Ільницький футбол розвалився як і Радянський Союз

Єдине в країні село, що мало двох збірників СРСР, втратило колишню славу.

Пасулько й Гецко – чого лишень вартують ці прізвища. Я не пригадую більше жодного села і не лише в Закарпатті, а й в Україні загалом, що мало б двох гравців, які свого часу одягали футболки збірної Радянського Союзу. А ще Ловска, Савко, Гецко Сергій, Гневко, Улинець виступали за команди майстрів. Футбол у шахтарському селі наразі як стара добра казка з позитивним фіналом, та без продовження. Хоча? На постскриптум Ільниця, щонайменше, заслуговує.

Цей населений пункт – рідний для мене. Там народились мої батьки, я, зрештою. Тож залишатись осторонь абсолютної деградації улюбленої гри всього світу не маю навіть права морального та й, власне, не залишаюсь. Наприкінці минулого року з робочим візитом я побував на Іршавщині, побував на рідному стадіоні рідного села, що при рідній школі. Нічого за 15 років не змінилось. Хоча ні, стало ще гірше. Поле просто жалюгідне, недобудовані трибуни дихають на ладан і вже за кілька місяців їм треба було б «комашню» робити. При чому запросити на неї усіх попередніх керманичів села, району і подякувати їм за вдало проведену організацію поминок. І це при тому, що село має інтернат з футбольним профілем.

Ще сам навчаючись у тамтешній школі, граючи у сільський футбол на сільському стадіоні, я пригадую той щасливий день, коли почалось будівництво трибун. Був ще зовсім юним, тож не мав ані найменшої можливості дізнатись чому воно припинилось без щасливого закінчення. Певно, як завжди, гроші відмили і просто забули та й у принципі забили на футбол певні можновладці. Куди дивились і чи не причетні до бермудських справ сільський голова, голова РДА чи начальник управління освіти – певно уже не дізнається ніхто. Пригадуються слова хорошого товариша: «Жодне будівництво у нашій країні, якщо бути чесним, без порушення кримінальних справ завершуватись не повинно».

Але це вже історія, правда, не така позитивна як за часів радянських. Повертаючись знову до попередніх сільських голів: панів Короля та Симканинця, при всій повазі до них, як хороших газдів, у різні часи вони обіцяли розвивати футбол, підтримувати його. Та далі обіцянок справа не йшла. Щодо пана Симканинця, як згодом виявиться, до улюбленої гри всього світу він усе ж повернеться обличчям.

Отож моє минулорічне робоче відрядження увінчалось зустріччю із нині діючим сільським головою Василем Павлищем. До футболу він мав таке ж відношення як я – точно бачив його по телевізору, але говорив про розвиток гри мільйонів з великим ентузіазмом. Навіть зазначив, що готовий із бюджету виділити 50 гривень. Цікаво, ініціатива пішла знизу. Цікаво і, головне, правильно.

Сьогодні готується проектно-кошторисна документація реконструкції трибун. Її вартість складе 670 тисяч гривень. Сільський голова спільно з футбольною громадою звернулись до підприємців, тож, як наслідок, є сподівання ще тисяч на 100. З районного бюджету голова РДА, той же Віктор Симканинець (екс-голова села) лобіює виділити також тисяч 100, а можливо й 200. Залишається знайти близько половини коштів на втілення благородного проекту. Звертатимуться ентузіасти, імовірніше, до обласної влади, яка в свою чергу, через управління освіти могла б стати співфінансистом реконструкції. Поскільки стадіон на балансі саме школи.

Умовивід. Ільниця має усі шанси повернути собі футбольну славу. Якщо реконструкція спортспоруди пройде на «ура», Василь Павлище обіцяє повернути команду на обласну арену, а там, подивишся, і команди майстрів, і збірна України вже не за горами для вихованців місцевого футболу. Дуже цього б хотілося. І так воно обов’язково буде. Повірте…

Віталій БІРОВЧАК, прес-служба ФФЗ