Вадим Дьордь: «Рухаємося вперед!»

Із нагоди 50-річчя пропоную увазі читачів інтерв’ю з відомим футбольним фахівцем, директором СДЮСШОР (Ужгород).

– Вадиме Івановичу, сьогодні Вам 50 років. Прийміть найщиріші вітання від усієї футбольної громадськості краю, Федерації футболу Закарпаття. Що для Вас означає ця дата?

– Дякую за вітання, а щодо запитання, то воно – складне. З одного боку, так прийнято в житті, що це – перша серйозна дата для дорослих. Мабуть, за вказаний період людина озирається назад, дивиться, що встигла зробити, що попереду. А з іншого боку, така дата є, але великого значення їй не надаю. Багато вдалося зробити, але багато ще й потрібно. Почуваю себе життєрадісним. Хочеться бути в ділі. Маю бажання працювати, творити.

– А як щодо святкувати?..

– Звичайно, збереться коло близьких, рідних, друзів, із якими мені комфортно, які мене підтримують, до кого прислоховуюсь у багатьох випадках, із ким вирішуємо спільно різні питання та хочеться підтримувати стосунки в подальшому, приносити користь…

– Ви вже тим приносите користь, що є у футболі… Як до нього було протоптано життєву стежку?

– Усе почалася завдяки батькам. Тато з мамою вирішили віддати мене на футбол. Отож 1976-го, як виповнилося 8 років, батько привів у нинішній спортивний комплекс «Юність» до Олександра Філіпа, котрий і став першим тренером. Йому надзвичайно вдячний, бо допоміг розкритися як футболісту, а в подальшому ще й сприяв у становленні тренерської діяльності.

– У Вас непогано розпочиналася футбольна кар’єра. Скажімо, у 1980-х виступали за «Динамо» (Біла Церква), «Динамо» (Ірпінь) …

– Я розпочинав в Ужгороді, а 1983 року вступив до республіканської спортивної школи-інтернату в Києві. У 8 класі стали чемпіонами України, вигравши в «Динамо» (Київ). Я тоді забив вирішальний 11-метровий. У 1985-му вступив до столичного державного інституту фізичної культури. Навчався за вільним графіком. Запросили в «Динамо» (Ірпінь), який вважали фарм-клубом «Динамо» (Київ). Потім 2 роки прослужив в армії. Не жалкую, бо як молоду людину перебування у війську загартувало. Виріс психологічно, морально. Далі знову повернувся в «Динамо» (Ірпінь), яке передислокувалося в Білу Церкву. Однак кар’єру футболіста передчасно закінчив через серйозну травму. Перевівся на заочне навчання в інституті. Повернувся до Ужгорода й вирішив спробувати себе в тренерській діяльності.

– Із чого розпочинали в ній?

– Зустрівся з Олександром Філіпом. Він порекомендував мене директору ДЮСШ «Трудові резерви» Федору Оне. Так тренерську біографію й розпочав. А ще став працювати в ФК «Боржава» (Довге). Мою кандидатуру запропонував Йосип Шитєв. Потім був ФК «Локомотив» (Чоп) – «Закарпаття-2». Тоді «Закарпаття» очолював Матвій Бобаль. Він дав можливість попрацювати з перспективними футболістами – як молодими, так і з досвідом, котрі не потрапляли до основної команди майстрів. Проект видався вдалим. Вийшли до фіналу Кубка області, а в чемпіонаті краю посіли 2 місце. Тоді ж вступив до Вищої школи тренерів у Києві. Під час навчання набув необхідних знань: лекції читали відомі тренери з України. Повернувся до Ужгорода. Займався з дітьми. Згодом зустрівся з Іваном Качуром. Він запропонував узяти участь у створенні команди в селі Туриця, звідки я родом. Удало попрацювали той рік. А ще поступило запрошення від Анатолія Бузніка, який очолював юнацьку збірну України. Разом вивели команду до фіналу чемпіонату Європи в Шотландії. Мені було приємно й цікаво трудитися на такому рівні. Виїжджав по Україні та за кордон, працюючи помічником основного наставника. Паралельно виник варіант із СК «Перечин». Іван Качур був президентом, а я – тренером. У 2000 році названа команда з райцентру стала абсолютним чемпіоном області, вигравши Суперкубок, Кубок і чемпіонат. Хочу подякувати Іванові Качуру, який із порозумінням ставився до моїх вимог як тренера, давав простір для реалізації задумів і допомагав створити колектив однодумців. А ще вдячний усім хлопцям-футболістам, із якими пройшли той невеликий, але цікавий і корисний шлях. 2001 року навіть дійшли до фіналу Кубка України серед аматорських команд.

– Потім, наскільки знаю, з’явилися на всеукраїнському рівні в іншій ролі?

– Так, перебував у юнацькій збірній України під керівництвом Валентина Луценка. Паралельно отримав запрошення від друголігової «Зірки» (Кіровоград), де виконував обов’язки другого тренера. Згодом довелося вибирати: віддав перевагу збірній. А повернувшись до Ужгорода, отримав запрошення очолити «Закарпаття-2». Тоді до нього запросили найперспективнішу молодь з Ужгорода й краю загалом. Це теж був удалий проект – посіли 2 місце в області. Існувала перспектива й далі працювати, але в цей час у столиці відкрили центр ліцензування тренерів, і я продовжив там навчання. Знову зустрівся з багатьма досвідченими фахівцями, отримав нові знання, що потім дозволило реалізувати свій потенціал. Отримав ліцензію УЄФА «А», і тоді ж, 2004 року, отримав запрошення від першого віце-президента ФФУ Олександра Бандурка очолити збірну України U-15. У ній починали грати Роман Зозуля, Євген Коноплянка, Артем Кравець, Сергій Політило, Олег Міщенко та інші відомі футболісти, котрі згодом стали основними гравцями команд прем’єр-ліги. А фактично підлітками теж показували змістовний футбол. Пригадую, після перемоги в Кубку Віктора Баннікова президент ФФУ Григорій Суркіс із заступниками особисто прийшов подякував за успіх. На жаль, траплялися й невдачі. У 2006 році у відбірному циклі зіграли два матчі внічию – із португальцями та шведами. Потрібно було виграти в угорців, щоб посісти перше місце. Той матч і досі перед очима. Пробігає мороз поза шкірою, бо програли 0:4. Провина за поразку на моїх плечах. Через неї вирішив припинити співпрацю зі збірною, але вдячний керівникам, які надали шанс спробувати себе на такому рівні. Тим паче, що в цей період я відвідав чимало семінарів за кордоном і змінив погляди на ті чи інші аспекти тренувального процесу, зокрема психологічної підготовки футболістів.

– Але в Києві усе ж залишилися?

– Запропонували попрацювати центрі ліцензування тренерів. Теж згадую із вдячністю той невеликий період. А ще був першим заступником голови ФФЗ під керівництвом Михайла Ланьо. Правда, теж недовго, бо відчував: це не моє. За погодженням із керівництвом федерації залишив посаду. Отримав запрошення в СК «Ужгородський». А ще – із ФК «Єдність» (Плиски), який виступав у другій лізі України. Як для тренера, там вийшов удалий сезон: були хороші умови, підбір гравців, посіли третє місце. Паралельно тренував команду МАУП (Київ), із якою посів 2 місце у фіналі чемпіонату Європи серед студентів. У завершальному матчі в Києві поступилися французам 3:4. Згодом повернувся до Ужгорода…

– …І розпочали кар’єру директора СДЮСШОР.

– Після спілкування з Іваном Качуром, заступником голови ОДА, і Олександром Ледидою, головою облдержадміністрації, вирішили зробити крок уперед у плані розбудови СДЮСШОР. Тепер видно, що докладені тоді зусилля були правильними. Нині школа як спортивна державна структура посідає одне з чільних місць в Україні. Паралельно ще відгукнувся на пропозицію Івана Дурана очолити ФК «Середнє». Проте основною виявилася робота в школі. Коли до неї прийшов, відповідного адміністративного досвіду не мав. І все ж намагався створити комфортні умови для занять наставникам і дітям. Використовував і власні знання тренера, передавав їх колегам, зокрема з тактичної побудови гри. Дякую тим із них, хто з порозумінням ставився до моїх вимог. Вважаю, СДЮСШОР рухається правильним напрямком. За 8 років, відколи я в школі, пройдено складний шлях, однак багато вдалося досягти. Скажімо, виходили до фінальної частини ДЮФЛУ, перемагали в міжнародних турнірах, вихованців запрошували до відомих юнацьких та професійних клубів.

– Ось і цього року, до прикладу, потрапили до фінальної частини ДЮФЛУ та на турнірі Андрія Гаваші двома складами стали срібними призерами. Арсен Венгер свого часу сказав: «Ми не купуємо зірок, ми їх робимо». Що для цього потрібно на прикладі досвіду роботи в СДЮСШОР?

– Потрібно збагачуватися тренерськими, знаннями, весь час підвищувати кваліфікацію, стежити за сучасними вимогами підготовки дітей. Плюс матеріально-технічна база для повноцінних занять і правильна побудова стосунків із батьками. Адже часто проблема не в наставниках, а скажімо, у мамах, чиї чада грають у футбол.

– Нещодавно завершився турнір на честь Андрія Гаваші. Ви були головою оргкомітету. Яке загальні враження справили на Вас змагання, так би мовити, ізсередини?

– Насамперед скажу, що цей турнір зародився завдяки голові ФФЗ Іванові Дурану, який приділяє багато уваги розвиткові юнацькому футболу в краї. Саме Іван Петрович є генератором проведення такого вагомого заходу й запропонував разом працювати. Із задоволенням відгукнувся. Тим більше, що з повагою ставлюся до Андрія Андрійовича Гаваші, котрий на посаді голови ФФЗ чимало зробив для піднесення футбольного життя в краї. Власне турнір приносить вагому користь юним гравцям і є престижним на теренах України завдяки злагодженій роботі всього колективу, який працює над змаганнями. А головне: наші команди отримують досвід у матчах з іменитими й загалом хорошими клубами з України та із-за кордону. Ми помітно прогресуємо в підготовці юних футболістів за допомогою цього турніру.

– Трохи особистого. Ваш син став арбітром. Наскільки схвалюєте його вибір?

– Слава Богу, що свого часу в мене народилися донька й син. Я дуже радий їх появі. Вони тепер – зрілі молоді люди, яким чим можу допомагаю. Зокрема, і на стезю арбітра сина наштовхнув я. Свого часу побачив, що футболом йому найкраще займатися саме в такому амплуа. Наскільки це правильне рішення, покаже час. Але задоволений, що мій Назар обслуговує матчі чемпіонату області та України.

– На день народження прийнято вітати, бажати щось хороше. Що б собі самі побажали?

– Сьогодні складні часи. Потрібні терпіння, розуміння, філософські погляди на те, що відбувається в особистому житті й суспільстві. Намагаюся робити зважені кроки. А що побажати? Навіть не знаю… Донька нещодавно вийшла заміж. Це було моє бажання. Думаю, син скоро одружиться. Отож чекатиму на внуків. Радий що батьки, діти, сестра поруч зі мною. Допомагаємо один одному. Оточують надійні, хороші друзі. Сформувався в СДЮСШОР хороший колектив. Є порозуміння з різними гілками влади, що теж важливо для роботи. Один одного розуміємо. Рухаємося вперед! Радий, що створили сучасну інфраструктуру в школі. Хочу побажати собі й усім миру в країні та процвітання нашій державі!

Володимир ТАРАСЮК, ФФЗ