В. Гаджега: «Мій герой заслужив на звання «Почесний громадянин міста Мукачево»**

19 січня кавалер ордена «Шахтарська слава» і рекордсмен з видобутку вугілля протягом зміни (6 годин), директор Мукачівського спортивно-оздоровчого комплексу «Харчовик», шанований Ілля Іванович Левко у колі сім’ї, друзів, колег відзначає свій поважний вік – 88-річчя від дня народження.

В. Гаджега (див. ліворуч): Є люди з якими не потрібно, як мовиться, й пуд солі з’їсти, щоб вони стали для тебе справжніми друзями, принаймні, щоб знайти з ними бодай спільну мову. Такою є й неординарна людина, котра на своїй життєвій стежині побачила багато чого. Він зустрів гарних друзів, надійних партнерів, напрочуд милу й хазяйнувату дівчину, а відтак чудову дружину Тоню, мав радість від роботи та шану від людей. Про нього у 2008 році автор цих рядків написав книгу під назвою «І. Левко побив рекорд самого Стаханова» (2008 р., Київ, вид. «Дельфін», 106 с.), або директору спортивного комплексу «Харчовик» І. І. Левку – 70!

І. І. Левко (див. праворуч) народився 19 січня 1938 року у гірському селі Неліпино, що на Свалявщині. У хатині під соломою, де була кімната та сіни, тулилася сім’я Левка з 9 осіб. Батьки малого Іллюші перебивалися випадковими заробітками. Було важко, холод і голод. Не до навчання було, хоча хлопчина у чоботах старшого брата закінчив сім класів. Роботи для юнака як такої у селі теж не було. Тому 17-річний Ілля вирішив з цімбором податися на Донбас, де на заробітках перебували його старші брати – Андрій в Алчевську та Іван у Ровеньках.

…У кишені було п‘ять карбованців, а у тайстрині буханка хліба, дараб солонини та баночка свинячого жиру, а також «найкомфортніші» місця… на даху потягу «Ужгород–Київ». Подорож була з розряду екстремальних. Джентльменів удачі будь-якої миті міг здути з даху вагона вітер або їх могли побачити міліціянти, які у ті часи з безпритульними особливо не церемонилися. Та Ількові пощастило і він через 5 діб зустрівся в Алчевську з братом Андрієм, який працював на одній з місцевих шахт.

«Через два дні з братом ми пішли до начальника відділу кадрів шахти (на ній працювало у середньому 6 000 чоловік). Мій друг здав першим свої документи. Його взяли учнем, а мені – відмовили. Причина – малолітка. Друг був із 1937 року, а я на рік – молодший. На роботу під землею брали лише тих, кому виповнилося 18 років, а мені було 17. Досвідчені й бувалі хлопці мені запропонували, що вони можуть мені «набавити» рік. Для них це дрібниця. Вони взяли мій паспорт і акуратно зняли цифру «8», а замість неї вивели «7», тобто 1937 рік. Але аналогічну операцію треба було зробити і на другому листку. У той час кулькових ручок не було, а користувалися лише чорнильними. Залишалося написати замість ще однієї «8» ще одну «7». Але через необережність бувалі хлопці поставили замість «7» велику кляксу. Листок був зіпсований. Виривати не можна. Кримінал. Прощай шахта… Мені нічого не залишалося робити, як піти до старшого брата Івана у місто Ровеньки, а це 300 з гаком кілометрів від Алчевська. Він був від мене старшим аж на 18 років. Тут теж мене на роботу не брали, але ми знайшли вихід і дістали документ, де був запис, що я народився у 1937 році, тобто мені є 18 років. Я після того, як пройшов 10-денний технічний мінімум, тобто був учнем шахтаря, нарешті став повноцінним робітником у бригаді, де було 60 чоловік, а через три роки уже став її керівником. За зміну бригада видобувала до 800-900 тонн вугілля.

– Кожен із нас за зміну, а це 6 годин наполегливої праці, мав нарубати 8 тонн породи, – згадує Ілля Іванович. – Мені особисто зробити це було не складно (див. ліворуч вирізку з газети «Кочегарка»): праці я не цурався ніколи, а з гідною оплатою праці на шахтах проблем не було».

У тому щасливому шлюбі в Іллі та Антоніни народилися донька і син, які згодом подарували щасливим дідику та бабусі цілу футбольну команду внуків та правнуків…

Але це все буде згодом. А тоді, в далекому 1968 році, у трудовій біографії шахтаря Левка сталася подія, якою він міг по праву пишатися і яка автоматом виводила його з розряду рядових гірників у визнаного лідера і навіть без п’яти хвилин… Героя праці.

Річ у тому, що в ті часи серед гірників ширився так званий «стахановський рух»: тисячі шахтарів марили тим, аби перекрити рекорд з видобутку вугілля легендарного Стаханова. У далекому 1935 році у ніч на 31 серпня за шестигодинну зміну, ця людина спромоглася нарубати 102 тонни вугілля. Так ось, перевершити рекорд Стаханова мріяли тисячі шахтарів, але реально досягти цієї мети вдавалося лише одинцям. І мукачівець Ілля Левко став одним із них: 1968 року він спромігся видобути 110 тонн вугілля, перевершивши досягнення легендарного шахтаря на 8 тонн…

– Мій рекорд в грошовому еквіваленті визначили у 1860 карбованців – сума на той час просто фантастична, – згадує події минулих років Ілля Левко. – А ще від шахти мені одразу виділили чотирикімнатну квартиру та спрямували документи на присвоєння звання героя праці. Та Ілля Іванович перевагу надав здоров’ю та рідному Закарпаттю. Тим більше, що його лікар заздалегідь попередив, що у нього забагато в організмі «золотого піску». Отож, потрібно було вибирати між золотою зіркою, квартирою, великими заробітками та здоров’ям. Левко із сім’єю повернувся у Сваляву, де купив будинок, але невдовзі йому запропонували посаду начальника цеху на Мукачівському пивзаводі. Він перебрався до міста над Латорицею. Почав з дисципліни, а потім взявся за створення футбольної команди.

Не було ані футбольного поля, м’ячів, форми, а коштів – і поготів. Тому весь футбольний інвентар для команди придбав за свої рублі. Тренування на перших порах проводили на спортивній базі меблевого комбінату. Словом, процес формування аматорської команди «Харчовик» було запущено. Питання стадіону набувало особливої ваги. Ну, не поневірятися ж нам весь час у «приймах». Щоправда, вибору із місцем для стадіону у нас як такого не було: за територією пивзаводу було розташовано величезне… сміттєзвалище. Ось його ми і вирішили перепрофілювати під… майбутній стадіон. Але перш за все нам було потрібно прибрати купи того непотребу. Задля цього організовували суботники.

Зводити мені спорткомплекс допоміг і мій сусід, який проживав на протилежному березі річки Латориця – це колишній гравець київського «Динамо» Тиберій Попович, котрий у той період працював завідувачем відділу футболу в Укрраді ДСТ «Колос», де керівником був Анатолій Усенко. Саме Попович від свого шефа попросив певну суму коштів для нашого спільного будівництва. Ми отримали досить солідну суму – 50 тисяч рублів.

Але з дня у день захаращене сміттям сміттєзвалище перетворювалося на майже ідеальний майданчик. Тут працювали бульдозер, грейдер, екскаватори… Достатньо сказати, що на об’єкт було завезено понад тисячу кубів щебню, який згодом було засипано землею. Великогабаритних вантажівок на той час не було. Тому довелося обходитися ГАЗ-51 та гужовим транспортом.

На полі посіяли траву, яка довго не сходила. Поїхав у колгосп, де її придбав. Кажу голові правління, що він мені продав неякісне насіння, а він був хорошим агрономом, мовить: потрібно купити приблизно 500 кілограмів селітри. Як тільки синоптики прогнозуватимуть дощі – розкидай її по всьому полю. Звісно, ми все так і зробили, а наступного року травичка росла як навіжена. Зять Іван її косив чи не щотижня. Згодом газон «Харчовика» фахівці визнали ідеальним.

Ну і команда наша не пасла задніх: нижче третьої сходинки серед 18 команд ми в турнірній таблиці ніколи не опускалися. Стали чотирикратними чемпіонами Мукачева, двократними чемпіонами УРСР серед колективів харчової промисловості, призерами інших престижних змагань на рівні області. Повністю комплекс був зведений за чотири роки: два футбольні поля, сектори для метання молоту, готель на 100 місць, харчоблок на 80 чоловік, сауна, басейн, майданчики для малого тенісу та дітей.

Але на цьому Ілля Іванович не зупинився. Оскільки тренуватися на стадіоні «Харчовик» було одне задоволення, відбою від команд майстрів (у тому числі й із-за меж Закарпаття) у Левка не було. Із задоволенням іменинник згадує, як у нього щороку навчально-тренувальні збори проводив його хороший цімбора Михайло Коман із київською командою «Динамо-3». У мінімузеї господаря виноградівець залишив з автографами кілька своїх книг та довідників про «Динамо», альбоми, іншу футбольну атрибутику.

Щосуботи Ілля Іванович із зятем Іваном, друзями відвідують власну сауну з невеличким басейном. Інколи і автор цих рядків приїжджає сюди з Ужгорода. Відпочинок райський, гостина по-домашньому, настрій чудовий, але найбільше люблю слухати 88-річного Шахтаря і Футболіста, Тренера і Господарника (всі слова потрібно писати з великої літери) Іллю Івановича Левка, який дохідливо й цікаво веде мову на будь-яку тему. Рота роззявив, коли слухав, як 20-річний хлопець із закарпатського села Неліпино (повістку отримав 29 серпня 1958 р.) з Донецька у так званому «телятнику» до м. Рад. Гавань (Хабаровський край, Далекий Схід) добирався аж 17 діб (відстань – понад 9 тисяч кілометрів). Одна зупинка була у Новоросійську, де побували у бані. Друга баня була у м. Комсомольськ-на-Амурі. Через примхливу ріку Амур переправили поромом. Прямо весь залізничний поїзд заїжджав на пором. На протилежному березі було селище Пивань. Звідти вузькоколійкою добралися до м. Совгавань. Але і звідти нас відправили у тайгу, де було розбите палаткове містечко. Тут в основному нас розподіляли: здоровенькі й маленькі – на підводні човни, високі й сильні – на кораблі. Серед них був і я (див. фото ліворуч).

Найбільше не любив, – згадує Ілля Іванович, – це підйом і відбій. 45 секунд і ти повинен бути у строї. Але не всі й не завжди встигали. Через них і відбій, і підйом повторювався по кілька разів…

Ілля Іванович**, як у фразеологізмі: «Він і жнець, і швець, і в дуду грець». Іншими словами: «Він на усі руки майстер», бо не лише зі своєю працелюбною сім’єю та друзями побудував затишний спорткомплекс «Харчовик», але і звів чепурний та затишний будинок-теремок для сім’ї, де завжди тепло, затишно та панує злагода. А ще Ілля Іванович зі своїм зятем Іваном посадив сад-виноград.

Не можу не згадати ще про одну людину – це депутата міської ради, капітана ВФК імені В. Турянчика Олександра Пересту, який з виграним трофеєм на стадіоні «Харчовик» разом (див. фото (2019 рік) із керівником Закарпатської асоціації футболу Іваном Дураном та, на превеликий жаль, уже покійним Василем Турянчиком.

На фото зверху – ФК «Харчовик» Мукачево на рідному стадіоні. Ліворуч – президент та меценат клубу І. І. Левко, а третім від нього – капітан команди О. Переста. Ілля Іванович згадує: «Багато знаних футболістів не лише грали за мою команду. А всіляко допомагали у будівництві спорткомплексу – це Саша Переста, який був у мене капітаном команди, а тепер уже сам на моєму стадіоні проводить чимало престижних турнірів та меморіалів. Дотепер згадую багатьох моїх гравців та тих, які працювали на спорткомплексі: Іван Попп, Міша Стасів, брати з Нового Давидкова Іван, Гаврило та Йосиф Качури, Олександр Хаустов, Василь Козик, Олег Полуда, Степан Марусинець та багато інших».

88 років – це чудова, поважна дата, яка означає багато прожитого досвіду, мудрості та любові, а гарні роки залежать від наповнення: це час для щастя, гармонії, тепла від близьких, міцного здоров’я, мирного неба та нових яскравих вражень, а також можливості цінувати кожний день.

Василь ГАДЖЕГА,
голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України

Примітки: *31 серпня 1935 року О. Стаханов у Кадіївці (Луганська область) встановив всесоюзний рекорд, видобувши 102 тонни вугілля протягом зміни (6 годин), а це 14 норм виробітку. Мукачівець Ілля Левко (нині – директор спорткомплексу «Харчовик») і теж протягом шести годин «нарубав» відбійним молотком 110 тон «чорного золота», тобто перекрив рекорд попередника на 8 тонн.

Депутати Луганської обласної ради на своїй сесії перейменували місто Кадіївка на місто Стаханов (1978–2016 рр.), а також назвали український футбольний клуб імені Стаханова – див. праворуч (свого часу за нього грали такі знані футболісти, як майстер спорту та арбітр ФІФА Володимир П’яних («Шахтар» Донецьк), Едуард Цихмейструк (збірна України), Віталій Кулаковський («Карпати» Львів), луганчанин Віктор Онопко…

** Невже мукачівець І. І. Левко (див. ліворуч) не заслужив отримати звання «Почесний громадянин м. Мукачево». Цікаво, а за які ж заслуги перед містом над Латорицею були ушановані почесних звань колишні: президент України В. Ющенко, Міністр оборони України О. Кузьмук, народні депутати Юрій Оробець, Павло Качур, Роман Безсмертний, Віктор Хорєв. До речі, ще до російського вторгнення найбільше техніки продали-списали саме ці можновладці: президент В. Ющенко (2005–2010 рр.), прем’єр-міністр Ю. Тимошенко та міністри оборони О. Кузьмук та А. Гриценко. Вони скоротили військовий парк Української армії на 850 танків, 2100 БТР та БМП, 300 літаків, 75 вертольотів, 300 ЗРК, 450 ПЗРК, 18 ТРК «Точка У», а також на велику кількість ракет…