у Вас футбольні?

Старший пограв в СДЮСШОР, за УФК Львів, команди Берегова, Чопа, Угорщини. Тепер працює в Польщі. А молодший провів сезон у «Тернові», до цього був у Мункачі, Кішварді, відновився після травми.

– Що Вам найбільше приносить у житті задоволення?

– Сім’я, діти, гра у футбол. І тепер із молодими стараюся бігати. Щоправда, весь час зайнятий, але коли можу, граю й отримую від цього задоволення.

– Насамкінець щоб побажали футбольній юні?

– Бути сміливими, нікого й нічого не боятися та вірити у свої сили!

Володимир ТАРАСЮК, ЗАФ