Згадуємо Михайла Ловску

Як ми уже повідомляли, учора на 68-му році життя відійшов у вічність колишній капітан головної команди краю – ФК «Закарпаття» (1981–1990 років), кумир уболівальників Михайло Ловска.

Він був родом із футбольного села Ільниця, яке виховало багатьох відомих гравців (І. Улинець, В. Пасулька, брати Гецки, І. Гнивко, В. Маргітич та інші). До речі, нагадаємо топ-10 найкращих капітанів ужгородської «Говерли» («Спартак», «Верховина», «Закарпаття») протягом 80 років (1946–2026 рр.): Степан Асталош, Дезидерій Товт, Степан Сербайло, Василь Радик-молодший, Олександр Поллак, Юрій Чирков, Мирослав Кабацій, Олександр Пахомов, Михайло Ловска, Олександр Когутич, а також Олександр Грабар, Володимир Васютик, Олександр Надь…

Михайло Ловска за амплуа був півоборонцем, але дуже любив забивати. Скажімо, у 1985 та 1986 роках він став головним бомбардиром ФК «Закарпаття» (Ужгород), відвантаживши протягом цих двох сезонів у ворота суперників 25 голів.

Свого часу ільничанин перебував на оглядинах у київському «Динамо». Як сам зізнавався автор цих рядків, Михайло обідав за одним столом із майбутнім володарем «Золотого м’яча» та повним кавалером орденів «За заслуги» Олегом Блохіним. Однак, провівши за киян кілька контрольних ігор, закарпатець вирішив повернутися до рідного колективу, де став справжнім улюбленцем уболівальників.

Поява цього футболіста на полі у складі ужгородської «Говерли» не могла залишитися непоміченою. Новачок виділявся не лише міцною статурою, а й наполегливістю, особливою манерою гри та постійною націленістю на ворота суперників. З кожним матчем у нього було все менше програних дуелей як із грізними форвардами, так і з іменитими гравцями середньої лінії. Він встигав усюди: допомагав захисникам і організовував блискавичні випади до чужих воріт.

Наша довідка: Михайло Федорович Ловска народився 7 березня 1959 року в селі Ільниця Іршавського району. Закінчив тамтешню спортивну школу. Перші тренери – Йосип Мартин та Василь Карпинець.

Уже восьмикласником захищав честь збірної області, але спочатку серйозно займатися футболом не планував. Словом, він «грою мільйонів» не марив, але доля його намір скоригувала. Річ у тім, що юнаком зацікавився головний тренер ужгородської «Говерли» Іштван Шандор, котрий і запросив його до команди. Однак 19-річний іршавчанин у дебютному сезоні за основний склад так і не зіграв жодного матчу. А потім (у 1979–1980 рр.) була строкова військова служба, яку він проходив на Вінниччині: спочатку виступав за аматорську команду «Сокіл» (Гайсин), а відтак захищав кольори армійського колективу, що був «приписаний» до Львівського вищого військово-політичного училища (ЛВВПУ).

Протягом 1981–1991 років М. Ловска понад 10 сезонів був ключовим гравцем та капітаном головної команди краю. За вже оновлене ужгородське «Закарпаття» провів 365 календарних поєдинків і відзначився 55 голами. Мало того, у 1986 році він став найкращим бомбардиром ужгородців, забивши у ворота суперників 14 голів, а роком раніше мав другий показник (11 м’ячів) серед голеадорів клубу.

У своєму першому повноцінному сезоні 1981 року іршавчанин відіграв 22 офіційні матчі й забив два голи. Перший м’яч Михайло провів у домашньому поєдинку 2 вересня 1981 року проти сумського «Фрунзенця». Господарі святкували перемогу з хокейним рахунком 6:2. Хет-трик тоді оформив Костянтин Леврінц, а ще по одному разу відзначилися Сергій Чейпеш, В‘ячеслав Лендєл та Михайло Ловска. Другий м’яч ільничанин забив 20 жовтня у ворота «Новатора» зі Жданова (нині – Маріуполь).

1985 рік – прізвище півзахисника ужгородців з’явилося у символічному списку «22 найкращі гравці УРСР». Разом із ним туди потрапив ще один закарпатець – гравець київського СКА Іван Яремчук.

Піком футбольної кар’єри М. Ловски стали сезони 1985 та 1986 років. У першому з них він разом із О. Пахомовим, В. Мартиненком та В. Ковачем провів найбільшу кількість матчів, а також став одним із найкращих бомбардирів ужгородців (11 голів). Більше за нього забив лише «чистий» форвард «Говерли» В. Мартиненко (14). Зате наступного року іршавчанин став недосяжним навіть для найрезультативнішого нападника за всю історію крайового футболу В. Мартиненка. Півзахисник і капітан команди разом із Віктором Зубаничем відіграли по 39 офіційних зустрічей, при цьому Михайло «відвантажив» у ворота суперників, як уже згадувалося вище, 14 голів. Водночас В. Мартиненко разом із ще одним грізним форвардом Іваном Гецком (односельцем Ловски) записали на свій рахунок лише 12 голів на двох. Тут, як кажуть, коментарі зайві. Своєю чергою ще один хавбек ужгородців В. Зубанич став автором 7 голів. Тож у команді Іштвана Шандора та Степана Войтка погоду робили саме гравці середньої лінії.

У 1985 році М. Ловска оформив два дублі. Перший – у 10-му турі (13 травня) в матчі «Закарпаття» – «Прикарпаття» (Івано-Франківськ) – 3:0 (ще один гол провів захисник господарів Олександр Товт). Другий дубль Михайло зробив у 24-му турі (21 липня), коли ужгородці переграли рівненський «Авангард» із рахунком 4:1. Два м’ячі забив герой нашого матеріалу, а ще по разу відзначилися Юрій Гада та Віктор Зубанич.

У 1986 році М. Ловска знову двічі відзначився дублем, причому ці матчі мали унікальну родзинку: закарпатець забив чотири голи у двох поєдинках поспіль. Спершу в 14-му турі (30 травня 1986 року) у грі «Закарпаття» – СКА (Київ) було зафіксовано бойову нічию 4:4 (у нас відзначилися М. Ловска двома м’ячами, а також І. Лукач та В. Зубанич). А вже в наступному, 15-му турі (2 червня), ужгородці переграли житомирський «Спартак» із рахунком 3:1 завдяки черговому дублю Михайла та голу В. Зубанича.

Того ж року футболіст протягом трьох місяців перебував на оглядинах у київському «Динамо». Він обідав за одним столом з Олегом Блохіним, але провести поруч із ним бодай один офіційний поєдинок – як це свого часу зробили інші відомі закарпатці Володимир Коман, Матвій Бобаль та Йосип Микуланинець – Михайлові, на жаль, не вдалося.

Останні чотири сезони в ужгородському клубі (1987–1990 рр.) Ловска також провів потужно: відіграв 150 матчів і записав на свій рахунок 20 голів.

Коли команду очолив головний тренер Іван Краснецький з Івано-Франківська, колектив поступово почав здавати позиції. У 1990 році прикарпатський фахівець узагалі почав ігнорувати виїзні матчі. Стартові тури ужгородці провели вкрай невдало, здобувши лише дві перемоги та одну нічию при семи поразках. Рятувати ситуацію запросили Юрія Чиркова, який перейняв на себе обов’язки головного тренера та начальника команди. Граючим тренером став 31-річний Михайло Ловска. Уже в першому спільному матчі 11-го туру, що відбувся 26 травня 1990 року на ужгородському стадіоні «Авангард», господарі «всуху» переграли тодішнього лідера – львівські «Карпати» з рахунком 2:0. Голи у ворота гостей забили Василь Мартиненко та Михайло Ловска.

Після завершення виступів у головній футбольній дружині краю Михайло ще два сезони (1990 та 1991 рр.) відіграв у Словаччині за клуб «Земплін-Вихорлат» (Міхаловце).

Наступні два роки Михайло провів у довжанському «Авалі», який став першим чемпіоном Закарпаття в незалежній Україні. Цією командою опікувалися довжанці Іван Шопа та Іван Ледней.

Далі була робота на Чопській митниці, паралельно з якою він грав за місцевий футбольний колектив. Скажімо, у 1994 році ужгородські «митники» виграли всі турніри, організовані колегами зі Словаччини, Угорщини та України. Того ж року Ловска також устиг попрацювати заступником президента ужгородського ФК «Закарпаття».

У 2010 році у складі ФК «Будівельник» (Ужгород) Михайло став переможцем Меморіалу пам’яті ексгравця СК «Русь», ужгородського «Спартака» та відомого тренера В. І. Радика, який саме цього року відзначив би 100-річчя від дня народження.

17 грудня 2014 року в ужгородському спорткомплексі «Юність» пройшов 1-й турнір із мініфутболу на честь капітана та тренера «Говерли» Ю. І. Чиркова. Команда М. Ловски посіла на цих змаганнях почесне друге місце.

Серед головних захоплень Михайла Федоровича поза футболом завжди були мисливство та риболовля.

Ексклюзивне інтерв’ю у героя мого нарису взяв у 2015 році:

– Здавалося б, що ще недавно (а насправді минуло вже майже 40 літ) ім‘я футболіста Михайла Ловски не сходило з уст крайових уболівальників. Що ж, усе тече – все змінюється. Та поринути в спогади – завжди цікаво. Правда ж, Михайле Федоровичу?

– Звичайно. А все починалося досить прозаїчно. У місцевого тренера Йосипа Мартина не вистачало хлопців, аби зіграти тренувальну гру, і він попросив мене побігати за одну з команд. Його підопічні були старшими за мене аж на два роки. Після двосторонки тренер сказав, щоб я прийшов і на наступне заняття. Так я, 12-річний хлопець, потрапив у поле зору фахівців. Також безмежно вдячний своєму цімбору Василю Козарю, котрий із дитинства опікувався мною, підказував, направляв і оберігав, наче справжній охоронець.

Починаючи з 8-го класу мене регулярно запрошували виступати за збірну області. Згодом на батьківському подвір‘ї з‘явився головний тренер ужгородської «Говерли» Іштван Шандор. І я поїхав із ним. Щоправда, у першій грі витримав лише перший тайм. Тоді, мабуть, подумав, що з мене нікудишній гравець, забрав свої речі й утік додому. Навантаження мені тоді здавалися пекельними. Та чого гріха таїти – я й не хотів серйозно займатися футболом. До того ж міцно тримала прив‘язаність до рідного села. Страшенно не любив ці тижневі роз‘їзди.

– І все ж Ви стали не пересічним футболістом, а ключовим гравцем «Говерли» та її багаторічним капітаном. Як це сталося?

– Я відслужив строкову службу на Вінниччині, а після демобілізації мене знову запросили до команди. По суті, випадково. Як сьогодні пам‘ятаю: у вівторок збирався їхати грати за Чернігів і заодно вступати до спортивного інституту, уже й квиток купив. Але в неділю в наше село навідалися Федір Ванзел та Йосип Гасинець (хай спочивають із миром). Кажучи з гумором, поставили мені ультиматум: мовляв, або граєш за нас, або ніде. Словом, загітували. Так і пішло-поїхало.

– А свій перший поєдинок за ужгородську «Говерлу» пам‘єте?

– Ще б пак! У Рівному грали проти місцевого «Авангарду». Мали всі шанси виграти, та арбітри нас просто «задушили». Лендєл, скажімо, мав стовідсотковий шанс відзначитися, але його збили у карному майданчику. Чисте пенальті! Та де там… Київський рефері нахабно виніс м‘яч за лінію шістнадцяти метрів і призначив звичайний штрафний. А тоді нашій команді загрожував виліт із Другої ліги, тому кожне очко було на вагу золота. Уже в другому колі до команди запросили досвідчених С. Страшненка та С. Чейпеша. Після цього ми програли лише одну гру, і ту на виїзді – здається, у Херсоні.

– Феноменальні голи забивали?

– Та ходив за мною і такий «грішок». Грали ми якось із київськими армійцями. Як нині пам‘ятаю: побачив, що голкіпер суперників далеко вийшов із воріт, і зненацька потужно пробив прямо з центра поля. М‘яч полетів дугою під саму перекладину – і в сітку! Але той матч запам‘ятався ще й тим, що це був наш четвертий гол у ворота СКА. Після цього тренер вирішив замінити ветеранів на молодих гравців, і в підсумку поєдинок завершився внічию – 4:4.

Ще згадується поєдинок Кубка УРСР у Саратові з місцевим «Соколом». До кінця цього напруженого матчу залишалося якихось п’ять хвилин, і ми вели в рахунку 2:1. До речі, перший м‘яч у ворота господарів забив я, а другий – Володя Коман. Та, на жаль, утримати перемогу не вдалося: саратовці не лише зрівняли рахунок, а й у додатковий час провели вирішальний гол. Звісно, на трибунах стояв такий неймовірний рев, що «спасу не було», як любить говорити Йосип Микуланинець! А от нас уболівальники проводжали куди з повагою – гучними оплесками.

Або взяти ще одну гру. До мене з Комі АРСР приїхали родичі й вирішили завітати на футбол. Тож я носився тоді по полю як навіжений. У підсумку ми повністю «розкатали» рівнян і здобули переконливу перемогу з рахунком 4:1. Мені вдалося забити два м’ячі, причому один із них вийшов справді хрестоматійним: пробив метрів із двадцяти п’яти – і м‘яч зняв павутину з дальньої «дев‘ятки».

– Чи траплялися якісь казуси у Вашій футбольній біографії?

– А в кого їх не було! Пригадую, одного разу ми провинилися з Віктором Ковачем (на жаль, його вже давно немає серед нас) – порушили спортивний режим. А головний тренер Іштван Шандор такі речі прощав украй рідко. Що й казати, коли в день гри він ледь не забороняв нам сміятися, ходити спиною вперед, або щоб наш клубний автобус здавав заднім ходом! Тож на матч проти Кривого Рогу довелося виходити з подвійною мотивацією і викладатися на всі сто відсотків. Провину нам тоді швидко забули, адже і Віктор, і я відзначилися забитими м’ячами.

– До речі, а яку платню отримували футболісти у 1980–1990-х роках?

– (Сміється). Кумедно чути від вас фрази на кшталт «у минулому столітті», адже здається, що то було якихось тридцять років тому. Тоді офіційні ставки гравців залежали від стажу та класу й становили 110, 130 або 160 карбованців. Плюс премія – 40 карбованців за кожну перемогу. Відомо ж, що футбол (як і загалом увесь спорт) у Радянському Союзі офіційно не вважався професіональним. Наприклад, у моїй трудовій книжці значився запис: «інструктор зі спорту на ужгородському машинобудівному заводі». А цей «інструктор»-півзахисник тим часом забивав по 10 м‘ячів за сезон, а мій особистий рекорд – 14 голів.

– До речі, мені Юрій Чирков передав цікавий журнал головного тренера та звіти про футбольний сезон 1979 року. Ви ще не були тоді в команді… Серед цих документів є й відомість на отримання премії. Назву окремі прізвища: П. Фітас – начальник команди (200 крб), І. Шандор – головний тренер (220 крб), С. Варга – тренер (170 крб), Л. Варга – лікар (140 крб), С. Селменський – адміністратор (125 крб); воротар Майороші (150 крб); С. Семушин (150 крб), О. Пахомов (150 крб), О. Свергун (80 крб), Ю. Чирков (150 крб), Е. Леврінц (150 крб), Ю. Теремта (80 крб), Ю. Ціпле (150 крб), Ф. Розгоні (100 крб), М. Іваниця (120 крб).

– Про керівництво говорити не будемо. Воно на те і є керівництво. А хлопці отримали різні премії через те, що кожен із них провів різну кількість ігор: хтось більше, а хтось, навпаки, менше.

– Михайле, цікаво, а чи траплялися тоді договірні матчі?

– Кожного сезону приблизно два–три.

– А хто про це знав і чи бували якісь казуси? Скажімо, ви забили гол, а суперники ніяк не можуть зрівняти рахунок, хоча їм заріз потрібна тільки перемога.

– Практично такого не мало бути, але якось подібна осічка таки сталася. Річ у тім, що в команді про домовленість знали лише тренери та кілька гравців – здебільшого ветерани. Курйозний випадок трапився, коли ми домовилися з тернопільською «Нивою» на нічию. За дві хвилини до кінця матчу на заміну вийшли двоє наших молодих хлопців – Курильцьо та Тиводар. Перший зробив навіс, а другий замкнув головою і забив гол. Справжній анекдот, уві сні таке не присниться! Довелося потім «Закарпаттю» здавати гру на виїзді в Тернополі…

– Кажуть, що Ви сповідували жорсткий футбол і частенько йшли з поля з «гірчичниками»?

– Мало того! Переді мною навіть «червоне світло» якось засвітилося у Вінниці. Пригадую той матч як сьогодні. Проти нашого Василя Мартиненка зіграли дуже грубо. Я не витримав. Довго чекати на момент не довелося: я ним, звісно, скористався, зробивши буцімто невдалий підкат під ноги супернику. Мене взагалі легко завести. Мені не раз казали: «Ти як той шваблик – миттєво спалахуєш!». Це, на жаль, слабке місце мого характеру, я не вмів стримуватися. Навіть арбітра міг послати якнайдалі…

Скажімо, у матчі з павлоградським «Колосом» ми вигравали 1:0, а рефері під завісу гри призначив у наші ворота вкрай сумнівне пенальті. Ми обступили суддю, почали штовхатися. І я його тишком-нишком ударив. Потім довго сміялися з того, що арбітр не розібрався й вилучив з поля Юрія Ціпле, котрий візуально був трохи схожий на мене…

– Ви багато забивали, навіть були найкращим голеадором у команді.

– Так. Але біля такого бомбардира, як Василь Мартиненко, як то кажуть, «у люди не виб‘єшся». Мені вдавалося забивати і вирішальні голи, і відзначатися дублями. Ба більше, навіть хет-триком оформлював, але лише в товариських матчах. А от голів, котрі вирішували долю офіційних поєдинків, провів чимало. Наведу приклад. Вдома граємо з кіровоградською «Зіркою». Гості відкрили рахунок, але рівновагу згодом відновив наш Володя Коман. Невдовзі вивів господарів уперед Іван Корпонай, а третій гол у ворота «Зірки» влетів після прицільного удару Віктора Ковача – 3:1. Ми, як казав мій цімбора з Іршавщини, «уже куримо піпу», аж раптом суперники забивають нам два м’ячі поспіль. Рахунок стає 3:3. І вже під завісу матчу після розіграшу штрафного мені вдалося забити вирішальний гол. Тоді вболівальники ще довго згадували той м’яч і казали: «Мішо, та ти забив у стилі самого Бордаша!». А от дублями в офіційних матчах я відзначився, якщо не помиляюся, чотири чи п‘ять разів.

– Наше «Закарпаття» згодом виступало у Вищій лізі чемпіонату України (сезон 2001/2002), але в складі команди практично не було місцевих вихованців. Що Ви думаєте з цього приводу?

– Мало того, вони грають у нас на правах оренди, тобто вони тут тимчасово. У таких футболістів завжди, як кажуть закарпатці, тайстра на клинку. Тим паче, що всі вони мають контракти з київським «Динамо». А кожен гравець мріє про елітний клуб – я свого часу теж марив цією командою, хоча й не судилося в ній закріпитися. Якщо ти граєш за «Динамо», то неодмінно станеш і чемпіоном країни, і володарем Кубка, і виступатимеш у найпрестижніших європейських турнірах. Я був на кількох матчах за участю нашої команди. Скажу відверто: коли хлопці грають проти самого київського «Динамо», то викладаються на всі сто відсотків, бо за ними з ложі чи трибун спостерігає сам «Батько» – головний тренер киян. А от в інших матчах ці орендовані виконавці грають дуже посередньо.

Зовсім інша річ, коли на полі виступають вихованці закарпатської школи футболу. Коли на трибунах за ними спостерігають родичі, земляки та знайомі, хлопці зі шкіри пнуться, аби продемонструвати все, на що здатні. До того ж патріотизм – це неабиякий стимул для якісної гри. Висновок напрошується простий: аби команда демонструвала видовищний футбол, потрібен монолітний колектив однодумців, який складався б переважно з місцевих вихованців. Тоді на стадіон знову повернеться глядач, як і колись. У мій час і до мене на календарні поєдинки за участю ужгородської чи мукачівської команд на трибунах завжди був аншлаг. Як люблять писати журналісти: «Ніде було й яблуку впасти». Я впевнений, що такі часи ще настануть. А тепер, повірте, моїх колишніх партнерів по команді на стадіон арканом не затягнеш. Чому? «А на кого там дивитися?» – така їхня відповідь. І вони, на жаль, мають рацію!…

Закарпатська асоціація футболу, колишні гравці, палкі вболівальники, колеги з команд «Закарпаття», «Бужора» (Іршава), «Аваль» (Довге), «Андезит» (Хуст), вихованці Іршавської ДЮСШ, друзі, однокласники, спортивна громадськість та журналісти висловлюють щирі співчуття рідним і близьким Михайла Ловски.

Похорон М. Ф. Ловски відбудеться завтра, 30 липня, о 12:00 у його рідному селі Ільниця (вул. Ільницька, 25).

Матеріал підготував
голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України
Василь ГАДЖЕГА