Історія зобов’язує: експромт київського гостя

У грудні спортивна громадськість області відзначала 125-річчя зародження футболу на Закарпатті. Серед гостей був і відомий журналіст, представник видання Спорт-Експрес в Україні, Євген Карельський. Його враження та спостереження про святкування подаємо на нашому сайті у перекладі.

ПОДОРОЖ У СТОЛІТТЯ

Цієї зими на порядку денному в найзахіднішому українському краї разом зі снігопадами і лавинами, безсумнівно, опинився футбол. Причина – 125-річчя цього виду спорту у підніжжя Говерли, на берегах Тиси і Латориці. Довелось побувати там і спецкору «СЕ».

У якості увертюри – ліричний ретро-відступ.

Чому за відлік узято 1893 рік, запитаєте ви. Дуже просто: саме тоді, на виділеній Ужгородською управою землі, було побудовано перше футбольне поле. Тут пройшли дебютні матчі між гостями з університетів Праги, Відня, Будапешта і вихованцями Ужгородської гімназії, де тільки-но ввели у розклад уроки футболу.

Важливо, що це аж ніяк не виглядало художньою самодіяльністю: трохи раніше викладач гімназії Іштван Медрецкій відвідував всеугорські методичні семінари. Разом із колегами – Густавом Бенечей і Михайлом Кабацівим із Берегова та Мукачева.

Іван Дуран, голова Федерації футболу Закарпаття, звернув мою увагу, що так – історія подібної структури офіційно відстежена з моменту Сен-Жерменського договору 1918 року, за яким Підкарпатська Русь увійшла до складу Чехословацької республіки. Виникли навіть дві асоціації: слов’янська і мадярська. З 1921-го в них розігрувалися свої регулярні першості. Але! Нині відзначався ювілей перших футбольних змагань у цих місцях взагалі. Від самих витоків.

ІЗ СУЗІР’Я ЗЕМЛЯКІВ

Свято викликало величезний інтерес. Його програму відкрив турнір дитячих команд у футзальному форматі спорткомплексу «Юність». Атмосферою дійства перейнялися найрізноманітніші учасники і гості – від заслуженого артиста України Ференца Томича, який диригував естрадно-духовим оркестром музичного коледжу імені Дезидерія Задора, і Наталії Шетелі, яка делегувала аж чотири ансамблі коледжу культури та мистецтв, до голови Закарпатської ОДА Геннадія Москаля.

Що вже говорити про загальновідомих закарпатських футбольних зірок різних поколінь! Найбільш титулованими цього разу були тезки – легендарний захисник київського «Динамо» 1960-х Василь Турянчик та володар Кубка кубків, віце-чемпіон Європи Василь Рац.

До слова, за визнанням Василя Карловича, який багато подорожує, комфортніше йому саме на батьківщині. На моє запитання, чи правда, що найближчим часом знаменитий хавбек стане співголовою українсько-угорської футбольної академії, дав натяк – є така пропозиція!

Утім, вихідців із Закарпаття, удостоєних звання «заслужений майстер спорту», ​​ більше – це також Йожеф Беца (перший із українців олімпійський чемпіон з футболу 1956 р.), Михайло Михалина, Йожеф Сабо, Стефан Решко, Іван Яремчук. Плюс – автор першого голу весни-1992 у історії нашої суверенної збірної Іван Гецко, який починав в Іршаві. Ще один срібний призер ЧЄ-1988, його земляк Віктор Пасулько, гравці першого «кришталевого» складу киян у 1954 році – Михайло Коман, Ернест Юст, Тиберій Попович.

Та хіба це весь перелік? Іван Диковець, родом із Великоберезнянського району, чиї потужні, при його мініатюрних габаритах, удари, просто шокували воротарів, згадав, як в одному з матчів 1959 року на полі зійшлися відразу шестеро закарпатців. У московського «Спартака» – Іван Мозер, проте у київських динамівців разом із ним – вищеназвані Турянчик, Сабо, Попович, плюс у воротах Андрій Гаваші.

ХТО ВІЗЬМЕ ЕСТАФЕТУ?

Якщо в наявності класики, то повинні бути і сучасники! Після вручення ветеранам і активістам дипломів із подарунками відбувся гала-матч шість на шість. Зійшлися команди «Закарпаття-Україна» і «Закарпаття-Європа» – по клубній прив’язці футболістів. Усе завершилося бойовою нічиєю – 4:4, при тому, що ноги ніхто не прибирав.

Кращими ж гравцями зустрічі журі визнало наставника воротарів у дублі «Карпат» Володимира Васютика та універсала Адріана Пуканича.

– Ми, звісно, багатьох закарпатських зірок не бачили у справі, – зауважив Васютик. – Однак батьки і тренери нам передали як естафету бойовий дух і взяти участь у настільки знаменній події – велика честь. У дорослий футбол мене випускали з Львівського спортінтернату Лев Броварський і Ярослав Луцишин, а ось коріння мої в Ужгороді – від Степана Асталоша і відомого Іштвана Шандора.

Партнери в різні роки теж були хоч куди – Іван Гецко, Михайло Ловска, Олександр Еней, Євген Драгунов, Сергій Ященко… Важливі воротарські елементи ставив досвідчений Сергій Страшненко. Так, такий футбольний край, як Закарпаття, зобов’язаний розраховувати на клуб прем’єр-ліги.

– Існує думка, що в Закарпатті не знайти який-небудь металургійний комбінат, який взяв би під опіку команду, – продовжує розмову Адріан Пуканич. – Мабуть, необхідно спочатку не величезне фінансування, а правильне. Дітвора з ДЮСШ мріє виступати за головну команду області, але там і завдання повинні звучати переконливо. Створити подібну вертикаль реально. І кажу я це без претензій, адже пройшов усі сходинки від рідного Виноградова, де зі мною займалися Іван Білак та Роберт Бабич, у юнацькій збірній області – Матвій Бобаль. Жодним чином не вважаю хибним кроком нині грати на обласний арені за «Севлюш», що перекладається як «виноград», і радий, що ми стали чемпіонами-2018.

– Але вам і футболку національної збірної доводилось надягати?

– Узагалі-то таких пам’ятних виступів було тільки два. І все ж один гол в активі є. Це товариська гра взимку 2004 року з Лівією, яка завершилася з рахунком 1:1. До того ж це був другий матч Олега Блохіна як головного тренера – і перший виїзний. А нинішнє свято довело, що колишніх футболістів, як і розвідників, не буває. Те покоління, як мені бачиться, душею навіть більше на полі, ніж хтось із молодих – ногами.

У ЗВ’ЯЗЦІ З СУСІДАМИ

Підкреслю, що голова ФФЗ аж ніяк не приховує низку проблем, які належить «розрулювати» спільно. Після сумного сходження «Говерли» з дистанції в 2016-му, лише тепер намітився реальний прогрес. «Минай» лідирує у своїй групі другого дивізіону, а через аматорську лігу туди готовий піднятися і «Ужгород».

Йде оновлення інфраструктури, у чому поєднують зусилля обласна влада, мерії міст і меценати. Нинішні ж торжества – немов сигнал до збереження традицій, плюс об’єднуючий фактор для багатонаціонального регіону.

Безумовно, повинен бути закладений юнацький фундамент. І те, що «академічний» проект із відділеннями в Мукачеві та Ужгороді помітний, підтвердилося на імпровізованому круглому столі в редакції угорськомовної газети Karpati Igas Szo. Тон задав відомий футбольний функціонер Золтан Мадяр, шанований по наш бік кордону ще й як гарант дебютного спарингу 27-річної давності Україна – Угорщина. На питання, а в чому для них привабливість спільної праці, маститий Золтан видав цікаву версію. Угорські підлітки при перших же успіхах у техніці грішать самомилуванням, тоді як закарпатські ровесники здатні бути на полі такими собі бульдогами на кшталт Беци, Сабо, Решко…

ЗАЛИШАЙТЕСЯ ПРИ СВОЄМУ ДОСЬЄ

На завершення зазначу ось що. Деякі експерти, чиї прізвища свідомо опускаю, не просто поставили під сумнів зазначені закарпатськими дослідниками дати осені 1893-го. Вони звинуватили їх у протиставленні понять, прийнятими на облік у ФФУ. Ви не повірите, але найбільш заповзятий критик склав щось на зразок протесту і відправив у… СБУ.

Наш колега, головний редактор тижневика «Спорт тайм», проректор Східно-Європейського слов’янського університету і свого часу асистент арбітра ФІФА Степан Селменський, дав письмову відповідь за дорученням виконкому ФФЗ. У тому досьє – аргументи, зібрані від епохи Австро-Угорщини доцентами Михайлом Молнаром, Іваном Маріондою, спортивними істориками Іваном Кузьмою, Володимиром Католиком, Василем Гаджегою.

Уже за власною ініціативою, ваш покірний слуга, доповнив надану в компетентні інстанції добірку документів цим експромтом. Якщо переконані у Львові (Луцьку, Івано-Франківську), що їх футбольний родовід старіше – нехай проведуть своє вшанування та нагородять героїв. В Ужгороді це на всі сто вдалося…