7 вересня у Перечині проведуть в останню путь легенду українського футболу. Згадаємо Андрія Гаваші…

Як ми уже повідомляли, не стало легендарного колишнього гравця ужгородської «Верховини», київського «Динамо», дублера Льва Яшина, делегата Федерації футболу України у вищій лізі чемпіонату України з футболу, багаторічного очільника Федерації футболу Закарпаття Андрія Андрійовича Гаваші. Він відійшов у вічність 4 вересня 2026 року на 87-му році життя, залишивши за собою глибокий слід в історії українського та закарпатського спорту.

Людина-універсал: як дублер Л. Яшина був найкращим бомбардиром, зіркою тенісу та лижних трас

Футбол, безперечно, цікавий особистостями. Ця істина настільки давня, що не потребує особливих доказів. А зайвим підтвердженням її може бути Андрій Гаваші – один із найкращих голкіперів вітчизняного футболу, котрий свого часу був дублером самого володаря «Золотого м’яча» Л. Яшина. Мало того, виступаючи за тогочасний ужгородський «Спартак», А. Гаваші та В. Турянчик потрапили до офіційного списку «Збірної Радянського Союзу з футболу», який затвердила Федерація футболу СРСР і через ТАРС передали в усі ЗМІ.

А. Гаваші – унікальна постать у вітчизняному футболі, адже він був не лише одним із найкращих воротарів, а й уславився своїми бомбардирськими якостями. Скажімо, у футбольному сезоні 1961 року, граючи головним голкіпером ужгородської «Верховини», він 9 матчів провів у полі та забив 6 голів (коефіцієнт результативності – 0,66). А в останньому поєдинку оформив ще й хет-трик. До речі, ці 6 голів зробили з голкіпера Гаваші найкращого бомбардира «верховинців» у тому сезоні. Оце так!

Пам’ятаю (В. Г.) ще в середині 60-х років минулого століття, як із нетерпінням чекав футбольного дійства у рідному селі Кам’янське, що на Іршавщині. Ворота місцевої команди захищав високий, стрункий і гарний статурою Гичка (на жаль, ім’я уже забув). І коли він ловив «важкий» м’яч, то вболівальники вигукували: «Ловить як Гаваші!», «Парирує як Яшин!». Тоді я й гадки не мав, що колись доля зведе мене так близько з цією напрочуд комунікабельною, інтелектуальною та приємною людиною. Та не тільки з ним, а й з багатьма грандами українського футболу – олімпійським чемпіоном Й. Бецою, В. Турянчиком, М. Михалиною, Й. Сабо, С. Решком, В. Рацом, І. Яремчуком, І. Мозером, Ф. Медвідем, В. Пасульком, М. Бундашем, Матвієм Бобалем-молодшим, В. Микуляком, М. Команом, Т. Поповичем, С. Варгою, Т. Пфайфером, І. Гецком, В. Годничаком, Г. Качуром, Г. Лавером, І. Диковцем, І. Пажо, Ю. Чирковим, І. Улинцем, М. Ловскою, І. Леднеєм, І. Шопою, О. Пахомовим, С. Войтком, Г. Вайдою, арбітрами В. Онуфером, В. Югасом, Я. Козиком, та одним із найкращих футболістів світу – угорцем Ференцом Пушкашем – усіх не перелічити.

Є люди, з якими приємно не лише спілкуватися, – згодом вони стають твоїми справжніми цімборами (друзями). Бути Справжньою і з великої літери Людиною напрочуд важко. Невипадково кубинський поет і філософ Хосе Марті свого часу писав: «Найважча професія – бути людиною».

Наша довідка

Андрій Андрійович Гаваші народився 24 лютого 1939 року в Ужгороді. 14-річним юнаком він уже грав за місцевий ФК «Спартак-2», який у той період виступав у чемпіонаті Закарпаття. У 1956 році А. Гаваші одягнув футболку «основи» цього колективу, яким керував головний тренер – заслужений майстер спорту СРСР М. М. Михалина.

Найщасливішими в кар’єрі футболіста, звичайно, були два сезони (1959–1960 роки), які А. Гаваші провів разом зі своїми земляками Йожефом Сабо та Василем Турянчиком у столичному «Динамо». Він також залучався до складу першої та другої збірних колишнього СРСР. Особливо стрункому воротареві вдавалася гра на виходах, де він був справжнім господарем повітряних дуелей, діючи ефектно й ефективно.

У лютому 1959 року, перед початком нового циклу підготовки збірної СРСР до Олімпійських ігор, Андрій Гаваші увійшов до списку кандидатів до головної команди країни. А в травні закарпатець у складі збірної під умовною назвою «А» разом із Шустиковим, Mетревелі, Багричем та іншими партнерами провів матч проти команди «Б», де теж виступали не менш відомі майстри. На той час у країні було чимало хороших воротарів, тож пробитися до основного складу збірної було вкрай важко. До того ж футболка під першим номером була фактично «заброньована» за Левом Яшиним.

Лише раз Андрію Андрійовичу пощастило бути безпосереднім дублером московського динамівця – це сталося 1960 року в матчі між збірними СРСР та Чехословаччини.

У вересні 1960 року А. Гаваші повернувся до міста над Ужем, аби завершити навчання на фізичному факультеті Ужгородського державного університету (УжДУ).

А ось якої думки про свого колегу був свого часу славнозвісний воротар киян, заслужений майстер спорту СРСР О. Макаров:

«Тим, хто спостерігав за дебютом Андрія Гаваші в нашій команді, не міг не сподобатися молодий воротар динамівців. Нас було троє – я, А. Гаваші та ще молодший А. Проскуряков. З цієї трійки Гаваші віддавали явну перевагу. Я вже був «дідком», Проскуряков – зеленим новачком, а Гаваші навіть виступав за другу збірну СРСР. Зовні він був узагалі неперевершений: високий, стрункий, як тополя, красивий, скромний і напрочуд привітний. Реакція? Ну що ж, вона в нього в порядку. Сміливість? Так, він не боягуз. Досвід? Участь у збірній говорить сама за себе. Недарма ж він став одним із найкращих воротарів країни! До того ж Гаваші – відмінний учень, прекрасний студент, майбутній фізик. Одне слово – цінне придбання для команди. І все ж він пішов від нас швидше, ніж варто було б. Промайнув, як яскрава зірка, і зник».

Закінчивши університет у 1964 році, А. Гаваші паралельно виступав за ужгородську команду майстрів. Після завершення футбольної кар’єри кілька років працював за фахом: спочатку головним інженером соковинного заводу в Перечині, а відтак обіймав посади інженера-конструктора на різних підприємствах Закарпаття. Безперечно, він грав за команди тих підприємств, де працював, і забивав голи. А коли у ворота «своїх» призначали пенальті, Андрій Андрійович сам ставав у «брамку». Лише у 49 років, як мовиться, він остаточно повісив бутси на цвяшок.

1997 рік. Київ. Національний палац мистецтв «Україна». Урочисте святкування 70-річчя з дня заснування ФК «Динамо» (Київ). На фото (справа наліво): легендарні першопрохідці закарпатського десанту в столичному клубі – заслужений майстер спорту СРСР Михайло Михалина, Василь Турянчик, Андрій Гаваші, Георгій Лавер, автор матеріалу Василь Гаджега та Іван Диковець.

…А. Гаваші 12 років (1995–2007 рр.) очолював Федерацію футболу Закарпаття (ФФЗ). Крім того, він упродовж багатьох років був членом виконкому ФФУ, заступником голови Ради регіонів та делегатом ФФУ.

А взимку його улюбленим місцем була найпопулярніша гірськолижна база на Закарпатті – «Щербин», що на колишній Великоберезнянщині. Він був не лише класним гірськолижником, а й чудовим інженером із налагодження тамтешніх бугельних підйомників. Улітку ж Андрія Андрійовича можна було часто побачити на тенісних кортах, а взимку – у СК «Юність». Майже до 2021 року Андрій Андрійович продовжував працювати у Закарпатській асоціації футболу.

Гірськолижна база «Красія». 2010 рік

Ветерани тенісу М. Бойко, І. Кототко, О. Фабіян разом із Андрієм Гаваші

Ексклюзивне інтерв’ю

– Як проходила Ваша футбольна наука?

– Після закінчення середньої школи на мене звернув увагу тренер ужгородського «Спартака», перший в області та й загалом у Західній Україні заслужений майстер спорту СРСР Михайло Михайлович Михалина, який і запросив мене до команди. Крім мене, із молодих гравців там уже були І. Диковець та Й. Сабо. А дебютував я в «основі» у календарному матчі в Дніпродзержинську (нині – Кам’янське). Наприкінці сезону 1957 року повністю закріпився в основному складі колективу.

Тоді ж разом з Іштваном Секечем грав за юнацьку збірну колишнього Союзу в матчі проти молодіжної збірної Чехословаччини. Цей поєдинок проходив у Москві, а через рік, у 1958-му, виступав уже за молодіжну збірну СРСР у матчі проти угорців, що відбувся в Києві. Цього ж року ми разом із В. Турянчиком потрапили до списку 44 кандидатів до олімпійської збірної СРСР. Із Василем провели кілька контрольних матчів, але закріпитися в «основі» нам так і не судилося. Щоправда, пізніше, коли вже грав за «Динамо», ми зіграли з ним один матч у складі другої збірної СРСР проти збірної Румунії. Цей принциповий поєдинок завершився з рахунком 2:0 на нашу користь.

– У своїй кар’єрі Ви стали найкращим бомбардиром команди майстрів. Як це сталося і коли?

– 3 червня 1959 року я змінив воротарський светр на футболку під № 11, тобто став центральним нападником. Річ у тім, що мої перші тренери в дублі «Спартака-2» В. Радик та В. Федак довго міркували, де саме я маю грати – в нападі чи захищати ворота. Перший бачив мене в ролі кіпера, а другий наполягав, аби я грав на позиції центрального форварда. Пізніше, під час виступів за команди майстрів, мені частенько довіряли грати в полі. А коли виступав за ужгородську команду, то мені вдалося 25 разів засмутити голкіперів суперника. Навіть у київському «Динамо» (щоправда, у дублі) спромігся зіграти один матч як центральний нападник. До того ж забив тоді м’яч у ворота алма-атинського «Кайрата».

До речі, у збірній школярів Закарпаття на першості України 1956 року я починав грати саме як форвард. Та один випадок став для мене, як мовиться, доленосним. На фінальний турнір не приїхав основний голкіпер, і наставники змусили мене одягнути футболку під номером «1». Пам’ятаю, тоді наша команда виступила добре й у фіналі зустрілася зі збірною Києва. Ми поступилися столичним футболістам. Багато клопоту нам завдав високий рудий хлопець. Як я пізніше дізнався – це був не хто інший, як славнозвісний форвард київського «Динамо», а згодом – легендарний наставник цієї команди та головний тренер національної збірної В. Лобановський. Проте надалі спортивне життя склалося так, що я став господарем штрафного майданчика, хоча й навички форварда мені також іноді ставали в пригоді…

– А коли ж ви і як потрапили до київського «Динамо»?

– Нас трьох – Турянчика, Сабо й мене – зарахували до складу столичного «Динамо» у травні 1959 року, і ми одразу потрапили в «основу». Наш дебют відбувся в Києві проти англійського клубу «Тоттенгем Готспур» із Лондона, який тоді проводив турне нашою країною. Хоча динамівці й поступилися з рахунком 1:2, але гідно протистояли іменитим гостям (у їхньому складі грали чотири збірники Англії – Прим. авт.). Вдалася й гра в Москві зі спартаківцями. Після перемоги над ними (1:0) ми почали впевнено набирати очки.

У складі «Динамо» я провів два сезони. Навчання в Києві довелося покинути, бо воно, на моє тверде переконання, було несумісним із професійним футболом, до того ж на такому високому рівні. До переїзду в Київ я встиг закінчити лише перший курс фізичного факультету УжДУ. Довелося обирати між навчанням та футболом.

– Не шкодуєте?

– Однозначно відповісти важко, хоча тоді перевагу я віддав науці. Та до сьогодні не впевнений, що зробив правильний вибір. Після того, як завершив виступи за професійні команди, я протягом чверті століття працював інженером на виробництві. Ця робота, особливо на посаді інженера-конструктора, приносила мені велике задоволення. До речі, загалом за професійні команди я грав 10 років (1956–1966 рр.), але активним футболом займався майже до 50 років, виступаючи за аматорські колективи в чемпіонатах області та району. У складі перечинського «Хіміка» навіть ставав чемпіоном Срібної землі (1967 рік).

– Із ким разом Вам доводилося виходити на зелені газони стадіонів у складі «Динамо»?

– Із Войновим, Голубєвим, Бібою, Єрохіним, Серебряниковим, Лобановським, Базилевичем, нашими земляками Турянчиком, Сабо, Диковцем та іншими. А одним із тренерів у нас був Михайло Михайлович Коман. У той час київське «Динамо» сповідувало відкритий футбол. Головне – тому поколінню футболістів була притаманна колосальна самовіддача. Гравці діяли наче актори на сцені. Бувало, що й перегравали. Скажімо, голкіпер міг без жодних труднощів жонглювати м’ячем, робити карколомні стрибки, перекидатися через голову – тобто «грати на публіку».

– Найкурйозніший гол у вашій кар’єрі?

– Можливо, не найкурйозніший, а найприкріший. У червні 1959 року в Києві проводила контрольний матч збірна колишнього Союзу з київським «Динамо». За національну команду грали такі гранди європейського футболу, як Яшин, Нетто, Ільїн, Масльонкін та інші. За збірну виступав і наш капітан «Динамо» Юрій Войнов. Він мав надзвичайно сильний, хльосткий удар прямою частиною підйому. Після такого удару м’яч летів майже не обертаючись, а наприкінці траєкторії різко падав униз.

У середині другого тайму ми вже програвали 2:4, і глядачі, як завжди в такій ситуації, були незадоволені результатами. Юрій Войнов ударив метрів із 30. Я в цей час перебував приблизно за вісім метрів від лінії своїх воріт. М’яч полетів по високій траєкторії, і мені здалося, що він пролетить далеко над перекладиною (поперечиною). Я спокійно повернувся, аби забрати м’яч від хлопчаків, однак він, влетівши у ворота, вдарився в сітку й від неї – прямо мені в руки. У таких випадках кажуть: «коментарі зайві». «Гаваші з поля!», «Гаваші з поля!» – ревіли трибуни. У той момент я ладен був крізь землю провалитися.

– Андрію Андрійовичу, яким Ви бачите футбол Закарпаття у майбутньому?

– Головне – не зупинятися на досягнутому. Якщо зупинимося, нас одразу відкине на узбіччя. Закарпаття – футбольний край, і в нас хороше майбутнє. Ми знову голосно заявимо про себе, як це було 60–70 років тому. Футбол не зникне. Це найкраща гра, яку вигадало людство.

2015 рік, ІІ турнір на честь А. А. Гаваші. Разом з головою ЗАФ Іваном Дураном Андрій Гаваші проводить нагородження учасників.

– Щодо турніру на Вашу честь: чи виправдав він очікування організаторів, яка його мета та що найбільше сподобалося?

– До нас приїжджають провідні футбольні школи з усієї України, а також із закордону. На подібних змаганнях ми можемо порівняти рівень команд у двох вікових категоріях і, відповідно, рівень дитячо-юнацького футболу в різних регіонах країни. За результатами змагань також видно роботу закарпатських тренерів. Звертаємо увагу і на наших перспективних гравців. Вважаю, що цей турнір, який майже щороку проходить на високому організаційному рівні, сподобався і дітям, і їхнім наставникам, і батькам, а нам, організаторам, і мені особисто – й поготів. Усі учасники позитивно оцінили організацію та проведення змагань. Сподіваюся, що й у наступні роки Закарпаття гідно прийматиме гостей, а географія учасників неодмінно розшириться.

На жаль, ці наступні змагання вже називатимуться Меморіал пам’яті… (В.Г.).

Епоха київського «Динамо»: ліворуч – Андрій Гаваші та Йожеф Сабо. Ужгород, 2025 рік.

А ще раніше з Василем Турянчиком. (Знімок нижче).

…Завершивши кар’єру гравця, Андрій Гаваші не полишив футбол. Понад 10 років він очолював Федерацію футболу Закарпаття, вдихнувши нове життя в розвиток крайового дитячо-юнацького та аматорського спорту. Заслужений працівник фізичної культури і спорту України, Почесний громадянин Перечина – він до останніх днів залишався символом цілої епохи. А традиційний дитячий футбольний турнір його імені, що щорічно збирає сотні юних вихованців з усієї країни, є найкращим живим пам’ятником його відданості справі.

Епоха закарпатських футбольних велетнів втратила одного зі своїх найяскравіших атлантів. Світла пам’ять про Андрія Андрійовича назавжди житиме в серцях колег, вихованців та тисяч палких уболівальників.

Похорон відбудеться у понеділок, 7 вересня 2026 року, в місті Перечині (центр, «Будинок смутку»). Початок об 11:00.

Василь ГАДЖЕГА,
голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України

Автор матеріалу Василь Гаджега з Андрієм Гаваші у 2000 році неподалік ужгородського стадіону «Авангард».