Головний суддя – диригент двох футбольних оркестрів

15 травня День народження святкує знаний в Україні арбітр із футболу Василь Бабич. Одним із перших привітав його земляк із сусіднього села, що на Іршавщині (Зарріччя та Кам’янське), голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України, автор матеріалу Василь Гаджега.

Відразу скажу, що Василь Бабич ніколи не був «зручною» людиною. Таким завжди не фортунить у житті, хоча на нього іменинник ніколи не скаржився. У вищій лізі чемпіонату СРСР як арбітр у полі «відсвистів» понад 70 поєдинків, а взагалі на першість Союзу та УРСР має у своєму активі кругленьку й солідну цифру – більше 500 ігор. І все ж у багатьох його ім’я асоціюється зі скандальним поєдинком між київським «Динамо», яке днями святкувало 90-річчя від дня заснування, та криворізьким «Кривбасом». Сам «винуватець» В. Бабич розповідає: «Це був матч у вищій лізі ІХ чемпіонату (1999/2000 рр., який відбувався 12 червня 1999 року в Кривому Розі. На стадіоні – аншлаг (понад30 тисяч глядачів і 30 градусів тепла). Перший тайм – 0:0. У другому таймі на 84­ій хвилині форвард господарів Римшин відкривє рахунок. До фінального свистка залишається три хвилини. Кияни розпочали непогану контратаку і м’яч потрапивє до Яшкіна, котрий перебував у штрафному майданчику. Один із захисників, котрий не встигав за форвардом киян, почав його затримувати руками. Я дав свисток і показав на одинадцятиметрову позначку. Уболівальники та тренери не змогли змиритися з моїм рішенням. Пенальті, до речі, реалізував Ребров. Однак уже після перегляду відеозапису все, як мовиться, стало на свої місця, а інспектор матчу Стародубов виставив мені високу оцінку – 8,3 бала».

Наша довідка: Василь Васильович Бабич народився 15 травня 1954 року в селі Заріччя Іршавського району. Арбітр національної категорії з футболу (1994 рік). Розпочинав свою спортивну кар’єру футболістом. Перший тренер – Омелян Мартин із Іршавської ДЮСШ. У складі збірної району, починаючи з 1966 року, був учасником багатьох обласних та всеукраїнських дитячо­юнацьких турнірів.

1971 р. – навчання в Київському державному інституті фізкультури.

1973 р. – у складі іршавського «Механізатора» В.Бабич став володарем Кубка чемпіонів ВДСТ «Колос» (серед союзних республік).

Певний період грав за юнаків київського «Динамо», а відтак провів кілька поєдинків за «дубль». Тренером київських резервістів у той час був Євген Котельников.

У 1974 р., навчаючись на 3 курсі, грав за збірну інституту на першість київського міського ДСТ «Буревісник», яка стала переможницею серед 20 збірних команд столичних «вишів».

1975–1985 рр. – після завершення вищого навчального закладу працював на посаді тренера­викладача з футболу в Іршавській ДЮСШ, де директором був Федір Меренич. Разом із ним готували молоде покоління футболістів також колишні гравці київського «Динамо», змс СРСР Михайло Михалина та Василь Турянчик.

Після 10 років роботи тренером у спортшколі доля закинула в Ужгород.

1985 р. – працює в навчально­спортивному відділі облспорткомітету, котрий у той час очолював С.Гаупт. В.Бабич був відповідальним за роботу ДЮСШ та розвиток футболу в області.

ІзЗ 1986 р. почав обслуговувати футбольні матчі, спочатку на першість району, області, ігри серед аматорських колективів, а відтак другу (1987 рік), першу й поєдинки за участю команд вищої ліг. А допомогли опанувати це футбольне ремесло іршавці Юлій Керечанин та Василь Попович.

1988–1989 рр. – начальник команди «Закарпаття» (Ужгород).

1990–1992 рр. – працював спочатку завучем, а відтак і директором ужгородської ДЮСШ «Трудові резерви».

1992 рік – очолив одну з найбільших в області спортивних організацій – ОСК «Гарт» і паралельно став директором ужгородського СК «Юність».

1992 рік – як арбітр у полі відсудив перші матчі в І лізі й став асистентом судді серед команд елітної ліги України.

20 березня 1994 року дебютував у ролі головного арбітра вищої ліги в Чернівцях у грі місцевого ФК «Буковина» та ФК «Торпедо» (Запоріжжя). Усього провів 308 ігор у вищій лізі (137 – головний арбітр і 71 – помічник головного арбітра). Це другий показник після його однолітка Валерія Онуфера (340: 278 в елітному дивізіоні в ролі головного судді й 62 – як лайнсмен). 3. О.Теметєв – 183 (125 і 58) і 4. С.Селменський – 180 (95 і 85).

У 1999 р. очолив управління з питань фізичної культури і спорту ОДА, однак через рік відбулася його реорганізація й у вересні 2000 року звільнився за власним бажанням.

Після завершення суддівської кар’єри не відійшов від футболу, а став інспектором ФФУ у ІІ лізі першості України.

Певний період працював директором ужгородського стадіону «Авангард», відтак – директором ОДЮСШ «Спартак» із літніх видів спорту.

– Мені якось ніяково ставити Вам запитання про те, як починали займатися футболом, адже ми майже ровесники, до того ж народилися в сусідніх селах.

– Почав займатися, як і всі діти. У школі з нетерпінням хлопці чекали уроку фізкультури, під час якого останні 15–20 хвилин могли пограти у футбол із справжнім м’ячем. Ніпеля тоді не було, а м’ячі в основному шнурувалися. А після школи на пасовищі корів ганяли «гумійову лопту», аж поки не треба було гнати худобу додому. Нині кажуть, що не всі дівчата люблять грати у футбол, а тоді всі без винятку, які були на пасовищі, нарівні з нами гасали полем. Були й такі, котрі краще грали за окремих хлопців. Правда, коли вже зморилися, переходили до іншого виду спорту – піонерболу. У школі не міг запам’ятати всіх великих письменників та поетів, а ось футболістів Пеле, Ейсебіо, Гаррінчу, Лобановського, Сабо, Турянчика, Гаваші, Медвідя, Стрельцова знав, як свої п’ять пальців.

– У яких футбольних командах довелося грати?

– Найперше в дитячих та юнацьких. Спочатку це була шкільна команда, потім – районна й обласна. У 16 років почав грати за місцевий іршавський «Механізатор», де начальником команди був Михайло Жупанин, а головним тренером – Федір Капустей, колишній голкіпер ужгородського «Спартака» та «Верховини». Наприкінці футбольного сезону-1973 вперше в республіці розігрували кубок серед чемпіонів обласних ДСТ із футболу. У Мукачеві в змаганнях тоді брало участь 6 команд. Серед них – київський «Арсенал», бердянський «Авангард», горлівський «Спартак», харківський «Буревісник» та жданівський «Локомотив». Наша команда «Механізатор» захищала честь ДСТ «Колос». Поєдинки проходили за вкрай складних умов. Вітер, снігові замети ускладнювали дії гравців. Та незважаючи на це, грали з великим піднесенням. Особливо ж старалися ми, адже виступали в «рідних стінах». Практично на кожну гру, не кажучи уже про фінальну, з Іршавщини приїжджали сотні палких уболівальників. Жоден матч не програли й у підсумку – гарний трофей і золоті медалі.

– Ви 10 років працювали тренером­викладачем Іршавської ДЮСШ із футболу. Це досить великий відрізок педагогічної роботи. Є свої відомі вихованці?

– У той час у нас була непогана ДЮСШ. Підібрався й хороший тренерський склад. Чимало її вихованців пізніше стали відомими гравцями й виступали за команди майстрів, а В.Пасулькао та Іван Гецко одягали футболки збірних СРСР та України. Безпосередньо моїми вихованцями стали брати Михайло та Іван Бабичі, Юрій та Михайло Воробки із Заріччя, Іван Староста з Білок та інші.

– Вас спортивна громадськість України знає більше не як футболіста, а як арбітра національної категорії. Чим, скажімо, запам’ятався дебютний матч у полі?

– Почав обслуговувати матчі чемпіонату Іршавського району приблизно в 1984 році. А перший поєдинок провів у ранзі головного арбітра чемпіонату області вже наступного року. Це була календарна гра між рахівським «Картонником» та вишківським «Колосом». Пам’ятаю, що матч чомусь відбувся не в Рахові, а у Діловому. Поєдинок видавсяк принциповим і важким, до того ж не приїхав третій арбітр. На останній хвилині господарі не забили пенальті.

Наступного ж року почав обслуговувати поєдинки за участю аматорських команд, що виступали на першість УРСР серед КФК. Цікавий факт. Перша гра: «Електрон» Івано­Франківськ –«Зірка» Гайсин – 0:0. А рівно 10 років тому я виступав за СК «Гайсин», котрий виступав на першість збройних сил Прикарпатського військового округу, а також у чемпіонаті Вінницької області.

– До речі, коли аналізував для себе таблиці, де, крім кількості проведених арбітром матчів, є й інші дані, дійшов висновку, що Ви дуже рідко карали футболістів за грубість чи за порушення правил «гірчичником» або червоною картко…

– Вважав і вважаю, що футбол – насамперед чоловіча гра. Тому хлопцям потрібно давати грати. І лише тоді, коли бачиш, що мало місце очевидне порушення, негайно потрібно карати порушника.

– Чи були особливо важкі ігри?

– Усі відповідальні матчі – важкі, надто, коли зустрічаються фаворити чемпіонату чи претенденти на «золото» або кубок. Та якщо до кожного матчу готуєшся з усією відповідальністю, то матчі даються тлегко. По­перше, потрібно, щоб у тебе «фізика» була в порядку. Тоді можеш учасно встигати за перебігом подій на футбольному газоні. Якщо арбітр знаходиться від м’яча на 50–60 метрів, про що він може судити? У прийнятті рішень завжди потрібно виявляти рішучість. Якщо вагаєшся, було порушення чи ні, краще його не фіксувати. Нюансів є багато й потрібно завжди вибирати найоптимальніший варіант.

– Без курйозів, мабуть, теж не обходилося?

– Звичайно. Пригадую, С.Селменський був у полі. Я допомагав йому. Поєдинок важкий, адже грають гранди українського футболу: «Шахтар» Донецьк –«Динамо» Київ, до того ж на НСК «Олімпійський». На табло – 1:1. Степан Степанович, пробігаючи неподалік мене, на ходу запитав угорською, скільки часу залишилося до завершення гри. Я відповів, що три хвилини. Цю репліку почув і тренер «Динамо» Йожеф Сабо. Він немов ошпарений зіскочив із лавиці і як крикне: «Як у біса три хвилини, якщо ще цілих п’ять». Коментарі, як кажуть, тут зайві.

А про цей епізод не хотілося б говорити, бо головного героя вже давно немає серед нас. Мова про ще одного арбітра – Володимира Югаса. Ми обслуговували поєдинок у Хмельницькому. Місцеве «Поділля» приймало охтирський «Нафтовик», де тренером був Андрій Біба. Господарі забили гол, а лівий захисник підбіг до мене й почав, заїкаючись, говорити, що буцімто мало місце положення поза грою у форварда хмельничан. У цей час на всіх парах до мене біжить Володимир і, теж заїкаючись, сказав: гол – «чистий». Футболіст продовжив стояти на своєму, далі заїкаючись. Тоді Володя вийняв із кишені жовту картку й показав гравцеві за прирікання. Той, своєю чергою, поцікавився, за що ж показано «гірчичника». Володя, довго не думаючи, вицідив: аби не перекривляли! «Але я теж – за­за­ї­ка», – виправдовувався черкащанин. Далі – німа сцена. Володя нічого не міг зробити й виправити свою помилку, окрім одного, після матчу від гравця та головного тренера Андрія Біби попросив вибачення.

– У кожного футболіста, арбітра є дебют у кар’єрі, а є і прощальний акорд…

– Останній календарний матч я провів 9 листопада 1999 року в Черкасах між «Динамо­2» Київ та місцевим «Дніпром», який тоді тренував В.Мунтян. Кияни виграли з рахунком 2:0. Авторами голів стали гравці «основи» О. Хацкевич та О. Венглинський.

– Грати чи обслуговувати матчі за участю провідних команд – це не тільки цікаві поїздки в різні міста, країни, але й зустрічі з відомими тренерами, футболістами, різними функціонерами.

– Звичайно. Я знайомий з багатьма грандами футбольної індустрії Європи.

Шановний Василю Васильовичу. Прийміть найщиріші вітання та побажання з нагоди дня народження: здоров’я, щастя, добра, наснаги, успіхів, тепла, надійних друзів і оптимізму.

Федерація футболу Закарпаття, Закарпатське обласне відділення НОК України, крайовий осередок спортивних журналістів України та читацький загал щотижневика «Спорт тайм».