Імре Лендєл: «Я завжди хотів бути подібним на свого тестя»
01.06.2018 - 17:15Сьогодні, 1 червня, колишній гравець ужгородського «Спартака», львівського СКА, вінницького «Локомотива» та дитячий тренер Мукачівської ДЮСШ райради ФСТ «Колос» Імре Лендєл святкує свій чудовий ювілей – 75-річчя від дня народження.
А тестем у майстра спорту СРСР Імре Лендєла був відомий футболіст Йосип Егерварі – чудовий захисник команд майстрів Мукачева та Ужгорода.
Наша довідка: Імре Михайлович Лендєл народився 1 червня 1943 року у Мукачеві. Півзахисник, форвард. Майстер спорту СРСР (1965 рік). Першим тренером у нього був Василь Брижак, котрий у свій час грав за відомі місцеві команди «Більшовик» та «Іскра» (Мукачево).
1959–1960 рр. – гравець збірної команди школярів Закарпаття, яка протягом двох років була чемпіоном України серед юнаків 1943 р. н. і молодші.
Два футбольні сезони (1960–1962 рр.) мукачівець виступав за ужгородський «Спартак», який у 1961-му був перейменований на ФК «Верховина».
У 1962 році захищав кольори резервістів київського «Динамо».
1963–1965 рр. – проходить дійсну військову службу у Львові, правильніше, виступає за місцеву армійську команду СКА.
У 1964 році Імре Лендєл разом із двома мукачівцями Золтаном Мілесом та Степаном Товтом у складі збірної команди України стали переможцями всесоюзного футбольного турніру «Надія».
У 1965 році в складі СКА «Львів» Імре Лендєл став чемпіоном УРСР серед українських клубів (клас «Б») і був удостоєний звання «Майстер спорту СРСР». Такі значки того року також були вручені закарпатцям Томашу Пфайферу, Степану Варзі та Арпаду Шандору. Останній, до речі, був капітаном чемпіонів.
З 1966 року по 1971 рік І. Лендєл виступає за вінницький «Локомотив». До речі, ця команда в 1964 році була чемпіоном України і грала у чемпіонаті СРСР (клас «А», 2 група).
У 1971 році повернувся в рідне місто над Латорицею, де продовжив свою футбольну кар’єру у місцевому ФК «Карпати», який грав у чемпіонаті України серед КФК, а також виконував роль капітана команди.
Імре Михайлович Лендєл 32 роки працював дитячим тренером ДЮСШ Мукачівської райради ФСТ «Колос» та СОК (спортивно-оздоровчий комплекс). працював тренером Мукачівської спортивно-оздоровчого комплексу ДЮСШ.
Із ним зустрівся на головній спортивній арені Мукачева, де його вихованці змагалися за престижний всеукраїнський кубок «Шкіряний м’яч».
– Імре Михайловичу, будь ласка, кілька слів про 1964 рік, коли Ви стали володарем гарного й оригінального Кубка «Надія».
– Цей кубок був заснований у 1963 році ЦК ВЛКСМ для збірних команд республік та міст Москва та Ленінград. Головна мета – виявити найбільш перспективних молодих гравців. А першим володарем цього гарного кубку стала збірна Узбекистану. Тоді українці, на жаль, не попали навіть у фінальну частину турніру. Ці змагання, як правило, розігрувалися в два етапи (зональні й фінальні ігри). У зональних зустрічах ми легко переграли збірні команди Латвії, Ленінграда та Естонії й вийшли у фінальну частину. Два стартові поєдинки зі збірною Узбекистану та Білорусії завершилися внічию. Завершальну гру грали з сильною командою Грузії. Ми закавказців переграли з рахунком 3:1. У турнірній таблиці склалася цікава ситуація: у нас із грузинами однакова кількість очок і ми знову були змушені грати ще одну гру. І знову перемога за нами. На цей раз, правда, вона була скромніша – 2:1.
До речі, із чотирьох призів два дісталися українцям. Кращим захисником турніру був визнаний Е. Степаненко, а кращим півзахисником – я.
– Імре Михайловичу, а як гралося за залізничників?
– Ця команда, як і львівська армійська, була на хорошому рівня. Скажімо, вже в дебютному році ми зайняли в чемпіонаті СРСР (2 група, клас «А») почесне четверте місце. На одне очко нас випередили львівські армійці, а столичні – на два. Переможцями стали футболісти луганської «Зорі», котрі набрали від нас на 5 очок більше. До речі, з лідерами ми обмінялися очками. Вони від нас вдома програли з мінімальним рахунком (0:1), правда, вдома луганчани не лише взяли реванш, але й забили нам чотири «сухі» м’ячі. А ось із київськими армійцями ми вдома виграли з рахунком 3:0, а в Києві програли (1:3).
– А як зі своїм попереднім клубом зіграли?
– У Вінниці і у Львові, як мовиться, на табло були тільки одні нулі. А ось львівські «Карпати» ми обіграли двічі з однаковим, до речі, мінімальним результатом 1:0. Теж того футбольного сезону обидва матчі виграли від таких «міцних горішків», як запорізький «Металург», ярославський «Шинник». З останніми у нас загальний рахунок 7:2 на нашу користь.
– Крім Вас із земляків хтось виступав за вінничан?
– По-перше, майбутній змс СРСР Стефан Решко з Мукачівщини, а також Янош Габовда та Степан Товт. Були й такі матчі, що четверо закарпатців грали відразу в «основі». Якщо до цього додати, що за армійців Львова теж виступало четверо закарпатців, за одеситів – не менше, та й в інших колективах були представники із нашого краю, то можна з упевненістю сказати, що наш край був справжньою кузнею футбольних талантів у 50–70 рр. Так, у 1966 році київські «динамівці» стали чемпіонами СРСР, а в «основі» грало четверо закарпатців.
– Згадайте 1968 рік, коли львівські «Карпати» у Вашій підгрупі стали переможцями. Як склалися того року стосунки між вінницьким «Локомотивом» та «Карпатами»?
– Неймовірно, але факт. Картина повторилася. На цей раз львів’яни, як і ми два роки тому, в обох матчах у нас виграли, до того ж з таким же рахунком 1:0. Того ж року львів’яни у нашій групі зайняли перше місце і в пульці серед кращих команд другого ешелону, що проходила в Сочі, прикарпатці таки вибороли право в 1969 році виступати у 1 групі класу «А». Більшість футболістів отримали звання «Майстер спорту СРСР». А 1969 рік для них став тріумфальним – вони вперше в історії стали володарями Кубка СРСР. Це кажу через те, що там чимало виступало наших із тобою земляків: Янош Габовда, Іван Герег, Петро Андрейчика, тренерами були Ернест Юст та Юрій Сусла.
– Кого, як тренер, вважаєте своєю головною гордістю?
– Кобіна. Тут інших варіантів бути не може.
– Однак, крім Василя відомих вихованців вистачало?
– Наприклад, Степан Беца. На початку 90-х грав у київському «Динамо», був перспективним хлопцем, однак загинув у автокатастрофі. Ще один вихованець – Анатолій Мущинка, який грав за ФК «Карпати», а потім до Німеччини виїхав. Толік навчався у паралельній групі у Степана Варги, проте до його виховання я також доклався.
– Кажуть, що Василь Кобін розпочав займатися футболом у 8-річному віці. Ви пам’ятаєте той момент, коли він прийшов до вас у школу?
– Коли побачив цього хлопчика, то все зрозумів. Дуже він талановитий був! А який удар мав – дитині 8 років, а з такою силою бив.
– Яке ставлення до футболу у Вашій сім’ї?
– Нормальне. Взагалі мені пощастило в сімейному житті. Знаю, що є чимало дружин, які не люблять футбол. Та в мене з цим проблем ніколи не було, бо дружина – це донька чудового в минулому футболіста Йосипа Егерварі.
Василь ГАДЖЕГА, журналіст
Федерація футболу Закарпаття, спортивна громадськість області вітають визначного земляка із чудовим ювілеєм!
Шановний Імре Михайловичу! Бажаємо Вам міцного здоров’я, благополуччя у сімейному житті та радості від футбольних успіхів Ваших вихованців!
Залишити відповідь