Пам’яті Івана Леднея

Учора в рідному футбольному селі Довге на 67-му році життя перестало битися серце відомого футболіста та тренера Івана Леднея.

Назва «футбольне село» не випадкова, адже в Довгому, як і в Новому Давидкові, Ільниці, Чинадієві, Великому Бичкові чи Ключарках, народилося понад п’ять гравців, котрі свого часу виступали за команди майстрів. Зокрема, це Іван Шопа, Іван Ледней, Федір Капустей, Іван та Михайло Кваки, а також Василь Чечура. До речі, всі вони свого часу захищали кольори головної команди краю – ужгородської «Говерли» («Закарпаття»).

Іван Ледней входить до першої десятки символічного Клубу імені Олександра Пахомова, який об’єднує закарпатців, що провели найбільшу кількість офіційних матчів за професійні команди майстрів:

1. Олександр Пахомов – 500 ігор (21 гол);
2. Володимир Плоскіна – 496 ігор (60 голів);
3. В’ячеслав Медвідь – 494 поєдинки (41 гол);
4. Віктор Пасулько – 483 гри (74 голи);
5. Іван Ледней – 482 гри (37 голів);
6. Олександр Когутич – 469 ігор (59 голів);
7. Юрій Чирков – 465 ігор (21 гол);
8. Іван Яремчук – 452 матчі (57 голів);
9. Василь Турянчик – 448 матчів (23 голи);
10. Валентин Ковач – 444 матчі (76 голів).

Односелець Івана Леднея та его близький друг Іван Шопа в цьому престижному списку посідає 13-те місце (424 матчі та 59 голів).

Наша довідка: Іван Іванович Ледней народився 4 листопада 1959 року в селищі Довге Іршавського (нині – Хустського) району. Виступав на позиції захисника. Кандидат у майстри спорту. Перший тренер – В. В. Боднар.

• 1969–1973 рр. – вихованець довжанської філії Іршавської ДЮСШ;
• 1974–1976 рр. – протягом трьох років навчався в Республіканській спортивній школі-інтернаті в Києві (тренер – В. Г. Киянченко).

Першою серйозною командою для Леднея став миколаївський «Суднобудівник» (1977–1978 рр., першість СРСР, Друга ліга, 6-та українська зона), за який 19-річний закарпатець провів 68 ігор і відзначився трьома точними ударами. У його односельця Шопи ці показники на той час були вагомішими (85 матчів та 15 голів).

І. ЛЕДНЕЙ: «НА ПОЛЕ ВИХОДИВ З ЄДИНОЮ МЕТОЮ – ЗАБИВАТИ ГОЛИ»

Прізвище Ледней золотими літерами вписане в історію вітчизняного футболу. Він був не просто захисником, а справжнім майстром своєї справи, який захоплював уболівальників талантом і самовідданістю. Іван Іванович володів напрочуд сильним ударом – інколи суперники відверто побоювалися ставати у «стінку», коли закарпатець готувався виконувати штрафний.

Іван Ледней був різноплановим футболістом, який мав свою особливу «родзинку»: він філігранно виконував стандарти, а також сильно й точно пробивав із одинадцятиметрової позначки. До речі, свого часу Іван Шопа зізнався автору цих рядків, що Ледней жодного голу не забив із гри: усі його забиті м’ячі – це бездоганне виконання штрафних ударів та одинадцятиметрових позначок. Про його холоднокровність свідчить вражаюча статистика: з 10 виконаних ним пенальті всі 10 м’ячів незмінно опинялися в сітці воріт суперника. Окрім бомбардирських якостей, він був неабияким майстром персональної опіки, у чому не поступався своєму відомому земляку – заслуженому майстру спорту Стефану Решку.

Хронологія великого футбольного шляху:

• 1977 рік – у складі юнацької збірної України (гравці 1959 року народження) Іван Ледней став переможцем ІІ Всесоюзних молодіжних ігор, що проходили в Ленінграді.
• 1977–1979 рр. – захищав кольори миколаївського «Суднобудівника».
• 1979–1981 рр. – іршавець перебував у складі харківського «Металіста». Разом із цією командою став бронзовим призером Першої ліги (1980 р.), а наступного сезону (1981 р.) виборов із харків’янами золоті медалі Першої ліги та путівку до Вищого дивізіону. Також команда дійшла до півфіналу Кубка СРСР. Харків’яни тоді зіграли внічию (2:2) з московським «Локомотивом», проте «залізничники» виявилися точнішими в серії пенальті.
• 1982–1983 рр. – виступав за київський СКА. У своєму дебютному сезоні в складі столичних армійців закарпатець став чемпіоном УРСР. Золоті медалі тоді вручили йому та ще одному вихованцю закарпатського футболу – уродженцю Великого Бичкова Івану Яремчуку. Крім того, Ледней із 11 забитими м’ячами став одним із найкращих бомбардирів столичних армійців.
• 1984 рік – знову виступав у Вищій лізі СРСР за харківський «Металіст» під керівництвом Євгена Лемешка. Його партнером у команді був футболіст із Нового Давидкова В’ячеслав Медвідь.
• 1985 рік – цей сезон закарпатець провів у складі сімферопольської «Таврії» (головний тренер – Анатолій Коньков), яка стала переможцем серед команд Другої ліги першості СРСР (6-та українська зона). Відіграв за кримчан 26 матчів.
• 1986–1987 рр. – два сезони захищав кольори харківського «Маяка» (Друга ліга чемпіонату СРСР). У складі цієї команди провів 89 офіційних поєдинків і забив у ворота суперників 13 голів. Найбільш вдалим для футболіста став сезон 1987 року: він не лише відіграв найбільшу кількість офіційних матчів (52), а й став найкращим бомбардиром команди, записавши на свій рахунок 10 м’ячів. В історії закарпатського футболу випадки, коли захисник стає найкращим снайпером, є рідкістю. Подібним досягненням можуть похвалитися хіба що славетний голкіпер Андрій Гаваші та капітан ужгородського «Закарпаття» Олександр Когутич.
• У 1988 році Іван Ледней одягнув футболку ужгородського «Закарпаття», яке тоді тренував Іван Краснецький. Серед партнерів закарпатського захисника в ужгородській команді були Олександр Пахомов, Михайло Ловска, Валентин Ковач, Ярослав Касперський, Володимир Васютик, Іван Надь, Володимир Коман, Василь Мигович та інші.
• 1989 рік – керівники харківського «Маяка» знову запросили Івана Леднея до свого клубу. Проте за харків’ян захисник відіграв лише перше коло, а після проміжного фінішу перейшов до запорізького «Торпедо». У складі цієї команди захисник провів три сезони поспіль, відігравши 57 матчів і забивши 7 голів.
• 1990 рік – у складі «Торпедо» (Запоріжжя) став чемпіоном УРСР (у межах Другої ліги СРСР). У переможному сезоні забив 4 м’ячі й увійшов до четвірки найкращих голеадорів команди.
• 1992 рік – на початку року зіграв кілька поєдинків за мукачівський «Приладист», а завершив футбольний сезон уже як граючий тренер рідного клубу «Аваль» (Довге). Саме його підопічні під керівництвом президента клубу Івана Шопи стали першими чемпіонами Закарпаття в незалежній Україні. З місцевою командою наставник працював ще два роки.
• 1995 рік – Івана Леднея запросили до ужгородського «Закарпаття» на посаду тренера.
• 1996–2003 рр. – працював начальником нижнього складу Довжанського держлісгоспу, поєднуючи основну роботу з тренуванням місцевих аматорських команд.
• 2004–2009 рр. – Іван Ледней та Іван Шопа спільно працювали дитячими тренерами в Ільницькому спортивно-гуманітарному ліцеї, виховуючи нове покоління закарпатських футболістів.

Ексклюзивне інтерв’ю з героєм матеріалу:

–  Іване Івановичу, розпочнімо з традиційного запитання: як починалася Ваша футбольна кар’єра?

–  Як і в більшості хлопчаків. Не знаю достеменно, чи раніше навчився ходити, чи копати м’яча. Мені пощастило, що в рідному селищі Довге працювала філія Іршавської ДЮСШ. До того ж мій батько, Іван Іванович, у 60-ті роки обіймав посаду начальника місцевої команди «Боржава» (Довге). Тож я із самого малечку часто їздив із ним на футбольні матчі в інші села та міста нашого краю, а також України (прим. авт.: довжанці свого часу виступали в чемпіонаті України серед колективів фізкультури).

–  У 1977 році у складі збірної України Ви стали переможцем ІІ Всесоюзних молодіжних ігор. Як проходив той турнір?

–  Я тоді якраз захищав кольори миколаївського «Суднобудівника». Нас із команди запросили двох – мене та Олександра Зєвакіна. А кістяк збірної України переважно складали вихованці київського, луганського та донецького футболу. Сам турнір приймав Ленінград. Ми вже на старті заявили про себе як про фаворитів змагань, упевнено перегравши у своїй підгрупі збірні Казахстану (4:1) та Латвії (6:0). Щоправда, поступилися естонським одноліткам (1:2), але та поразка вже стратегічно не впливала на підсумковий розподіл місць.

У півфінальному етапі нашими суперниками стали потужні збірні Узбекистану та Грузії. Перших ми здолали із «сухим» рахунком 2:0, а грузинів переграли – 4:2. Вирішальний поєдинок проти збірної Білорусі мав визначити долю золотих нагород. Уже в дебюті зустрічі білоруси перехопили ініціативу, і на 10-й хвилині ми пропустили гол. Проте ще до завершення першого тайму Олег Таран, якого згодом визнали найкращим форвардом турніру, відквитав цей м’яч.

Пам’ятаю фінальні хвилини як сьогодні: над стадіоном не вщухав рясний дощ, поле стало важким і дуже слизьким. Довго ні нам, ні суперникам не вдавалося вирвати перемогу. І ось нарешті наш півзахисник Іван Гамула сильним і точним ударом здалеку застав воротаря зненацька – 2:1! Остаточну крапку в матчі поставив киянин Михайло Оліференко, який бездоганно реалізував пенальті – 3:1. Загалом у цьому турнірі ми забили у ворота суперників 21 м’яч, а пропустили лише 6.

–  Чи були у Вашій юнацькій кар’єрі інші яскраві міжнародні змагання?

–  Так, у 1978 році я брав участь у надзвичайно цікавому міжнародному турнірі в Ташкенті. На нього з’їхалися збірні з усіх країн Варшавського договору, окрім Румунії. Я виступав за збірну УРСР. Разом зі мною на поле виходили майбутні зірки великого футболу: заслужений майстер спорту СРСР Олег Таран, Віктор Чанов, Сергій Краковський, Михайло Оліференко, Ярослав Думанський та інші. А тренував нашу команду відомий фахівець Євген Котельников, який згодом успішно працював у Федерації футболу України.

А наступного року мені довелося разом із Василем Рацом грати за юніорську збірну України (віком до 19 років), яка виступала в престижному всесоюзному турнірі «Переправа» на приз тижневика «Футбол-Хокей». Однак цього разу українцям не вдалося «переправитися» й заволодіти красивим і престижним трофеєм, хоча ми мали на це всі шанси. Турнір проходив у Сочі. У підгрупі нашими суперниками були збірні РРФСР, Таджикистану та Узбекистану.

У першому матчі ми зустрілися з однолітками з Узбекистану. І хоча гра проходила за повної переваги нашої команди, зустріч завершилася внічию – 1:1. У другому поєдинку ми легко перемогли таджиків – 2:0, а ось росіянам поступилися з мінімальним рахунком 0:1. У тому матчі Василь Рац, на жаль, не реалізував пенальті. Словом, ми вже на першому відбірковому етапі вибули з подальшої боротьби за почесний кубок. Приємно лише те, що мене за підсумками змагань визнали найкращим захисником турніру.

–  Іване Івановичу, коли Ви грали за сімферопольську «Таврію», ця команда виступала в одному турнірі з ужгородським «Закарпаттям». Як проходили поєдинки проти Ваших земляків?

–  Це був 1985 рік. Тоді я у складі «Таврії» став чемпіоном УРСР, а закарпатці фінішували на шостій позиції. Щоправда, на першому етапі ми грали в різних групах. Того сезону в Другій ліг команди спочатку змагалися на попередній стадії, де були дві зони. У першій виступали закарпатці, а ми – у другій.

А ось на фінальному етапі, куди пробилися по 7 найкращих колективів із кожної групи й виборювали місця з 1-го по 14-те, ми провели очний календарний поєдинок. Матч «Таврія» – «Закарпаття» відбувся в Сімферополі 25 жовтня й завершився бойовою нічиєю – 3:3. У нас дублем відзначився чудовий форвард Володимир Науменко, який загалом у сезоні-1985 забив вражаючі 36 голів. У гостей ворота кримчан поражали Василь Мартиненко, Іван Шангін та Олександр Пахомов.

–  Якщо не помиляюся, «Таврії» – це чи не єдина команда у Вашій кар’єрі, за яку Ви відіграли солідну кількість матчів (29), але так і не відзначилися голом?

–  Не зовсім так. У попередньому сезоні-1984 я виступав у Вищій лізі за харківський «Металіст» і там теж не забивав, хоча провів лише 9 поєдинків.

А ось у сезоні 1987 року, коли захищав кольори іншого харківського клубу – «Маяка», я не лише відіграв найбільшу кількість офіційних зустрічей (52), а й із 10 голами став найкращим бомбардиром харків’ян! Свій перший м’яч забив уже в другому турі – 3 вересня 1987 року в Тернополі, хоча ту гру ми програли з рахунком 1:2. Невдалим виявився і домашній поєдинок проти вінницької «Ниви»: я відзначився дублем, але ми поступилися вінничанам – 3:4. До речі, за «Ниву» в тому сезоні виступали твій односелець Юрій Соломка та Іван Буловчак із Великого Березного.

–  У наступному сезоні Ви також були одним із лідерів команди за кількістю відіграних матчів та забитих м’ячів.

–  За великим рахунком, так. Я відіграв 46 календарних ігор – стільки ж матчів провели капітан команди Михайло Ловска та Василь Зубанич. Щодо забитих голів, то Василь Мартиненко відзначився 18 разів, Володимир Коман – 13, а ми з Михайлом Ловскою записали на свій рахунок по 8 м’ячів.

–  Ви били на силу чи намагалися робити це технічно й ефектно?

–  Я здебільшого пробивав на силу. Пенальті часто називають лотереєю. Якщо виконувати одинадцятиметровий не сильно, а просто цілити в кут, то у воротаря з’являється шанс парирувати удар – звісно, за умови, що він угадає напрямок польоту м’яча. А от коли б’єш потужно, голкіпер, як кажуть, і оком змигнути не встигне, як шкіряна куля вже тріпоче в сітці. Тому, як на мене, ймовірність успіху вища саме за силового удару.

Проте, звісно, раз на раз не випадає. Якось у розпалі гри – усе й не згадаю, проти кого саме грали – я так потужно приклався до м’яча, що після мого удару він влучив у поперечину й відскочив аж у центральне коло поля! Взагалі, у футболі вкрай мало гравців, здатних бездоганно реалізувати абсолютно всі свої пенальті. Наприклад, чудовим майстром стандартів вважався захисник львівських «Карпат», наш земляк Федір Чорба: він стабільно забивав дев’ять із десяти одинадцятиметрових. Але справді неперевершеним пенальтистом в історії залишається колишній капітан одеського «Чорноморця» Володимир Плоскіна з Чинадієва. Йому належить унікальна рекордна серія – 23 забиті пенальті поспіль у Вищій лізі! Нашого видатного земляка по праву вважали еталонним майстром своєї справи.

Примітка автора: Наприкінці квітня цього року я (В. Гаджега) разом зі знаними закарпатськими футболістами Іваном Улинцем та Олександром Пахомовим побував у селі Білки на футбольному турнірі. По завершенні змагань ми вирішили відвідати Івана Леднея в сусідньому селі Довге. Тим паче, що Улинець та Ледней свого часу разом захищали кольори харківського «Металіста».

Сльози виступили на очах у нас усіх трьох, коли на подвір’ї власного будинку нас зустрів Іван Ледней. Ми його просто не впізнали. Замість того Івана, який свого часу завдавав гарматних ударів, перед нами стояла виснажена хворобою людина з сивою бородою і дуже тихим голосом.

«Хлопці, – мовив до нас господар, – я безмежно вдячний вам, що ви приїхали до мене аж із Ужгорода, де я колись грав і тренував ужгородське „Закарпаття“. На жаль, колосальні навантаження за часів активної спортивної кар’єри тепер, як кажуть, виходять боком. Але я залишаюся оптимістом і вірю, що скоро одужаю. Зараз ми лікуємося вдома разом із сином, який повернувся з фронту після важкого поранення. Головне – щоб нарешті завершилася ця клята війна…»

Ми не лише тепло поспілкувалися з Іваном Івановичем, а й разом відвідали дитячий Меморіал пам’яті його видатного односельця та друга Івана Шопи.

У центрі (з м’ячем) – універсальний захисник харківського «Металіста» Іван Ледней. Під №15 – Сергій Шавло, знаменитий півзахисник московського «Спартака» (до речі, уродженець українського міста Дніпро).

ФК «Аваль» (Довге) – перший чемпіон Закарпатської області в незалежній Україні (1992 рік).

• Президент команди: Іван Шопа
• Головний тренер: Іван Ледней
• Адміністратор клубу: Василь Майор
• Чемпіонський склад команди: Михайло Квак, Іван Пилип (капітан команди), Михайло Довжанин, Віктор Ганчин, Федір Батрин, Володимир Савко, Михайло Ловска, Андрій Орос, Юрій Шопа, Сергій Батрин, Іван Гершені, Віталій Канчій, Іван Огар, Василь Гельбич, Михайло Гецко, Юрій Ловга, Михайло Симканич.

***

Футбольна родина Закарпаття, а також колишні партнери по команді – І. Улинець, О. Пахомов, С. Войтко, С. Селменський, М. Квак, М. Бобаль, М. Ловска, В. Попович, І. Староста, І. Шандор, М. Іваниця, В. Пасулько, І. та С. Гецки, С. Гаджа, М. Фанта, І. Шангін, Т. Пфайфер, В. Козик, В. Наскалов та О. Переста – висловлюють щирі співчуття родині, друзям та близьким Івана Івановича.

Вічна і світла пам’ять видатному майстру. На превеликий жаль, нас залишають найкращі…

Василь ГАДЖЕГА, голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України