Футбольне перевесло Василя Поповича

Сказати, що Василь Попович усе життя у футболі, то це майже те саме, що сказати: на Різдво колядують. Тут або ти відчуває душею, що ЦЕ за свято і ЩО то за колядка, або ж не дано…

Ось так і у випадку з Василем Миколайовичем. Хто його добре знає, той підтвердить, Чим і Ким він є у футболі Закарпаття, а хто ж не знає, то насамперед їм і адресую пропонований матеріал. Хоч чимало фактів із біографії футбольного ветерана, переконаний, будуть новими і для вболівальників зі «стажем».

У складі іршавських команд

В.Попович народився в Іршаві 20 грудня 1946 року. Виростав поруч зі стадіоном. Дитиною все бігав на нього (а куди ж іще?). Отож подальша доля була фактично вирішена, хоч тоді й «людських» м’ячів хлоп’яки практично не мали.

У шкільні роки пощастило на хорошого вчителя фізкультури й не менш маститого воротаря місцевого «Меблевика» Омеляна Сідора. У нього й почав тренуватися. Грав за юнаків вищеназваної команди, устиг кілька матчів і за дорослих вийти, однак пішов до армії. Повернувшись, знову потрапив до «Меблевика», навіть виходив на поле з капітанською пов’язкою. Тоді в колективі виступали такі відомі футболісти, як Іван Воробканич, Андрій Сочка, Михайло Капітан, Ігор Іванчо, Михайло Гаджега… Та згодом «Меблевик» припинив існування, тож перейшов до іршавського «Металіста».

Василь Миколайович самокритичний: «Я не був гравцем на провідних ролях. Десь через свою статуру, а десь у зв’язку з двома переломами. Коли в тебе кістки «зібрані» на ключиці та нозі плюс дошкуляли травми, це теж не додавало кар’єрного зростання».

Отож, можливо б, і повісив бутси на цвях, але ще один учитель фізкультури Юлій Керечанин якось запропонував спробувати себе в арбітражі. І коли в 1971 році побачив юнака в роботі та з прапорцем на лінії, то переконано сказав: «Василю, ти можеш судити!»

Футбольне життя продовжено

Уже наступного року потрапив на перші збори суддів у Тячеві. Ото був захід! Авторитетні судді Федір Куруц, викладач Ужгородського університету, голова обласного суддівського комітету Бала (на жаль, його імені В.Попович не пригадає)… А до 70–80 арбітрів, а 6 днів підготовки!.. «Пригадую, перша серйозна гра, яку випало обслуговувати, була в Буштині між гродненською командою з Білорусі та «Металургом» Дніпродзержинськ. Увечері перегляд, аналіз, і ось Бала, показуючи на мене, підсумовує: «Дивіться, ще хлопчина, а відсудив на хорошому рівні. Буде працювати, стане арбітром» – згадує Василь Миколайович.

Саме стояла весна 1972 року. Одразу ж довірили ігри вищої ліги області. …І ось перший офіційний матч чемпіонату Закарпаття. У Вишкові місцевий «Колос» приймає «Пластик» Виноградів. В.Попович у полі, допомагають на лінії його ж учитель Юлій Керечанин, на той час уже суддя республіканської категорії, та Михайло Косик із Довгого. Основний арбітр практики таких зустрічей іще не мав, важка, принципова зустріч. За рахунку 1:0 на користь вишківців грубе порушення правил господарями. «До мене підбігає колосівець Гробчак, наступає на ногу й тихо, але грізно зазначає: «Тільки спробуй призначити!». Я ж показав йому жовту картку й дав 11-метровий. «Пластик» відігрався, поєдинок завершився внічию, а Гробчак після матчу підійшов до мене й сказав: «Хлопче, якщо й далі так принципово судитимеш, то станеш хорошим арбітром», – знову згадує Василь Миколайович.

Так, власне, і вийшло. Ще в тому, дебютному для себе, році вперше потрапив до десятки кращих арбітрів області й за 22 роки кар’єри постійно до неї входив.

На шляху до республіканської

У 1979 році отримав звання республіканської категорії. Хоч шлях до неї виявився тернистим. «Тоді з периферії важко було пробитися вище. Виконком обласної федерації наче подавав мене на першість України все третім-четвертим, а я, поки список рекомендованих надходив до Києва, чомусь завжди опускався на п’яте-шосте (практично резервні) місця. У підсумку не потрапляв на збори. «Один авторитетний на той час суддя з обласного центру сказав: «Василю, аби ти був із Ужгорода, проблем не існувало б». Я вже починав втрачати віру, хотів завершувати судити. Тодішній голова Федерації футболу Закарпаття Михайло Михалина все заспокоював: «Потерпи, тебе помітять». Але в підсумку допоміг випадок. Якось Іштван Шандор, головний тренер ужгородської команди майстрів, та її начальник Іван Гулянич попросили підшукати потрібні спаринги на Іршавщині. Допоміг. А після одного з таких матчів вони ж і запитали: «Василю, чому не судиш «на Україну»? Кажу: «Бо з периферії».

Невдовзі І.Шандор порекомендував В.Поповича Леву Саркісову, який у Києві керував арбітрами, а на Закарпатті вони саме проходили збори. Так у Чепі, що на Виноградівщині, талановитий арбітр відсудив одну з ігор. Саркісов подивився, розпитав скільки років, а тоді й каже: «Де працюєш? Зможеш завтра приїхати в Мукачево на збори?» В.Попович відповів ствердно: приїду! Приїхав. Але без попередніх тренувань ледь не завдав собі шкоди, складаючи фізпідготовку. Під час бігу, коли «намотував» кола, так стало погано, що кров пішла… І все ж отримав 12 ігор. 11 із них відсудив на «відмінно» та одну на «добре». То був «ключ» до воріт змагань всеукраїнського рівня. Далі ще більше. У 1986 – 1988 роках потрапляв до десятки кращих арбітрів у республіці. Це разом із такими «аксакалами», як Михайло Ступар, Олександр Теметєв, Петро Кобичек, Валерій Авдиш, Віктор Звягінцев, Володимир П’яних, Михайло Кусень, Ярослав Грисьо та інші. Рекомендували й на всесоюзний рівень, але за віком час фактично вже пройшов…

У ролі делегата. І не тільки

Останні в суддівській кар’єрі ігри завершував на чемпіонаті України в ролі асистента разом із молодшими колегами, зокрема Валерієм Онуфером, Степаном Селменським, Віктором Дуло. У 1993 році остаточно завершив арбітраж, а в 1995 році футбольне життя продовжилося в ролі делегата Федерації футболу України.

Спочатку обслуговував матчі колективів фізкультури, у 1996 р. – ігри другої ліги, 1997 р. – першої і в 1998 – 2014 рр. працював спостерігачем арбітражу у найвищому футбольному дивізіоні. «Дуже вдячний Петру Безносенку, який нас курирував від ФФУ, голові інспекторського комітету Анатолію Дяченку за допомогу й підтримку. Так само наставникам, зокрема Олександру Мальцю, Федору Куруцу, Олександру Теметєву, Томашу Пфайферу, які на той час були кращими фахівцями в арбітражі», – розповідає Василь Миколайович.

Розкрив себе В.Попович і в інших ролях. Зокрема, 12 років працював головою комітету арбітрів Закарпаття (особливо вдячний за співпрацю тодішньому голові ФФЗ А.Гаваші), із 1983 р. й по сьогодні (із перервами, але загалом 17 років) є головою федерації футболу району, із 1993 р. та по нині директорує в спортивній школі товариства «Колос». Із тих суддів, кого, вважає, виховав, виділяє Івана Старосту, який розкрив себе на всеукраїнському рівні й неодноразово входив до десятки кращих арбітрів області. А ще дуже радіє успіхам Михайла Райди, який теж довів, що Іршава у футболі – не периферія, і включений до списку тих, хто судитиме ігри другої ліги.

Розкрив себе В.Попович і в якості тренера. Зокрема, на цій посаді працював у 1976 – 1982 рр. в Іршавській СДЮСШОР. Саме в цей період себе зарекомендували Сергій Глеба, який став членом молодіжної збірної СРСР, виступав за «Динамо» Київ, «Таврію» Сімферополь, у вищій лізі Угорщини, Юрій Соломка, котрий грав за команди майстрів Йошкар-Оли і Вінниці, Іван Мотря (теж «Нива» Вінниця), Станіслав Сухан (ужгородська команда майстрів), Сергій Химинець (виступав за юнацьку збірну України) …

Життя триває…

Тим часом життя справді триває… Воно міцно перев’язане футбольним перевеслом. У двері постукали цілих 70, і ветеранові є чим пишатися не лише у грі № 1. Разом із дружиною Марією виховав двох дітей. Син Василь навчався в київському спортінтернаті й навіть грав у «Карпатах» Мукачево, але в підсумку здобув дві вищі освіти й обрав самостійний нефутбольний шлях. Донька Ельвіра працює в Іршавській ЗОШ № 1 учителем географії. Тішиться й трьома онуками:

Юля закінчила УжНУ, Євген – 11-класник, а Каріна – третьокласниця. Найбільше в родині завдячує дружині. «Я часто бував у роз’їздах, і всі побутові клопоти лягали на її плечі, – зазначає Василь Миколайович.

Нинішній ювіляр живе родиною, футболом, пишається своїм іршавським корінням: «Я щасливий, бо маю дружину, дітей та онуків. Я щасливий, бо прожив велике футбольне життя. Прожив, як уважаю, чесно, порядно й можу спокійно всім дивитися в очі. Бо навіть коли був арбітром, то за грошима не ганявся, а намагавсь судити неупереджено, адже без гри мільйонів себе не уявляв. І пишаюся тим, що з Іршави, з невеликого міста, але зумів його прославити в Україні».

У футболі ж, уважає В.Попович, потрібно мати свою думку, але й прислухатися до чужих порад, не бути упередженим, і тоді приноситимеш користь.

Мені ж залишається констатувати, що від Василя Миколайовича є користь щонайменше футболу Закарпаття. І сьогодні, вітаючи ювіляра, бажаємо йому від Федерації футболу Закарпаття, усієї спортивної громадськості краю щиро: «Многая і благая літ»! І хай футбольне перевесло обхоплює життя ще тугіше!

Володимир ТАРАСЮК, ФФЗ