Федір Варга: «Пограти на найвищому рівні мені допомогла травма»
30.03.2016 - 09:15Сьогодні, 30 березня, 70-річний ювілей святкує голова комітету жіночого футболу ФФЗ, знаний в краї тренер, в минулому екс-гравець ужгородських «Верховини» та «Говерли», хмельницького «Динамо» та одеського СКА Федір Варга. Незважаючи на поважний вік, Федір Золтанович і надалі продовжує активно займатися улюбленою справо – працює тренером жіночої збірної краю з футболу та керує секцією жіночого футболу закарпатської обласної дитячо-юнацької спортивної школи. Федерація футболу Закарпаття приєднується до привітань, які нині лунають на адресу ювіляра, та пропонує читачам нашого сайту інтерв’ю з Федором Золтановичем.
Тож про славне минуле та нинішні будні в розмові з ювіляром.
– Федоре Золтановичу, коротко про своє становлення як висококласного футболіста?
– Уже в 10-му класі чопської школи виступав у чемпіонаті області за своє місто. Мене разом з Миколою Митровським помітив тодішній адміністратор «Верховини» Карл Олаг (легендарний гравець СК «Русь» та «Спартака»). Уже наступного дня тренувалися в футболках «Верховини» в Ужгороді під орудою відомого фахівця Михайла Михайлини. У складі ужгородської команди стали бронзовими призерами чемпіонату УРСР в зоні Б. Але після зміни на тренерському містку з приходом Бориса Калинова я вже не вписувався в ігрові схеми нового наставника й був відрахований з команди. Через два тижні після цього мене запросили до хмельницького «Динамо», який в той час тренував Євген Лемешко. Через півроку отримав важку травму – розрив зв’язок гомілкостопу. З тренером, який не хотів «возитися» з травмованими, і розмова була коротка й вже наступного дня отримав повістку в армію. Будучи в лавах армії, мене відправили до одеського СКА, де в той час тренером працював Олексій Мамикін. Наставнику моя гра сподобалася й невдовзі після матчів в молодіжному складі потрапив до основи СКА. Дуже запам’ятав епізод, коли в дебютному для себе матчі в 1966 році вийшов на поле проти тбіліського «Динамо», в той же час в Одесі проводив поєдинок серед команд у класі Б чемпіонату СРСР мій колишній клуб «Динамо» (Хмельницький) проти місцевого «Автомобіліста», і всі «динамівці» після матчу мене вітали з дебютом, всі, окрім тренера Є.Лемешко. Ось так вийшло, що нещасний випадок вивів мене у вищу лігу СРСР.
Зі СКА в 1969 році перейшов до луганської «Зорі», але там у мене не склалася співпраця з тренером Віктором Гурієвим, і разом ще з кількома гравцями перейшли до складу ФК «Машук» (П’ятигорськ). Але, на жаль, через протест луганської «Зорі» мені заборонили впродовж 2-х років грати на професійному рівні. Тому знову повернувся до рідного Чопа й півроку грав за «Локомотив», потім у 1972 році завершував кар’єру в ужгородській «Говерлі». У 27 років досить рано повісив бутси на гвіздок і почав займатися футбольним арбітражем. Загалом на найвищому рівні провів 56 матчів і забив два голи.
– Як складалася Ваша суддівська кар’єра?
– Проводив матчі всесоюзної другої ліги. Пам’ятаю, що упродовж кар’єри судив три матчі в Одесі й всі поєдинки СКА програв. Вболівальники тоді в мій адрес кричали: «Варга, в нас ти навчився грати в футбол, ми тебе навчимо ще й судити!». Згодом став інспектором, а потім перейшов на тренерську роботу.
– Цікаво, чому в тренерській роботі обрали саме жіночий футбол?
– Спочатку працював з хлопцями в ФСТ «Гарт». У мене є чимало знаних вихованців, з якими ставав чемпіоном України. Серед них – Володимир Овсієнко, Анатолій Деревянко. Коли стали чемпіонами, то в фіналі збірна Закарпаття здолала команду зі столиці. А от тренером жіночої команди став за волею випадку. Проходила спартакіада області й м. Ужгород не мав жіночої команди, тож Леонід Городний (очолював відділення НОКУ в області) доручив мені в короткі терміни підготувати жіночий футбольний колектив. Виділили мені гандболісток, коротко пояснив їм футбольні правила, навчив азам гри в футбол і одразу поїхали грати. А вже під час змагань дійшли до фіналу, в якому перемогли команду Волівця . Після цього успіху вирішили спробувати свої сили на загальноукраїнському рівні – заявилися на змагання. Чемпіонат проходив у Чернігові. У першому матчі поступилися команді-господарю, проте зуміли перемогти колективи АР Крим, Луганської області, а в матчі за третє місце поступилися Донецькій області й у підсумку посіли четверте місце. Це був вражаючий успіх для нашого краю в 2002 році, після цього жіночий футбол став знову розвиватися в області й наші команди постійно беруть участь у чемпіонаті країни. А в 2006 році молодіжна жіноча команда Закарпаття стала вже бронзовим призером чемпіонату України.
– Яка ситуація нині в краї з розвитком жіночого футболу?
– За результатами змагань минулого сезону нас включили в Вищу лігу чемпіонату (U-16) та три команди заявили у вікових групах: U-17, U-15, U-14 у першу лігу. Найближчі змагання серед 16-річних спортсменок пройдуть у Львові з 12 по 16 квітня, де збірна Закарпаття боротиметься ще з сімома кращими командами країни. Сподіваюся, що потрапимо до трійки найкращих команд, але для цього потрібно виграти мінімум у двох матчах. Великі надії покладаю на команду дівчат 2000–2001 років народження, які також незабаром візьмуть участь у зональних змаганнях в Тернополі з 3 по 7 травня.
– Які райони області делегують своїх представниць до складу збірної Закарпаття?
– Зараз у складі збірної області є дівчата з Виноградівського, Хустського, Ужгородського районів та м. Ужгорода.
– Хто допомагає Вам працювати з дівчатами?
– Зі складу моїх вихованців виросли тренери. Зокрема пліч-о-пліч зі мною працює молодий тренер Крістіна Костевка. А в районах жіночим футболом займаються досвідчені тренери-фахівці, які постійно беруть участь зі своїми командами в турнірах та чемпіонаті області.
– З якими проблема стикаєтесь у своїй роботі?
– Найбільша з них – нестача полів. Перед чемпіонатом ми змушені готуватися на міні-футбольному майданчику, а грати доведеться на стандартному полі з природною травою. Важко зараз знайти місце, щоб провести повноцінну підготовку.
– Що Вас мотивує й надалі активно займатися улюбленою справою й тренувати шанувальниць «гри мільйонів»?
– Саме молодь і заставляє мене працювати, робота додає мені енергії, мотивує продовжувати в такому ж дусі – рухатися, спілкуватися, виправляти помилки – таке моє життя. Перерва для тренера – гірше смерті…
Розмовляв Роман СЕНИШИН
Залишити відповідь